Спогади

I. Історія села Глодоси

Село Глодоси, Новоукраїнського району, Кіровоградської області розташоване на берегах річки Сухий Ташлик за 25 км на північ від райцентру Новоукраїнки і за 22 км від найближчої залізничної станції Адабаш. На 1976 рік Глодоси мало населення 4056 чоловік. Село вважалось українським.

Археологічні знахідки свідчать, що ця місцевість була заселена в глибоку давнину. На околиці села розкопано курган доби бронзи. Там знайдена кам'яна баба кочівників XI-XIII cт. Визначною археологічною пам'яткою є поховання з трупоспаленням воєначальника кінця VII ст. н.е., виявлене біля Глодос.

У письмових джерелах населений пункт згадується під 1750 роком. Поселення було сотенною слободою Новослобідського полку, з 1764 року — шанцем Єлизаветградського пікінерського полку, а з початку 70-х років тут розміщено роту Молдавського гусарського полку. Перші поселенці, вихідці із Молдавії, назвали його Сухим Ташликом. 1784 року село перейменоване на Глодоси. 1787 року тут було 70 дворів, у них мешкало 286 осіб чоловічої статі. Населення — переважно державні селяни — займалося хліборобством, скотарством, рибальством.

В 1821 році в Глодосах розташувалась третя Українська уланська дивізія. Місцевих жителів перетворено на військових поселенців, які поєднували важку військову службу з сільськогосподарською працею. Платили земельну ренту, давали гроші на утримання військової адміністрації, забезпечували провіантом своїх постояльців-уланів. Вони тільки тимчасово мали право користуватись господарським реманентом, який вважався військовою власністю. На придбання чи продаж якогось майна поселенець повинен був брати дозвіл у офіцера.

Згодом село увійшло до складу 1-го округу 6-ї волості. Воно було повністю переплановане військовою адміністрацією. З'явились ряд приміщень військового призначення: офіцерські будинки, приміщення штабу, школа кантоністів, склади, манежі, конюшні тощо. 29 січня 1863 року Глодоси з населенням 5883 чоловік стали містечком. Жителі його віднесені до категорії державних селян. За указами 1866-67 років вони одержали по 5 десятин землі на ревізьку душу. Жителі Глодос відбували 3 дні на тиждень державні роботи, як тоді казали, казну. (Із «Історії сіл і міст Кіровоградської області УРСР).

Заселяли Глодоси в основному українці, але багато жило й молдаван. Їх називали волохами. Ще довго вони зберігали свою самобутність. Хати молдаван дещо відрізнялись від українських. Призьби й віконниці знадвору, печі й ко́мін в хатах фарбували чорним, частіше сажею. Українці перейняли по-волоському гаптувать рушники, готувать страви.

II. Мій прадід Гордієнко Сільвестр і його нащадки

Батько нашого прадіда Сільвестра загинув у російсько-турецьку війну, а тому згідно закону його двох синів забрали в кантоністи. Ще малолітніх Сільвестра і Корнія привезли в глодоську школу кантоністів з села Денисівки Полтавської області. Мати не хотіла віддавать дітей. Як їх забирали, то бігла за возом і кричала: "Ґавенята мої, ґавенята!",— доки не впала. Ця назва пристала до них назавжди — по вуличному їх нащадків прозивають „Ґавеґами". Мати не перенесла розлуки з дітьми і в скорому часі померла.

Після школи кантоністів мій прадід Сільвестр працював в волості писарем, а його брат Корній — кравцем. Брати в Глодосах оселились назавжди. Обзавелись сім'ями, одержали наділи землі. Сільвестр мав шестеро дітей. Я знала чотирьох — Павла, Миколу, Килину і мого діда Оврама.

По переказам Сільвестр пристав у прийми до молдаванки. Жили дві сестри-сироти, на молодшій і одружився наш прадід. Прабабка була красива, чорноброва, квітуча, щоката. Старша сестра жила одинокою через дорогу від наших. Про неї ходили дивні розмови. Ніби вона відьма, вночі ходить до сусідських корів і забирає молоко. Наш дід розповідав, що однієї місячної ночі біля її двору він зустрів білоголову собаку. Таких собак поблизу не було, і дід запевняв, що то була тітка в образі собаки. Наш батько в це не вірив.

Прадід був крутої вдачі, любив випити. Як з'являвся напідпитку, вся сім'я тікала в лози, залишалась лише наша баба Любка, невістка. Тільки вона вміла догодити свекрові. Прадід шанував її, проте баба боялась його, трималась біля порога „в рогачах". Віку доживав прадід у мого діда. Згадують, що дід Сила, як його звали, любив покуражитись над жіноцтвом: бувало намаже дьогтем підметки і ходить по свіжозмазаній долівці, щоб знаки лишались.

В хаті батьків залишився жить дід Павло, а нашому дідові Овраму збудували хату поруч. Оврамові дісталась хата і садиба значно гірші, проте брати ніколи не сварились, жили дружно. Це передалось і їх дітям. Лише брат Микола тримався відчужено. Ніби колись побились з нашим дідом за щітку з свинячої шерсті, якою чесали мички з конопель. Наш дід ходив до Миколи, а його в нас не пригадую.

Дід Оврам був непоказний на вигляд, середнього росту, сухенький, мовчазний. До людей привітний. Три роки відвідував церковно-приходську школу і вважався письменним. В святкові дні надівав окуляри і з протягом, по-церковному нікому незрозумілою старослов'янською мовою читав Псалтир. Займались дід з бабою, як усі глодосяни, хліборобством. Мали наділ землі 5 десятин, була вона за 7 км від села. Освоювали не більше трьох десятин, остання залишалась цілиною. Два рази на рік знімали з неї траву на сіно для худоби. На господарстві мали волики. Бувала корова, але не завжди. За багатством не гналися, зводили кінці з кінцями. Старі були вироблені, мали чимало хвороб. Бабу допікала грижа, дід погано бачив і недочував. Змолоду сам, а потім з дітьми, ходив дід до поміщиків на сезонні роботи. Розповідав, як гірко працював від зорі до ночі у панів, яким кандьором і хлібом, схожим на землю, годували строкових, яку за це малу плату отримували. Любив дід майструвать, робив різні кухонні речі, іграшки для дітей. Вмів з дерева без жодного гвіздка зробить таку головоломку „думку", що крім нього ніхто не міг її скласти і розібрать.

Сина Іллю дід вивчив на вчителя, він завідував Глодоською початковою школою. Дочки залишились неписьменними. Дід не схвалював, що наш батько вчив дітей, зокрема дівчат. Називав нас „модистками", а про мене говорив: „Оця мала причепилась до школи як чорт до сухої верби". Він дуже поважав і слухав свою дружину бабу Любку. З нашої сім'ї дід Оврам найбільше любив Олю. Зимовими вечорами одягав кожух, вгортав Олю і носив її по хаті. Казав: „Це — Любка". Вона здавалась йому схожою на бабу Любку, його дружину.

Баба Любка, уроджена Писаренко, була теж глодоська, з Кип'ячки. Так зветься куток села через дідову криницю в яру. З неї джерельна вода витікає на поверхню, вона тепла, зимою не замерзає, приємна на смак. Колись тут вода била фонтаном.

Молодою баба була красива і збереглась до старості. Розумна, добра, щедра, вона трималась з гідністю, слів на вітер не кидала. Діда недолюблювала, одверталась, як він їв, і шептала: „Чума".

Вони виростили четверо дітей — Іова, Іллю, Онисю, Оляну. Всі, крім Іллі, жили на одній вулиці. Останні роки старі жили з нами через сіни. Баба любила і жаліла внуків. Мала верстак, на якому ткала чудові килими, доріжки, рядна, полотна. Ця майстерність передалася дочці Онисі. Баба померла першою на 67 році життя. Дід дуже горював за нею. Через рік і він помер. За його бажанням, діда поховали рядом з бабою. Помер на 68 році життя.

Дід Павло був розумний, працьовитий і веселий. Багато пережив за свій довгий вік. Десять років доглядав спаралізовану дружину. Виростив п'ятьох дітей, виконував чоловічу і жіночу роботу, всюди тримав відмінний порядок. У 90 років майстерно виплітав ясла для худоби, тини і виконував іншу домашню роботу. У 95 років, як осліп, повісився.

