Село моє, Вербівка…

У мальовничому куточку Новоукраїнського району, що на Кіровоградщині, розташоване невелике село Вербівка. Розтягнулось уздовж річки Сухий Ташлик зі сходу на захід, славне своїми зеленими затишними садами та великими ставками.

За згадками старих людей раніше воно мало назву Попівка. Назви кутків походили від імен місцевих жителів, які чимось уславились. Центральна частина так і називалась Попівкою, далі йшла - Дабичівка, бо там жила в основному родина Дабичів, заможних людей. Заснування саме цього кутка пов'язано з історією моєї родини. За переказами засновником Дабичівки був Андрій Мамзенко (мій прадід по матері Софії Іванівні Мамзенко), який відслужив 25 років у кавалерійському полку, що розташовувався у сусідньому селі Глодоси (це було військове поселення). По закінченні служби Андрію Мамзенку було виділено 25 десятин землі на території Попівки, де він і оселився, одружившись з однією з дочок Дабича, побудував хату і заснував куток. Отак і утворилась Дабичівка.

Мав прадід Андрій п′ять синів — Івана, Аристарха, Олександра, Миколу та Юхима. Кожному у свій час роздав по 5 десятин землі. Сини теж мали великі сім'ї, то ж тих 5 десятин було мало, і вони брали землю в оренду, хоча значних прибутків це й не давало.

У старшого Івана Мамзенка (мого діда) було чотири сини — Іван, Віктор, Леонід, Дмитро і п′ять дочок — Серафима, Софія (моя мати), Валентина, Марія, Раїса. Дід також брав землю в оренду, тяжко працював, усе своє життя стягав до двору сільськогосподарське майно. Грошей все рівно не вистачало, сім'я жила дуже бідно. До школи ніхто не ходив, бо треба було працювати. У громадянську війну втратив старшого сина Віктора, а у Велику Вітчизняну двох синів — Івана та Леоніда.

Другий син, Аристарх, мав дві дочки і сина Василя, який навчався у школі і пізніше став комсомольським ватажком у селі, надалі був на керівних посадах. Аристарх та його дружина Варвара рано померли.

Третій, Микола, пішов у прикажчики до своєї багатої тітки у село Братське. Якось під час повені попав у крижану воду, йому відібрало ноги. Так він і ходив на костилях, залишивсь калікою.

Четвертий, Юхим, мав трьох синів і дві дочки, був прогресивною людиною і всіх своїх дітей вчив. Дочки отримали вищу освіту, а сини були офіцерами Радянської армії. Перед війною Юхим поїхав до Конотопа, де служив старший син. Там під час окупації його німці повісили, як батька офіцера. Так склалась доля, що всі його три сини повернулись з війни живі й здорові.

П'ятий, Олександр, поїхав з дружиною освоювати оренбурзькі степи. Там і помер, залишивши велику сім'ю з дочок і синів. У 70-ті роки приїздили до села його нащадки, але вже зрусифіковані.

Далі по селу на схід по долині річки розташовувався куток Гандзівка. Його назва походить від імені жінки Гандзі, яка була крутого нраву і мала велику сім'ю, — тож усіх, хто жив на кутку, стали звати гандзюками. Навпроти Гандзівки через річку протягнулась вулиця з народною назвою Голешки, бо там селилась біднота. Далі на схід жив заможній чоловік Базган, і відповідно куток звався Базганівкою.

На північ від Попівки по річці простягнулось село Ляхова, його населяли люди з Глодос, з часом воно практично з'єдналось із Попівкою.

 *      *      *

При царизмі у Попівці діяла церковно-приходська школа, яка розміщувалась в двох приміщеннях і знаходилась поруч місцевої церкви (на в'їзді у село). Розташована церква на захід на початку села. Біля неї була школа, а далі сільське кладовище (зараз майже втрачене). В одному із цих приміщень школи жив батюшка. Церкву будувала сільська община на пожертвування, а землю подарувала багата вдова Ольшанська. Будівництво церкви йшло швидко, у 1908 році її святили і назвали імені Олександра Невського. Церква була невелика, але дуже гарна, огороджена камінним парканом. Подвір'я було обсаджене кущами жовтої акації. На його території також було збудовано дзвіницю і невелику хатинку для обряду хрещення дітей. До речі, вона збереглась до середини ХХ століття і чомусь називалась казематка. Біля церкви хоронили багатих людей, у тому числі там поховано було і поміщицю Ольшанську.