Баба Килина вийшла за сусіда-вдівця, жила через дорогу. Маленька, сухенька, прудка, вона скрізь встигала. Ні одна подія не відбувалась без неї. Вміла шептать, рятувать людей і тварин від недуги, приймала породіль, обмивала померлих. Як я хворіла свинкою, вона обмацала мене і сказала: „Вона не виживе". Жила довго, померла легко, як заснула.

Батько Іов Оврамович мав складну вдачу, неспокійну. Був здібний до науки, але вчився всього два роки. Після школи займався самоосвітою. Виписував журнали, газети, а вечорами вголос читав. Вольовий, самовпевнений, він намагався все зрозуміть і зробить своїми руками. Та йому бракувало знань, досвіду, а тому його задумки часто успіху не досягали. Так в хаті, яку сам збудував, зробив димар із дерева і глини. Глина обгоріла, зайнялось дерево і хата згоріла. Обдулась корова і, щоб вийшли гази, батько пробив їй бік, але не там, де треба. Вилізли кишки, і корова здохла. Заперечень, порад він не терпів. Мав швейну машинку, на якій шив одяг. Часто кроїв і шив не так, „не туди". Тоді чулось його улюблене: „А щоб тебе бог побив!"

В селі був потрібною людиною. Люди кликали його „чистить" кабанчиків, колоть свиней, вибрать хорошу корову, щось порадить, допомогти. До революції батька, як людину письменну й чесну, громада обирала касиром по збору податків. В ревізійну комісію споживчої кооперації обирався незмінно.

До релігії ставився скептично, проте „від людей" виконував релігійні обряди. Раз мама його вирядила паску святить. Він зайшов за клуню, пересидів, доки люди з церкви повертались, і заніс у хату „свячену" паску. Розповів про це через рік, як вже закрили церкву. Не був забобонний, такими виховував дітей і перевиховував маму. Купив хату, в якій повісилась баба. Її ніхто не купляв, боялись в ній жить. А батько сам не боявся і привчав до цього всіх. Тільки вночі на горищі починало щось вовтузиться (там ночували кури й коти), брав лампу, вилазив сам і звав маму і дітей, щоб усі переконалися, що нечистої сили нема.

Сам смілий, він зневажав боягузів. Не любив на ніч закривать двері, навіть на хуторі. Спирав, що в нього є рушниця, а коли допитувались, де вона, то виявлялося, що лежить в коморі незаряджена. „Хто ж повірить, що я, живучи на хуторі, не ходжу цілу ніч з зарядженою рушницею навколо подвір'я", — говорив він. Був безпечний і непередбачливий, дуже забував. Не курив і не сквернословив, і ніхто в сім'ї не вживав непристойних слів. Вмів цікаво розповідать про різні пригоди і висміять любого. В компанії був веселий, дотепний. Де він, там завжди були жарти і сміх. Бувало й випивав. Тоді мама виказувала все, що в неї накипіло, а він тільки посміхався. Випившим батько ставав добрим. Мама казала: „Тепер із нього хоч вірьовки вий". Завжди був чимось заклопотаний.

Був суворий, навіть жорстокий. Шкідливих тварин (котів, собак) вбивав або вішав, за що ми всі його докоряли. Довгий час тримав мисливських собак. Як тільки випадала пороша, брав рушницю, звав хортів і йшов з мисливцями на полювання. Бувало, вертався обвішаний зайцями. Одного разу навіть дрохву убив. Люди сходились дивиться на красивого птаха. Розводив рідкісних голубів, чого мама не терпіла, бо була впевнена, що всі голуб'ятники злидні. Займався кролівництвом. Любив науку, схилявся перед освіченими людьми, вчив дітей. Як всі вольові люди, міг впадати в відчай, навіть плакать. Все життя мріяв розбагатіти, стать справжнім хазяїном.

За свій вік збудував п'ять хат. Ні в одній довго не затримувався, та всі вони й були абиякі. Це підірвало здоров'я батьків, вони не вилазили з глини. Зокрема мама, бо основний тягар лягав на неї. Батько не був запальним до роботи, він любив подавать ідеї, а роботу намагався перекласти на інших. Мама такого життя не схвалювала, але перечить не сміла. Матір батько не поважав і не жалів. Ми, діти, батька боялися, хоч бив він нас рідко.

Вродливим батько не був. Середнього росту, велика лиса голова, широкий лоб, обличчя звужене до низу. Прикрашували великі темно-сірі з іскорками очі, білі зуби і гарно окреслений рот. До дітей ставився нерівно. Любив і дбав про старших Миколу й Ганюту, бавився з малими, а рештою — тяготився. В сім'ї був деспотом, егоїстом, а для чужих — щедрий, дружелюбний, чесний, чулий.

Мама, уроджена Артеменко Оксана Юхимівна, була з другого кінця села. Вона місячною дитиною залишилася без матері, виростила її мачуха і невістки. Сім'я матері була велика, заможна, запальна до роботи, жадна до багатства. Мала вона трьох братів і двох сестер. Був ще малий хлопчик, син мачухи. Брати посадили його в візок і спрямували в провалля. Дитина вбилась. Мати казала, що брати боялись аби мачушиному сину не дісталось батькове багатство. Росла мати без догляду, взимку по снігу бігала босою. Наслідком був ревматизм, а він дав ускладнення на серце. Мама важко хворіла ще до заміжжя і залишилась на все життя з вадою серця.

Коли помер і батько матері, залишилась вона круглою сиротою в сім'ї брата Івана. Батько заповів своїй найменшій багатий посаг. Мама вийшла заміж молодою, за першого хто посватав, бо в сім'ї брата почувала себе зайвою. Брат не віддав виділеного батьком посагу матері. Наш батько не став домагаться приданого. Як зчинилася сварка з-за цього, то спішно запряг волики, посадив маму і поїхав додому. Більше він у маминих родичів не був, дуже рідко відвідувала їх і мама. Справа була не тільки в посагу: були вони різні люди. Ми, діти, навіть не знали, де жила раніше наша мама.

Залишилась неписьменною. Головним в житті вважала фізичну працю. Воювала зі мною, щоб залишила школу, бо вчаться, книги читають тільки ледарі. З батьком вони були також різні люди. Мама любила працю, не жаліла себе, своїми руками заміняла інших. Працьовита, скупенька, совісна й правдива сама, домагалась такими бачить і своїх дітей. Всіх однаково любила і жаліла. Казала: „Всі будуть пальці однаково боліть, як відріж, так і серце за всіх дітей однаково болить". Часто сердилась на дітей, але била тільки долонею, щоб було не дошкульно. Жила відлюдно, з сусідами не сварилась і не дружила.

Важко було мамі після багатого двору звикать до батькових злиднів. Між батьками завжди відчувалась незгода. Нібито батько не знав, як женився, що мама хвора. Він не докоряв цим маму, але й згоди між ними не було. Мама слухала батька, виконувала його задуми, хоч і не все схвалювала. Молодою мама була красивою, та я пригадую її без зубів, передчасно постарілою. Мама життям не дорожила. Пригадую, як ми з нею копали білу глину в Катросах. Глинище було небезпечне, часто обвалювалось, вбивало і калічило людей. Мама мене в глинище не пустила, а сама залізла і стала копать. На хвилину вилізла спочить, і тут рухнула глиба з тонну. Я дуже злякалась, а мама сказала, що готова й сьогодні померти, тільки дітей шкода.

Після побудови першої хати мама довго і важко хворіла. Батькові ще тоді треба було зробить висновки, оберігать маму від важкої праці. За п'ятою хатою мама стала інвалідом. Спаралізованою прожила ще 10 років, а всього прожила 56 років. За свій вік родила 11 дітей, з них вижило шестеро.

III. Дитинство

Я родилась 1907 року 22 жовтня. Пам'ятаю себе з трьох років. Це був 1910 рік, батьки тоді будувались на хуторі.

Перший спомин. Пригадую хату з рудими стінами без вікон і дверей. Я присіла і намагаюсь чистить картоплю. За спиною щось фиркнуло. Оглядаюсь і холону від переляку: переді мною стоїть наша Ворона коняка, якої я дуже боялась. Здійняла крик, Ворону виводять. Вона сама зайшла в хату, бо ще не було дверей.

Другий спомин. Я бовтаюсь у діжці з водою. До мене підпливає велика зелена жаба. Я кричу: "Дзяба, дзяба!" Мене забирають і сміються.

Третій спомин. Граюсь у баби з маленькими курчатами, я їх дуже люблю. Міцно хватаю одне за шийку — з рук падає неживе курча. Плачу за ним, не вірю, що задушила.

Четвертий спомин. Вчусь вимовляти звук „р". Повторюю почуте від мисливців речення: „З лисиці шку-р-ра дор-р-рога, дор-р-рога!"

Пригадую, як мама гладила мене по голові й хвалила: „Оцю мою дівчину, хоч посвятить". Називала роздайбідою, я все роздавала.

Наділ землі батько одержав близько від села, над Катросами. Катроси — це глибокий яр, поритий ярками. Із села через Катроси простягся шлях понад нашим полем в села Олександрівку і Забари в маєтки поміщиків Завадського й Ковальова.

В бік села із Катрос на поверхню виходять залежі граніту, а від степу — поклади рудої і білої глини й піску. В Катросах з-під каменю бере початок струмок, він протікає яром і впадає в Сухий Ташлик. Над Катросами в кінці села кладовище. Над самим яром хоронили самогубців і нехрещених дітей. В яри Катрос звозили сміття, падаль, стріляли сапатих коней. Між камінням водились лисиці, куниці, тхорі, ласочки. Ці яри вважались нечистими, вночі їх люди обминали. Щоб добраться з села до нашого дому, доводилось переходить Катроси, і хоч я не вірила в нечисту силу, проте вночі їх переходить поспішала. Кажуть, назва Катроси пішла від імені Катря: ніби за Коліївщини в цьому яру збиралися месники, ватажком у них була жінка Катря. Видобуток каменю в Катросах за Радянської влади набув державного значення.

Наділ землі батьки одержали там, де раніш була толока (випас для худоби). Наш хутір доходив до Сухого Ташлика. Земля чорноземна, вигуляна, родюча. Над дорогою батьки збудували хату. На хорошу хату у батьків достатку не було, зліпили абияку з верби, лози й глини. До хати прибудували конюшню, збудували сарай, курник тощо. В хаті двоє маленьких вікон дивилися на хутір, двоє — на село. А напічне віконце — на поле. Велика кімната вміщала піч, лежанку, плиту і була за кухню, спальню і все інше. Від села з обох боків річки тяглись людські наділи, але крім нас ніхто тут не будувався.

Першого року батьки на полі, крім зернових культур, посадили десятину баштану: кавуни, дині. Згодились батькові його агрономічні журнали! Він виписав доброго насіння, і того року в нашому дворі лежали гори кавунів і динь з відро кожне. З того часу, як у кого баштан вродив, люди говорили: „Добре вродив, прямо як у Іви". Цим „виписаним", як його звали, насінням батько наділив багатьох. Наша земля, здобрена перегноєм, перші роки давала добрий врожай. Батьки дещо поправили своє господарство: купили коні, сівалку і ще один наділ поруч з нашим. Користі з цього наділу було мало, та батько хотів справить видимість хазяїна. На нашому чорноземі добре родила пшениця. Батьки залишали частину на харчі, решту — продавали. Вся надія на придбання чогось залежала від виручки за продаж пшениці.

Хліб ми звикли цінувать і берегти змалку. Мама часто приказувала: „Бережіть, діти, святий хліб, бо прийде на вас чорний день!" Ми допитували маму, який він чорний день. „Це — коли хліба нема", — відповідала мама. Пшеничний хліб мама пекла на капустяних листках з хмелем. Як мала садить в піч, злегка ножем обрізувала верхівку. Вона випікалась з красивою цілушкою, смачною, пахучою. Мама обділяла дочок цілушкою-верхівкою і говорила: „Їжте, дівчата, цілушку, щоб хлопці цілували".

Інколи пшеничного хліба до нового врожаю не хватало, тоді мама пекла ячники з ячменю, якими годували свиней. Був він чорний, потрісканий, з остюками. Я лякалась такого хліба, а одного разу так розплакалась, що мене зупинить не могли. Я насилу вимовила: „Бо хліб чорний". Батько зразу взяв мішок і пішов позичать пшениці. Після цього мама щороку нагадувала батькові: „Сій побільше пшениці, аби діти не плакали, що хліб чорний".

Сумно жилось дітям на хуторі без друзів, особливо взимку. Зростали ми відлюдкуватими. „Ростуть як зайці", — говорили про нас люди. Наші старші Микола й Ганюта, що вже в школу ходили, взимку жили у діда. Батько про побутові достатки мало дбав. У нас не хватало хатніх речей необхідних в господарстві, меблі, одягу, взуття. Ми часто мали одні чобітки на двох. Взимку, погано одягнені, простуджувались, хворіли. „Аби не голодні", — говорив батько.

Одягнувшись абияк, ми зимою вибігали на подвір'я і знаходили для себе забави. Робили сільця і ловили ними щигликів і синичок, саджали їх в клітку, годували, а весною — випускали. З кінської шерсті викачували м'ячі, робили снігові баби, спускались з гірки на саночках, їздили на дерев'яних ковзанах по льоду на річці, бились сніжками.

Дорогою мимо нас, крім селян, їздили пани, найчастіше пан Завадський. Батько кланяться панам не любив. Завадський часто гукав: „Шапку, шапку скидай!" Завадський одружився із своєю покоївкою. Було в них троє дітей, які до смерті матері не знали про своє походження. Пан гуляв, пиячив, і вона не витримала. За однією версією сама застрелилась, за другою — її застрелив Завадський.

На хуторі в нашій сім'ї прибавилось ще дві сестрички Саня і Оля. Було нас дітей тепер шестеро: Микола — 1898 року, Ганна — 1901 року, Михайло — 1905 року, я — 1907 року, Олександра — 1911 року, Ольга — 1913 року. Менша за Ганюту Дуня померла в 3 роки. За нею всі дуже горювали. Двоє померли зовсім малими.

За 5 років, прожитих на хуторі, ми на один рік виїжджали на Кирилівку. Так звався куток нашого села в кінці Катрос. Була тут хороша хата, близько від нашого хутора, тільки б жить, та через рік батько її продав і перевіз сім'ю знову на хутір. "Їздять як цигани", — говорили про нас люди. На Кирилівці від старших я навчилася читать, стала помічать плин часу: він не міг зупиниться і повернуться. Я взнала, що люди помирають, і був час, коли мене не було. Все це мене страшило.

Після нашого повернення з Кирилівки знов на хутір, я стала дуже скучать за селом, за дітьми, з якими там здружилась. Часом плакала і сама не знала з якої причини. Запам'ятався мені в те літо запах зелених огірків. Цей запах я й досі пригадую, ніколи більше так огірки не пахли.

На хуторі трапився зі мною такий випадок. Мені було років з чотири. Ми, діти, бігли назустріч батькові, як він повертався з села. Стежка проходила поруч з ямою для поросят. Я бігла з Ганютою поруч. Коло ями ми вдвох на стежці не вміщались, Ганюта зіпхнула мене з стежки, і я покотилась сторчма в яму для поросят. На мій крик прибіг батько. Обійшлось легким переляком.

З 6 років я стала нянькою. Гляділа маленьку Олю: спокійну, гарненьку, всі її любили. Заневолена дитиною, я заздрила тим дітям, що не гляділи малих. Пригадую, як Ганюта придушила Саню. Граючись, повернула дитину лицем вниз. Батько насилу одволав її.

Як звільнялась від дитини, то допомагала Миші пасти худобу. Випаси бували такими вузькими смужками, що цілий день не присідали, завертаючи худобу із шкоди. Вигонили пасти до схід сонця, ми не висипались і засипали біля худоби. Мама з двору все окликала пастухів. Мені довго вчувалось її: „Насту-у-ню!"