Священники були різні — одні служили Богу і людям, а інші — наживались. Розповідають про одного отця Михайла, який не захотів вінчати молодих, що приїхали із сусіднього села і забули з собою взяти плату (2 пуди проса), і він відмовився навідріз. Тож староста церкви, який жив недалеко поруч, зглянувся на молодих і дав їм просо. А от добрими словами згадували люди про молодого священика Івана Карпенка, який приїхав з дружиною і 5 дітьми до села одразу після війни. Жили вони дуже бідно в уже згаданій казематці. Молодий гарний з чудовим голосом священик був дуже віруючою людиною. Його старші діти, дочка Галя і син Павло, співали у церковному хорі, мали теж гарні голоси. Люди у селі поважали цю сім'ю, любили і ходили до церкви.

Сільську церкву Олександра Невського зруйнували на початку сорокових років ХХ століття. Спочатку було знято хрест, далі знищена дзвіниця. Хоча церква й відновила свою роботу під час війни, але знову була закрита. Довго стояла просто так, а у 1960 році її повністю зруйнували. Місцева влада мотивувала тим, що буцімто потрібна цегла для будівництва нової школи, яку на ті часи будували. Бажаної цегли майже не здобули, оскільки церква була дуже міцно побудована, то просто її розбили і все. Жителі села пам'ятають, що для цієї роботи була найнята бригада румунів. Зараз на місці церкви пустир, що заріс бур'янами та чагарником, між якими проглядається поруйнований фундамент.

А в центрі села на території школи у 90-ті роки минулого століття побудували невелику церкву, до якої приїздить священик із Глодос і править службу.

 *      *      *

Далі дещо про місцеву школу. Вона була розміщена у двох одноповерхових будинках із залізним дахом, як уже згадувалось, недалеко від церкви. В одному жив священик і розміщувались три класні кімнати, у другому — тільки класні кімнати, де навчались діти. На той час у школі було дуже мало дітей. Основною причиною цього були нестатки. Навіть був на селі вислів: "Хіба тобі школа хліба дасть?" Треба було заробляти на життя з дитинства. В таких умовах дуже важко було навчатись, це була велика рідкість. У школі вчили дітей читати, писати, Закону Божому. Навчання проводилось виключно російською мовою.

Першими вчителями, за згадками мого батька Олександра Захаровича Королька, були брати Божори — Павло Єрмолайович та Андрій Єрмолайович. Це були вчителі-ентузіасти, які любили свою справу. Крім обов'язкового навчання, вони таємно вчили з дітьми вірш "Ще не вмерла Україна". Як розповідав один з тодішніх учнів, навчаючи казали: "Не забудьте діти цих слів ніколи, де б ви не були і щоб з вами не сталось". Це були вчителі-патріоти свого краю й України.

У селі Попівці жили люди різних верств. Багатими людьми були родини Біленків та Стороженків. Це були трудящі люди Стороженки! Старший мав багато синів, сам багато працював та їх заставляв. Ніхто з дітей не навчався, всі працювали на землі. Розповідають про старшого Стороженка, що він дуже сердився, якщо побачить десь кусочок хліба — підіймав його і з'їдав зі словами: "О, вже наїлися…". Цінувалась кожна копійка у господарстві, одягались у домотканому полотняному одязі. Коли він поїхав до Єлисаветграда на завод Єльворті купувати парову машину, то його до господарів не пустили, бо з вигляду він був бідний, не подумаєш, що у нього є гроші. Тож він сів на підлогу, роззувся, а звідти витягнув пачку грошей: тоді його під руки завели до контори. Синам побудував звичайні хати, а собі поставив гарний будинок і вперше вкрив його цинковим залізом. Але так в ньому і не пожив, скоро помер. А синів розкуркулили і вислали в Архангельську область.