Часто наша худоба билася, ґедзкалася. Їй допікали ґедзі, оводи, мухи. Як худоба зачує „дз-з-з", підіймає торчком хвоста і біжить куди бачить. Найбільше ми боялися ревища, це страшне видовище. В яри Катрос вивозили здохлих тварин. Як тільки, бувало, рогата худоба зачує запах падалі, то безуміє. Очі наливаються кров'ю, вона реве і біжить до падалі. Тут всі ревуть і б'ються між собою. Якщо не вспівали старші розігнать худобу, то сильні тварини калічили слабих, а то й на смерть забивали. В Катросах застрелили нашу Сіру коняку, вона захворіла сапом. Ми дуже боялись і оберігали худобу, щоб не впала в кар'єр, де рвали камінь. Сусідська корова впала, то прийшлось людям її дорізать.

Наш батько розумівсь на садівництві. Скоро навколо нашого подвір'я виріс хороший фруктовий і декоративний сад. В нашому березі росли верби, лоза, ясени, осокори, берестки. Між ними росла трава „бережина", вкрита різнобарвними луговими квітами. Під горою на хуторі батько виростив калину, смородину, сливи, виноград, горіх, вишні. Прикрашали наше подвір'я і хутір стрункі тополі і вишневий сад.

На невдобі, навколо нашого подвір'я і поля, росло багато польових квітів. Ми з них робили букети, плели вінки. Любили ламать калину і в'язать в пучки. Раділи таким релігійним святам, як Зелена неділя, Покрова, Івана Купала. Ми відмічали їх. Для нас це були свята весни, квітів і врожаю. На Зелену неділю квітчали в хаті зеленню і квітами, травою застеляли долівку. На Івана Купала плели вінки і пускали на воду, скакали через вогнище. На Покрову ламали калину, знімали пізню фрукту. Краєвид тут був чудовий. Літніми ранками хутір вмитий росою, вкритий сизою димкою був невимовно чарівним і запашним. Ми любили свій хутір і довго за ним сумували.

В хуторі під горою було багато джерел. Ми на них копали кринички і брали для пиття смачну, чисту як сльоза воду. Поблизу на роздоріжжі знаходилась Кругла криниця. Назвали її так напевне тому, що на ній лежав великий камінь з круглим отвором. В ній була чиста, холодна, приємна на смак вода. Від криниці розходились в різні сторони 4 шляхи, тому нею користувалось багато людей. Взимку, як в поле не їздили, за неї забували. Однієї весни в криниці знайшли людину — цигана. Криницю зливали, вимивали, проте люди пить воду перестали, поїли худобу. Її потім завалили камінням. Залишилась назва: „Кругла криниця".

Ми, діти, дуже боялись скажених собак. Їх тоді багато бігало понад річкою, кусали людей і тварин. У Турчинів, наших сусідів, сказилася корова, у нас — собака Рябчик. Він днів три з явними ознаками сказу залишався у дворі. Одного разу мама пішла з дому, залишила на мене дітей і доручила спостерігать за Рябчиком і оберігать менших. Він лежав у березі біля кринички з калиною. Я дітей заховала в коноплю, а сама знаходилась коло собаки. Як на нього находив приступ, він зривався з місця, вихором мчав на подвір'я, ганявся за курями, рвав і метав все на своєму шляху. Мене обминав. Як відходив, то знов йшов у берег, лягав біля мене і винувато хилив голову. Очі, налиті кров'ю, неспокійно бігали, хліба не їв. На другий день Рябчик зійшов з двору. Тепер всі остерігалися його появи. Він з'явився через тиждень, опухлий, в реп'яхах, з опущеним хвостом. Ми заховалися в хату і двері заперли. Рябчик обійшов хату і ліг в холодку, де завжди лежав. Там його батько й застрелив.

Турчинівські діти, наші сусіди й родичі, наділ яких лежав поруч з нашим, лякали мене й Мишу русалками й відьмами. Ми вірили їм і боялися. В житі, на вітах верб мені ввижались нехрещені діти — русалки. Батько не вірив, називав це бабськими вигадками.

Наш хутір сягав за річку, де виступала з землі смуга каміння. Ми лазили по камінню, знаходили вибиті знаки — ступню ноги, кисть руки, підкову, сковороду і таке інше. Дід казав, що знаки вказують на присутність поблизу кладу. Ми уважно все навколо оглядали, але кладу не виявили. Вже через багато років кілометрів зо три від села люди знайшли знамениту Глодоську знахідку: захоронення князя VII ст. н.е. Знайдено 100 золотих виробів, 70 срібних предметів, вироби заліза, міді, бронзи, агату, скла, перепалені кістки людини. Скарб менш значний знайшли і в центрі села біля річки. Все це здали в музей.

В 1913 році епідемія холери досягла Глодос. Я прислухалась до нескінченних розмов про холеру і не могла зрозуміть, яка вона з себе. Уявлялась мені холера в образі жінки або тварини. Вона мені снилась. Ніби батько на полі над Катросами косить пшеницю. Мимо пробігає маленька собачка, перескакує Катроси, хоче перескочить річку, але падає в воду і топиться. Батько каже: „Це ж холера втопилася". З порога бабиної хати я з дорослими спостерігала як жінки, запряжені в плуг, оборюють село і співають колядки. „Це вони так, щоб холера не зайшла в село", — сказала баба. „Хіба в неї є ноги, вона жінка?" — запитала я. Баба промовчала. Так я переконалася, що холера приходить в образі жінки. Одного літнього дня від села з-за бугра вийшла жінка, і, здалось мені, повернула до нашого дому. „Холера йде!" — закричала я. Я не переставала кричать, мене схватили кольки. Сестра побігла за батьками, які жнивували. Коли мене заспокоїли, біль затихла. Наші думали, що в мене холера, поїли солоною водою. Тоді мені розказали, що таке холера, а баба сказала, що це мені з очей. З нашої вулиці від холери померли декілька чоловік.

Те, що Глодоси не було кріпацьким селом, мало позитивне значення для його культурного розвитку. В той час в Глодосах існувала Второкласна жіноча школа, яка випускала вчителів початкових шкіл. Вона охоплювала не тільки глодосянок, але й учениць навколишніх сіл. Були дві двокласні школи з шестирічним навчанням, земська початкова і дві церковно-приходські школи.

Батько своїх старших Миколу й Ганюту хотів вивести в люди, вивчить на вчителів. Миколу після двокласної віддали в Олександрівську учительську семінарію. Батьки покладали на нього великі надії, любили його, все збували, аби пристойно зодягнуть, створить умови для навчання. Та після першого курсу Микола семінарію залишив. Виявилось, що він з принципу не вчив закон Божий (тоді це був головний предмет) і його не перевели до другого курсу. На другий рік залишаться не захотів і залишив семінарію. Для батьків це було тяжким ударом. Батько докоряв йому, навіть плакав, закаявся більше вчить дітей.

Микола замкнувся, став мовчазним, все готувався кудись поступать, здавав екстерном, та все безуспішно. Наука йому важко давалась. Він не вчився і не брався до роботи в господарстві, розгулявся. Менші діти любили його, слухали як батька, а він до них ставився зверхньо, навіть грубо. Батьків не слухав, з Ганютою не мирився.

Микола був красивий, рослий, ставний, русявий, голубоокий, мав правильні риси обличчя, схожий на маму. В часи революції встановлював Радянську владу, вищу освіту здобув заочно. Довгий час працював учителем, завом Кіровоградського райВНО, на схилі літ — в облконторі бджільництва. Мав театральні здібності, але обмежився лише художньою самодіяльністю. Був нещасливий в особистому житті. Дожив віку в Івано-Франківську у дочки Валі.

Ганюта після двокласної вступила в Глодоську Второкласну учительську школу, яку успішно закінчила в 1917 році з дипломом класовода I-IV класів. Була вона здібна до науки, хоч і хворіла, але вчилась на відмінно. Малою застудила ноги, після чого стався ревматизм і в результаті — вада серця. В неї опухали ноги і був час, що ходила тільки спираючись на палицю. Стала дратівлива, із-за кожної дрібниці плакала, падала на долівку і пацала ногами. Батько суворо забороняв усім дратувать її і завантажувать роботою. Так робота по господарству лягла на мене й Мишу, ще зовсім малих. Поступово Ганюта переросла свою хворобу, відновилась вона вже на старість.

Вона ще вчилась два роки в гімназії, яка відкрилась після революції. Ганюта була гарна, розумна, вольова, підхідлива й мудра, впливала навіть на батька. Менших любила й використовувала. Я виконувала любе її бажання. Вона допомогла мені покінчить з релігією, вступить в комсомол, ще вчиться. Працювала в школі класоводом. У 19 років одружилась, в 45 — овдовіла. Чоловік болів туберкульозом. Померли двоє їхніх малолітніх дітей. Залишився син Юрко, при ньому дожила віку. Похована на Богдановій горі в Чигирині.

Михайло або як ми його звали — Миша, ріс хворобливим. Його бліде, аж зелене, завжди скривлене обличчя, було ніби мохом обросле. Витівник, забіяка, хитрий, злий і боязкий, він завдавав мамі великого клопоту. Була в нього одна слабкість — дуже любив курей. Говорить про них міг без кінця. Мама називала його курячим батьком. На хуторі у нас було до сотні курей, а він усіх знав, півнів узнавав по голосу. Бувало заманить курей у курник, зачинить, ловить і любується ними. Кури знімають страшенний лемент. Мама злякано запитує: "Де Миша?" Біжить у курник, відкриває двері, звідти вилітає з півсотні переляканих курей, за ними мама витягає Мишу. Вигляд у нього жалюгідний — у смітті, в пір'ї, подряпаний. Він звивається як вуж, ухиляється від караючої маминої руки. Нарешті виривається, сміється і гукає: "Мамо, а мені не болить!" За цим втікає в лози або соняшники, сидить там доки мама не погукає і пообіцяє не бить. Він умудрявся щось розбить, перекинуть, поламать, кудись ускочить, щось упустить. Раз ускочив у корзину з яєчками: мама зібрала сотню на паску. Вкинув мені якось за комір ховраха. Хотів по східцях вийти з погріба з кринкою молока на голові: кринка опинилася на східцях, а молоко — на Миші.

Малим був слабшим за мене, хоч і старший на два роки, биться не зважувався, та коли підріс, зміцнів — бив без будь-якої причини, мстив за минулу слабість. Бився навіть з Ганютою, і мами не боявся. Батько вбачав у ньому спадкоємця, помічника і до його поведінки ставився поблажливо. До науки мав здібності, але бажання вчиться не виявив, закінчив тільки початкову школу. В клуб не ходив, на вулиці бешкетував, бився.

Змінився після Армії. Знайшов себе в колгоспі. Вийшов з нього скупенький, мудрий господарник. Працював в колгоспі рядовим, головою колгоспу, найдовше — зав птицефермою, городником. Після смерті дружини переїхав з сином в Чигирин, де мають власний будинок. Виростив трьох дітей, всі мають вищу освіту. Має п'ятеро внучат.

Імперіалістична війна вибухла, коли ми жили на хуторі. Батька по віку не мобілізували, дядька теж, як учителя, а чоловіки тіток пішли воювать. Олянин Федот пропав без вісті, вона бідувала з трьома дітьми і ждала весь вік. Чоловік Онисі Лаврін дослужився до унтер-офіцера, нагороджений хрестом повернувся після Жовтневої революції. Нас війна поки що обминула, а з навколишніх сіл мимо нас везли мобілізованих нескінченим потоком.

В 1915 році у нас трапилось велике нещастя — згоріла на хуторі хата. Прогорів димар, зроблений батьком з дерева й глини, загорілись коноплі, що лежали коло лежака, а від них і солом'яна покрівля. Загинула жеребна коняка, яка знаходилась у сараї, прибудованому до хати. Ми залишились без житла і тягла. Вечором приїхав волами дід, посадив на мажару нашу сім'ю з пожитками і перевіз до себе. Так ми стали жить в селі, чому діти були раді. Ми зайняли більшу половину дідової хати, а дід з бабою — меншу через сіни.

IV. Школа

З 8 років я стала ходить у школу. Мені пошили з сурового полотна торбинку, що мало править за портфель. Чорнило зробили із ягід бузини.

При Второкласній жіночій існувала і жіноча дослідна початкова школа. Мала вона три комбіновані класи, які вела вчителька Ольга Миколаївна. Завідував школою піп Іван Лазаренко. Він викладав закон Божий і слов'янську мову. Вчили нас російською мовою, в той час українська мова царським урядом була заборонена. Щодня на першому уроці нас запитували: "Дети, зачем вы пришли в школу?" Ми хором відповідали: "Читать, писать, задачи решать и Богу молиться". Перед уроками всі ставали на молитву, яку проказувала одна з учениць третього класу. На перший урок часто приходив випускний клас Второкласної школи. Одна з старших учениць, як ми їх звали, проводила урок. На уроці сиділи, крім нашої вчительки, отець Іоан і директор Второкласної Пелагея Йосипівна. Трималась Пелагея Йосипівна велично, суворо, в її присутності тремтіли старші й молодші учениці. Читать і писать я уміла з дому, а умовні задачі давались важко.

Моя перша вчителька Ольга Миколаївна справила на мене гнітюче враження. Учням вона мало приділяла уваги. Частіше ми працювали самостійно, а вона сиділа за стіною нашого класу. Ольга Миколаївна запобігала перед дітьми багачів, завищувала їм оцінки, приймала подарунки. У першому класі вчилась годованка першого глодоського багача Благого — Ліва Ольга. Вона за рік і читать не навчилася, а була переведена до другого класу з найкращими оцінками.

Сама дочка попа, Ольга Миколаївна виховувала нас в релігійному дусі. Під її впливом я стала надто релігійною, постила, молилась богу, а перед Великоднем рішила три дні не їсти. Так робили старі баби, одна навіть померла від цього. Витримала півтора дня. Мене мучила спрага, і я запитала в Ганюти, чи можна воду пить. Вона розповіла мамі, зчинився переполох. Мама пообіцяла мої гріхи взять на себе. Я так ослабла, що здалась, стала їсти.

Перед релігійними святами Різдвом і Великоднем ми говіли: сповідались і причащались. При сповіді піп задавав питання, на які потрібно було зразу відповідать. Особливо бентежило нас питання попа: "Чи грішна і в чому грішна?" Ми відповідали: "Грішна, батюшка". В чому грішна, я й сама не знала, та й нікому не хотілось розказувать попові про свої гріхи. Одна з старших класів дівчина підказала, що треба відповідать: "Словом, делом и помышлением". Як дійшла до мене черга сповідуваться, я без запинки так і відрапортувала. На великий мій подив, піп розсміявся і відпустив мої гріхи. Ольга Миколаївна заказала принести в школу різок, ними вона власноручно шмагала невгодних їй учнів по спині. В кінці навчального року Ольга Миколаївна виїхала і не повернулася. Учні за нею не жаліли.

Нова вчителька Меланія Опанасівна почала з перевірки знань учнів. Декого, між них і Ліву Ольгу, залишила на другий рік. Батьки було запротестували, та вчительку підтримав піп Лазаренко. Невстигаючі, в тому числі Ліва Ольга, залишили школу. Меланія Опанасівна виявилась серйозною, до всіх однаково вимогливою, повною протилежністю своїй попередниці. При ній я закінчила трирічну початкову школу. В третьому класі мені виповнилось десять років.

V. Роки революції

Пригадую ми, діти, вечором сидимо за столом, готуємо уроки, мама пряде. Входить батько чимось збуджений і говорить: „Мені оце Амврось таку новину сказав! Ніби царя скинули". Всі заніміли.