 *      *      *

Під час революції і потім громадянської війни село зазнало великих змін. Люди не могли збагнути, що буде завтра, що на них чекає. Майже кожного дня влада змінювалась. Одні пішли у козаки, інші — у махновці. В одній сім'ї жили люди з різними поглядами. А коли утвердилась радянська влада, почались масові переслідування, загинуло багато людей. Так загинув і мій дядько, Мамзенко Віктор, якому було всього 18 років. Його звинуватили в зв'язках з козаками, забрали, побили і відпустили додому, де невдовзі він і помер. Поховані на кількох кладовищах на території села. Вони були на кожному названому кутку села, більшість збереглись і по сьогодні.

З приходом радянської влади ставлення до навчання дітей змінилось. Село перейменували на Ворошилівку, а школу реформували в єдину трудову. У селах Ляхова та Мар'янівка вікрито початкові школи, після яких діти переходили у Ворошилівську семирічку. До школи йшли навчатись і діти, й дорослі. Навчання дітей проходило у згадуваних вже старих приміщеннях у дві зміни.

Першим директором школи був Никифор Юхимович Довгополий. Це була людина віддана своїй справі. Він доклав багато зусиль, щоб створити якісно нову школу. Діти вчились із задоволенням, багато з них після закінчення школи пішли вчитись далі. З Ворошилівської школи вийшло багато кваліфікованих спеціалістів, вчених, військових. Серед них Володимир Щирський (1929 року народження), полковник-льотчик, що потім створював моделі реактивних літаків. Також полковник Лівий Віктор (1931 року народження), теж льотчик. Багато учнів стали лікарями, агрономами. Вони своєю працею будували нове село, нове життя країни.

Коли почалась війна, школа не діяла, дітям довелося йти працювати. В шкільному подвір'ї розмістився комендант зі своєю обслугою. Сам він жив в одному з приміщень школи. За його наказом було побудовано поруч 2 приміщення для коней та іншого господарства.

У повоєнний час школа знову відкрилась. Одне з приміщень школи з невідомих причин згоріло, тому силами вчителів та батьків був збудований із німецької стайні новий навчальний корпус. Добавилось ще дві класні кімнати і невелика учительська. Навчатись доводилось у дві зміни та ще й орендували кімнати у людей, що жили поруч. Були важкі повоєнні роки, були голі і босі, але діти вчились, бо то був шанс вибитись у люди.

В 1956 році прийшов на посаду Іван Степанович Нєвєдров (1924 року народження). Народився він і виріс в селі Березовка колишнього Хмелівського району, здобув вищу освіту у Кіровоградському педагогічному інституті. Багато зробив для становлення школи, організації діяльності учнівського та педагогічного колективів.

 *      *      *

Саме в ці часи розпочалось будівництво приміщення нової школи, уже не Ворошилівської, а Вербівської восьмирічної, бо село було перейменоване у зв'язку з розвінчуванням культу Сталіна. Будував школу тодішній голова колгоспу імені Максима Горького Василь Михайлович Горбачов (1921 року народження). Це людина невгамовної вдачі, він керував колгоспом більше 30 років. Село піднялось за його керівництва, було збудовано ферми, тракторний парк, лазню, готель, магазини, контору, дитсадок і навіть консервний завод. Але особливою гордістю села була школа, яка стала окрасою села. Велика, світла, простора, навчатись в такій школі — велике щастя!

Будівництво школи розпочалось влітку 1960 року, вантажники з Дніпропетровська везли цеглу. Хоча проект був готовий, але Хмелівський район не мав відповідного спеціаліста, то мій дядько, землемір Іван Захарович Королько, зробив розбивку на школу, зорієнтувавши план будівництва. З кар'єру в Адабаші возили камінь, закладали фундамент. Школа була побудована за 4 роки за кошт колгоспу господарським шляхом. З руїн старої церкви зроблено зовнішню кладку та трубу для опалення.

Відкриття школи відбулось у 1965 році перед жовтневими святами. Діти розпочали заняття у старій школі, все було готове, але не було меблів та наочності. Педагогічний колектив зібрав збори, запросили В.М.Горбачова. Від імені учителів постало питання про навчання у новому приміщенні, він дозволив перейти. Електричного освітлення спочатку не було, доводилось користуватись гасовими лампами, а навесні була підключена електрика. Просторі світлі кімнати, класи-кабінети, спортивна зала, їдальня і все необхідне для навчання та відпочинку дітей! Батьки були щиро вдячні за турботу про їх дітей.

З 1974 року директором школи став мій чоловік Анатолій Тадейович Гайда (1936 року народження). Він народився в селі Таужне Гайворонського району, за фахом вчитель фізики. Працював до 1996 року. Багато доклав зусиль щодо створення та оснащення класів, кабінетів, згуртував колектив.

Значний внесок у розбудову школи здійснили вчителі. Євгенія Яківна Швайдак (1905 року народження) працювала вчителем до війни, віддавала всю себе дітям. Не одне покоління учнів навчила і виховала, цілком присвятила себе школі. Все своє життя збирала бібліотеку і, коли пішла на пенсію, урочисто передала її в дарунок рідній школі. Учні, яких вона навчала, завжди пам'ятатимуть її з вдячністю.

Ніла Олександрівна Любович, вчителька молодших класів (1919 р.н.), народилась в нашому селі. По закінченню педагогічного училища працювала в Обознівській школі. Вийшла заміж, народила трьох дітей. На початку війни чоловік загинув, і вона з дітьми повернулась додому. Дуже тяжке життя було — не було навіть у хаті чим взимку протопити, діти голодні. Та вона це все пережила і здолала, дітей до розуму довела і до роботи ставилась з усією серйозністю. Школа завжди гордилась цією вчителькою, батьки поважали її, а діти любили.

Вербівська школа (2011 рік)

Вербівська церква (2011 рік)

Глодоси звались колись ”Шанець Сухоташлицький”

У 2008 році видано книгу - Фонд Херсонської духовної консисторії: відомості про метричні записи 1780-1812 років / Авт.-упор.: А.В.Пивовар, М.В.Ковтун. - К.: Академперіодика, 2008. - 312с.

Про авторів:

Анатолій Васильович Пивовар.

Народився у 1958 році у селі Дереївці Онуфріївського району, виріс і розпочинав трудову діяльність у Червоній Кам'янці на Олександрійщині. Випускник економічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, захистив дисертацію, кандидат економічних наук, Заслужений економіст України. Більшість його наукових праць у галузі економіки та інформатики.

У вільний час працює над опрацюванням архівних документів. Автор джерелознавчого видання "Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини ХVІІІ століття" (2003).

Микола Володимирович Ковтун

Народився у 1956 році у селі Поклітарівка (Кіровоградський район). Закінчив Харківський авіаційний інститут, служив у Радянській армії на офіцерських посадах. Дослідницько-пошукова робота присвячена території Єлисаветградської провінції Херсонської губернії, історії переселенських рухів. Опрацьовує матеріали архівів Києва, Кіровограда, Одеси, Херсона, Черкас, Полтави.

Пропонуюємо витяги із вказаного видання - "Фонд Херсонської духовної консисторії: відомості про метричні записи 1780-1812 років", які стосуються села Глодоси Новоукраїнського району.

1. Відомості про метричні книги приходів у повітах Новоросійської губернії 1780-1783 років (Ольвіопільський повіт).

2. Відомості про метричні книги приходів у повітах Новоросійської губернії 1798-1802 років (Ольвіопільський повіт).

3. Імена та прізвища священників приходів на території Херсонської губернії:

а/ Казенного селения Сухого Ташлика Святодмитриевского храма-часовни

• Стефан Левицкий - священник (1780-1786).

• Стефан Левицкий — священник (1787-1789).
  
• Симеон Султанов — священник (1789-1812).
  
• Елисей Левицкий — дячок (1794, 1796), священник (1805-1812).
  
• Феодот Левицкий — дячок (1795-1797).
  
• Иоанн Леонтович — диякон (1802-1807).
  
• Савва Гапонский — паламар (1802 1803), дячок (1804-1805).
  
• Яков Молчанов — дячок (1806).
  
• Василий Султанов — священник (1808-1812).
  
• Георгий Божовский — паламар (1808 1809), дячок (1810-1811).
  
• Стефан Романенко — паламар (1808 1809), диякон (1810-1812).
  
• Пантелеймон Задерацкий — дячок (1810-1812).

Примітка:
Шанець — це загальна назва польових та військових укріплень в Північній Європі з пізнього середньовіччя до початку XIX століття.