Дома і в школі я чула, що цар на землі те, що й Бог на небі. У діда поруч з іконами висіла велика картина царської родини. Чула я від старших, що є такі люди, що йдуть проти царя. Мама розповідала, як в 1905 році в Глодоси приїжджав загін козаків і на сході таких людей пороли нагаями. Додому їх несли в ряднах. Мимо нас часто їздив на коні стражник. Ми з Мишою, забачивши його, ховались в кущі. Я запитала батька, чому він так хитається. Батько сердито відповів: „Бо п'яний як свиня".

Спочатку ніхто не міг зрозуміть, що відбувається в Петербурзі. Скоро стали надходить листи рідним від солдат з фронту, вони поздоровляли з свободою. Приїхав наш Микола з Єлизаветграду з червоною стрічкою на грудях. Він розповів, як радіють люди революції, як вони зрізали погони у офіцерів. Портрет царської родини він порізав і спалив.

Скоро і в нас завирувало. Вже в березні 1917 року глодосяни громили маєтки поміщиків Завацького й Ковальова. На базарній площі перед нашою школою виникали мітинги. Ми, учні, уважно прислухались, хотіли зрозуміть промовців. Говорили вони палко, сперечались між собою. В школі зняли портрет царя, а які події відбуваються, не пояснювали. Вчителька тільки сказала, що пани не своєю працею здобули багатство. Була вона стримана в розмові з нами, але я зрозуміла, що й вона радіє революції. Виріс у наших очах авторитет попа Лазаренка. Він часто виступав на мітингах, говорив красномовно, переконливо, наводив цитати з революційних пісень, віршів. Ми мало розуміли, про що він говорить, але слухали з великою увагою. Через декілька років Лазаренко відрікся від сану і пішов працювать в майстерню столяром.

Ми жили в дідовій хаті, як батька забрали в армію. Главою сім'ї став дід. Микола все їздив. Як був дома, то до роботи не брався. Чоловіча робота лягла на діда і 10-річного Мишу. Жить ставало все важче, зникли товари, все подорожчало. Стало у нас сутужно з харчами, особливо взимку, як корова молока не давала.

Без батька у нас прибавилась ще одна сестричка, назвали її Лідою. Ми раділи появі малої, я її гляділа і називала „моя Лідочка".

Батько повернувся після Жовтневої революції. Він став цікавиться політикою, радів з повалення царського уряду. Довгий час був під впливом націоналістів. Радянська влада в Глодосах встановилась не зразу. Лише в лютому 1918 року при допомозі єлизаветградських робітників в селі був обраний військово-революційний комітет (ревком), головою якого обрали Нестеренка Віталія, але в березні цього року Глодоси захопили австро-німецькі війська. Українські буржуазні націоналісти при допомозі інтервентів відновили старі порядки, примусили жителів повернути поміщикам майно. Інтервенти забирали у людей хліб, худобу. Забрали пшеницю і у нас.

Куркулі підняли голови. Наш сусід Костя Благий, перший багач на селі (мав 60 десятин землі, табун коней, череду рогатої худоби і всякого іншого добра), поїхав з німцями до свого брата в Олександрівку, такого ж багача як сам. Там з допомогою синів брата схопили двох більшовиків і повісили на крилах вітряка. Вечором, як ми з нашим дідом гнали худобу додому, нас перестрів Костя і говорить дідові: „Таке горе, що як його й пережить", — і розповідає, як на його очах повісили більшовиків. Дід понуро вислухав і каже: „Отож такі як ти і визвали німців, щоб більшовиків вішали." Від цих слів Благий підскочив як ужалений. „Так це я німців викликав?! Та я ж тебе в тюрягу, в Сибір, ворон кісток твоїх не знайде," — зарепетував він. Дід мовчки погнав худобу.

В Глодосах створили партизанський загін під командуванням Якова Калька. Частини Червоної Армії при підтримці партизан вигнали інтервентів. Пішов з ними вигонить німців і наш Микола. Не мали ми про нього вістей майже рік. Мама плакала за ним день і ніч. Я з нею ходила по ярах розшукувать Миколу. Лежало їх тоді багато навколо села молодих, чубатих, розтерзаних собаками. Хто вони, за що боролись, від чиєї руки загинули — ніхто не знав. Несподівано на велику нашу радість квітневого вечора повернувся наш Микола.

Четвертий клас я закінчила в початковій школі, якою завідував мій дядько Ілля Оврамович. Вчив мене Кіндрат Пилипович Остапенко, вів комбіновані другий і четвертий класи. Вчив добре, та школи працювали з перебоями: йшла громадянська війна. Вчителі зарплати не одержували або натурою одержували — житом, просом тощо. Якщо владу в селі займала банда, школа закривалась, навчання припинялось. Залишали школу вчителі, займались сільським господарством і учні, ніхто уваги на це не звертав. Запам'ятався мені піп цієї школи: старий, вимогливий і злий. Він викладав закон Божий і слов'янську мову. Хто не вчив молитви чи тропарі, м'яв таким вуха або бив по обличчю „законом". Мені спостерігать таке було незвично. Лазаренко до учнів ставився дуже лагідно.

В Глодосах було дві церкви. Стара, де правив Лазаренко, в 1-й четверті, і нова — в 3-й четверті. Чотирьохрічна школа знаходилась біля нової церкви, піп цієї церкви і викладав у нас закон Божий.

Оцінки за початкову школу я одержала добрі, а знань — мало. Мама домагалась, щоб я школу залишила. Я не послухала, пішла у вищепочаткову, де провчилась два роки (у 5-му і 6-му класах), доки вона закрилась. Семирічки так і не закінчила. Батько не заперечував, щоб я вчилась, тільки щоб це не відбивалось на польовій роботі, де я його заміняла. В школу я йшла, як сніг випадав, а залишала весною, як починались весняні роботи. Фактично першу і четверту чверті я не вчилась.

З такого навчання я систематичних знань отримать не могла і відчувала це все життя. Сьомого класу в Глодосах не було, я засіла дома надовго. Працювать над підручниками, читать книги перешкоджала мама всіма можливими способами. Як бачила мене з книжкою, зразу заставляла щось робить. „Аби полежала чи гуляла, а раз читаєш, то йди роби", — говорила мені. Маму можна було зрозуміть. Важко уявить скільки вона переробляла за день роботи. Старші не стали помічниками батькам, до цього звикли і примирились, тому нажимали на середніх. Мої руки були потрібні в господарстві, ніхто не був зацікавлений, щоб я заглиблювалась в книги. Я ще надіялась вчиться, і підручники, художню літературу умудрялась читать в свята, як всі відпочивали, на возі, як в поле їхали, під снопами, як всі відпочивали.

Після вигнання інтервентів жителі Глодос боролись з петлюрівцями. Їх підтримували куркулі і частина інтелігенції. Тримали Глодоси в своїх руках петлюрівці довго. Вони допомагали поміщикам відновлювать маєтки, люто розправлялись з більшовиками.

Глодоси, напевне ще військовою адміністрацією, були поділені на п'ять частин. Звали — перше, друге, третє, четверте, п'яте. В п'ятому був створений загін козаків-петлюрівців на чолі з Мелешком. Був він глодоський, з заможної сім'ї, вчитель, молодий, енергійний. Два роки існував його загін, заважав встановленню Радянської влади. Якось більшовики надіслали до загону Мелешка парламентарів для переговорів. Козаки зашили їх в мішки і закопали живими в землю. При Радянській владі їх відкопали, і ми, учні, бігали дивиться на страшні останки.

П'яту частину тоді звали петлюрівською. Найзаможніша частина Глодос містилась на рівних родючих луках Сухого Ташлика. Першу частину звали більшовицькою. Розташована вона на невдобах, з камінням на підґрунті, найбідніша. В ній і ми жили. Друга мало відрізнялась від першої, а четверта — від п'ятої. Третя була бідна, не мала родючих грунтів, і звали її бандитською, бо в ній жило багато анархістів і злодіїв.

В часи громадянської війни влада в Глодосах мінялась часто. Як зараз бачу батька біля воріт: стоїть, очікує хто йтиме з села. „А яка там сьогодні власть?" — гукає до перехожого. Бувало й безвладдя, тоді закони не діяли нічиї. Людей вбивали вдень і вночі, відкрито і з-за рогу, з мотивів політичних і особистих. Вбивців ніхто не розшукував і не карав. Тільки з нашої маленької вулички таким чином було вбито п'ятьох.

У діда Павла вбито дочку і сина. Дочку Явдоху вбив дівер, всадив в живіт обойму: вони не мирились. Сина Сашку застрелив власноручно Мелешко. Більшовики спіймали кількох глодоських козаків і везли поїздом в Єлизаветград. Вони догадувались, що серед них є Мелешко, але петлюрівці свого ватажка не видавали. Стали зазивать глодосян впізнавать Мелешка. Сашко співчував більшовикам і, як його позвали, вказав на Мелешка. Коли переводили Мелешка в інший вагон, він на ходу зіскочив і втік. В Глодосах тоді трималась влада петлюрівська. Тільки Сашко повернувся додому, Мелешко застрелив його на порозі на очах батьків. Вся наша родина дуже горювала за Сашком.

Того ж літа невідомими вбито Соломаху Оверка і Незелю Дмитра, хоч вони не належали до якоїсь партії. Наш сусід Карпенко засватав з п'ятого дівку, петлюрівець його застрелив і сам на ній женився.

Вигнали петлюрівців частини Червоної Армії з допомогою партизан. З петлюрівцями за кордон виїхало чимало одурених жителів Глодос. Між ними Степан Масенко з Першого, брат відомого глодоського поета Тереня Масенка. Дирекція глодоської гімназії загітувала гімназистів їхать за кордон. Багато з них повернулось, не зважились залишить батьківщину.

Одного літа в Глодосах стояв Махно. Тоді він не воював з більшовиками. Його хлопці грабували жителів. Мій батько ціле літо ховав коні, а мама — свій посаг. Жив Махно з жінкою у куркуля Благого. Махновці у селян брали все по потребі, але давали розписки, обіцяли виплатить. Діда Свирида, батька Благого, махновці якось пропустили з розписками до Махна. Той саме спав. Дід його розбудив і став вимагать сплатити за своє добро. Махно довго не міг второпать, що хоче від нього дід, а як зрозумів, то дав дідові коліном нижче спини такого стусана, що дід головою відчинив двері і зарив носом у сінцях. Махновці довго реготали і казали, що дід ще добре відбувся.

Я Махна бачила зблизька. Сидів у бричці запряженій гарними вороними кіньми у багатій збруї. Рядом сидів Щусь, ідеолог анархістів, красивий молодик, і дві молоді гарні жінки. Махно непоказний, кирпатий, дрібні риси обличчя, маленькі гострі очі. Великий кучерявий чуб спадав йому на плечі.

В травні 1919 року на декілька днів Глодоси захопив загін григор'євців. Вони вчинили погром євреїв, вбили дитину і декілька стариків. Їх вигнав загін партизан.

В серпні цього року село захопили і денікінці. Глодосяни проти денікінців виступили одностайно, навіть петлюрівці приєднались до партизан. Денікінці повернули поміщикам землю, допомагали зібрать майно. Наложили на жителів контрибуцію, забирали хліб, коні. Партизанський загін розгромив штаб денікінців. В цій операції приймав участь і наш Микола. Коли денікінці оголосили мобілізацію, щоб зірвать її, Микола разом з писарем волості Незелею викрали списки жителів Глодос. За це денікінці обстрілювали село, були вбиті і поранені. В 1920 році Червона Армія і партизани вигнали денікінців. Пішов їх вигонити і наш Микола. З цього часу в Глодосах остаточно встановилась Радянська влада.

Труднощі, які принесла імперіалістична і громадянська війна, наша сім'я переживала важко, як і весь народ. Зникла мануфактура, взуття, товари першої необхідності. Селяни переходили до натурального способу життя, користувались тим, що виробляли в своєму господарстві. Світили олією або жиром, гасу не було. Сірники замінило кресало, мило — коряки з курячого помету і луг з гречаного попелу, цукор — цукрові буряки, водку — самогон. Особливо мучила нестача солі, мама воду стала брать з дідової Павлової криниці — в ній була солонувата вода. Гроші впали в ціні, і були різні. Ми не голодували, хліба хоч і з натяжкою хватало до нового і в недорідний рік.

Нашу велику сім'ю треба було зодягнуть, і мама розривалась, щоб цього досягти. Багато сіяли конопель, та щоб довести їх до полотна треба було докласти багато праці: виростить коноплю, відокремити плоскінь від матірки, вибрать і вимочить в річці, вибить кострицю на бительниці, витріпать на терниці, м'ять ногами, чесать гребінкою, щіткою, робить мички, прясти пряхою нитки, снувать нитки на снувальниці, мотать на мотовилі, ткать на верстаку, білить полотно на річці. Полотно йшло на білизну, для верхнього одягу полотно фарбували. Для фарб використовували цибулиння, кору дуба, вільхи, ягоди бузини, шовковиці тощо. Прядкою пряли нитки на полотно, а веретеном крутили вал на рядна, скатерті, доріжки, мішки. Рядна заміняли простирадла і одіяла.

В мами ще з дому збереглась пряжа білої і чорної вовни, тепер вона нам дуже згодилась. У Ганюти руки не стояли до такої роботи, чи не хотіла нею займаться, а тому мама стала мене привчать. Я скоро засвоїла це не складне ремесло. Пряхою пряла нитки, веретеном з гребінки крутила вал, спицями й крючками в'язала. З білої вовни в'язала хустки, светри, чулки, рукавиці. З чорної вовни ткали сукна на свитки. В'язать мене навчила в школі Меланія Опанасівна.

Із взуттям було важче. Влітку більше ходили босі. Микола для себе змайстрував босоніжки на дерев'яній підошві. Ганюту в школі навчили робить черевики з допомогою крючка, циганської голки, картону, шпагату, полотна і клею. В таких черевиках вона і ходила в гімназію. Батько й раніше не дбав про одяг для дітей, а в цей час і зовсім усунувся від таких обов'язків. Взимку вилежувався або проводив час з сусідами в розмовах про політику. Мама нарікала на важке життя, а на своє здоров'я не скаржилась, хоч воно в неї вже кінчалось. Їй не хватало часу про себе думать.

Взимку в мій обов'язок ще входило прання полотняного одягу і ряден на річці. Я бовтала його в льодяній воді, ковзала по льоду. Погано одягнена, я нестерпно мерзла, особливо в руки і ноги. Не могла як слід викрутить рядна, бо років мала не більше 13-ти. Була я росла, здоровенька, а тому мене рано запрягли в непосильну для мого віку працю.

З весни батько переводив мене на польові роботи. Ми з Мишою орали, боронували, сіяли. Батько в обід приходив перевірить роботу і проходив не більше як по одній загінці за кожного з нас. Якщо для Миші в 12-14 років та праця була посильна, то для мене 10-12-річної дівчини така робота від зорі і до зорі була нестерпно важка. Батько допомагав сіять, ходив за сівалкою, в жнива — косив. Прополка огородини теж входила в обов'язки жінок.

Пригадую, як ми з Мишою смерком з поля добиралися додому, а наша хата (ще дідова) аж гула від співу, музики і сміху: то гуляли старші. Миша називав їх паразитами. В нашій сім'ї не були правильно розподілені обов'язки між всіма. Важча робота лягала на жіночу половину й малих дітей. З Мишою працювалось важко, він хитрував, підсовував мені важчу роботу, бився. Микола міг в жнива з обіду залишить роботу і йти гулять. Батьки мовчки це переносили. Все це вплинуло на мій характер, я стала „огризаться".

Влітку й восени мене і Мишу доймала зубна біль, фурункули. В спеку ми з насолодою пили холодну джерельну воду, сідали в холодну сиру борозну. Восени довго ходили босі, погано одягнені, часто мокли під дощем, місили босими ногами болото. Це й було причиною наших хвороб. У Миші випали два передні зуби, я мучилась від чиряків і наривів під руками (так зване суче вим'я). Особливо нестерпно це було переносить в машиновку — в пилюзі, в жарі. З 14 років я вже в жнива в'язала снопи і відробляла у людей коло машини — молотили снопи. Такі хвороби не вважались поважними, не звільняли від роботи, їх переносили на ногах, хто як міг.

Важко жилось і нашим малим Сані і Олі, пастушкам. Будили їх до схід сонця, в жару цілий день бігали, пасли худобу. Так щодня без вихідних.

Саня на 4 роки молодше від мене. Вдачею нагадувала Мишу і тримались вони разом. Була працьовита, скупенька, підхідлива й передбачлива. До науки охоти не мала, відвідувала школу всього два роки. Як я виїхала, заміняла мене в сім'ї. З батьком знайшла спільну мову. Довелось їй і працювать, і хвору матір глядіть.

Оля зросла при хворій мамі більше в няньках у Ганюти, ніж дома. Вивчилась на вчительку початкових шкіл і працювала в школі до пенсії. Вдачею весела, добра, щедра, совісна. Молодою була гарна. В 30 років овдовіла, чоловік загинув у війну, залишив з трьома дітьми, з них виростила двох дочок. Як більшість нашої сім'ї, непристосована до складних умов життя. Бідувала весь вік. Довго працювала в Казахстані на цілині, по виході на пенсію переїхала з дітьми на Україну. Живе в Чигиринському районі, с. Галаганівка з дочкою Вірою. Має 8 внуків, допомагає дочкам їх ростить і виховувать.

Наша маленька Лідочка, моя любима сестричка, була тиха, спокійна, мовчазна, гарненька і слаба здоров'ям. Гарно співала, мала сильний грудний голос. Довелось і Лідочці вставать до схід сонця корову пасти. Труднощі тих років, хвора мама, життя на хуторі передчасно положили її в могилу. В 11 років померла після корі від крупозного запалення легень.

З 1920 року в Глодосах встановилась постійно Радянська влада. Створили ревком, головою став Калько Яків. Згодом обрали сільську Раду, створили комітет незаможних селян, земвідділ. У куркулів конфіскували землю, майно. Наросвіта відкрила початкові школи, профтехшколу, сільбуд і народний будинок. Гімназію закрили.

В 1921 році було запроваджено нову економічну політику (НЕП). Щоб прискорить відбудову сільського господарства, було дозволено землю здавать в оренду, застосовувать найману працю. Землі у глодосян хватало, а найманою працею заможні селяни користувалися. При НЕПі відкрилися магазини, олійниці, млини. Відали ними непманці. Товари у магазинах з'явилися, а коштів для купівлі у селян не було.

Голод 1921-22 років зачепив і Глодоси, ми ледве дочекалися нового врожаю. Наша сім'я в той голодний рік складалася з 9 осіб. Батько щодня ділив хлібину на 9 кусків — менші одержували меншу пайку. Старші підсовували свою пайку хліба меншим, щоб вони голоду не відчували. Голодуючі ходили попід дворами: міняли, просили. Сільрада організувала збір хліба для голодуючих.

У цей важкий час батько задумав будувать хату на хуторі, на місці згорілої. Ця затія межувала з самодурством. Батьки були похилого віку, вироблені, слабі здоров'ям, особливо мама. Дітям далеко до школи, сільбуду, центру села. В цей час процвітав бандитизм, на хуторі жить було просто небезпечно. Про те що з хуторів людей будуть зселять, ми ще не догадувались. Планував батько передусім збудувать на дідовім подвір'ї врем'янку, а дідову хату, як будівельний матеріал, перенести на хутір. Батькове слово — закон, обговоренню не підлягало. Дід з бабою вже померли, старші одружились і відійшли від нас, а менших справа робить, що батько велить. Мені тоді було 13 років.

Микола одружився на Лівій Сані, годованці і племінниці Кості Благого. Він був бездітний, в нього зростало двоє дітей-сиріт. Їх батьки померли від туберкульозу, мати їх Кості доводилась сестрою. На старшій із них і одружився Микола. Віддав її Благий після того, як його розкуркулили. Старі, особливо баба, противились навіть після цього такому одруженню. Баба Саню за Миколу прокляла. Саня зросла в куркульському оточенні, вийшла з неї жадібна до багатства, зла, запальна до праці людина. Весь вік дорікала Миколі злиднями. Вона закінчила Кіровоградську гімназію і працювала учителькою початкових класів.

Ганюта одружилась з Миколою Божором, сином зава двохкласної школи. Батьки були проти такого одруження, вважали його передчасним. Їй було 19 років, а йому — 18, обоє не мали закінченої освіти. Наші батьки їх років три утримували. Микола був здібний до науки, гарно грав на скрипці і мандоліні. Ще вчився після одруження. Викладав у семирічці мову і літературу. Хворів туберкульозом, помер в 45 років.

Батьки змінили багато хат, а дідова завжди залишалась нашою. Як міг батько явно без потреби продать хату, в якій зріс, дожив до старості? В дідовій хаті я прожила з 8 до 13 років. Окремі відрізки мого життя в ній згадуються в кольорах. Дідове подвір'я здається залитим місячним сяйвом. Хата дідова стояла напроти місяця і сонця. Ніколи й ніде мені так щедро не світив місяць і так нестерпно влітку не пекло сонце, як там.

Хата стояла крайньою в ряду, левадою сягала до річки, яка влітку пересихала, через неї переходили кури. Під час дощів, коли молов водяний млин, вода прибувала. Тоді річка до того заболочувалась, що худобу, яка забігала в річку на водопій, витягали вірьовками. Дідова садиба була бугриста, крута і невдобна. Понад річкою росли верби і лозняк, між ними — лопух, кропива. Під горою — груші, сливи, вишні, абрикоси. Вони щороку рясно родили, хватало для нас і для родичів. Частина садиби була під городиною. Перед хатою і понад забором росла дереза. Чому її не вирубували? Напевне, звикли до неї. Навпроти нашої левади на солонці знаходився колодязь, яким користувався весь куток.

Хата дідова була велика, добротна й незграбна. Знизу — висока, згори від дороги — ніби вгрузла в бугор, рукою можна стріхи дістать. Двоє маленьких вікон дивилися на вулицю, троє — на леваду, двоє — на подвір'я. Сіни розділяли хату на дві половини. В більшій — жила наша сім'я, в меншій — дід з бабою. Двері з сіней вели прямо в хатину, де старші приймали друзів. В ній була лежанка і одне велике вікно. В обох половинах — великі російські печі з лежанками. Кожна кімната правила за кухню, спальню і за все інше. В нашій хаті була така велика піч, що на ній вміщалася вся наша сім'я. Всередині хата висока, простора, суха, з товстим дубовим коричневим сволоком. Взимку діти більше сиділи на печі.

Як до нас заходив сторонній, всі вихором, мов горобці, вихоплювались на піч. Цю дикість ми, напевне, придбали відлюдним життям на хуторі. Ми гуляли в схованку, в цій грі приймала участь вся сім'я. Раз Саню сховали за ко́мін в шийку. Щоб туди залізти, і малому треба було вдвоє зігнуться. В цей час хтось зайшов погулять, менші вихопились на піч, а старші про Саню забули. Вона ледве не задушилась, плакала, але при чужому не вилізла, доки гість, нагулявшись, не пішов додому. Витягли її з шийки тільки теплу. На обличчі рожеві плями, по ньому річкою збігали піт і сльози.

Довгі зимові ночі часто коротали без світла за розмовами й піснями. Як співали церковних пісень, то підтягував і батько. Змолоду він співав у церковному хорі. Вся наша сім'я добре злагоджено співала, любила українські пісні. З нас міг буть сімейний ансамбль Гордієнків.

Літніми вечорами до нас збігалися діти з усього кутка. Гуляли у зайців: ховались за хатою в лопуху, що сягав до стріхи, у дерезі. Грали м'ячем в горяка, в цурки, довгої лози, скаженого теляти. Навпроти дідової хати куток села зветься Кобилянкою. Річка нам здавалась кордоном, а Кобилянка — чужою державою. З кобелянами ми билися чим попало: снігом, груддям, паліччям, кулаками. Гукали їм: "Кобеляки дуки, поїли гадюки, а ми кажем — дайте й нам, вони кажуть — мало й нам".

В погожі літні вечори сім'я сідала вечерять під хатою навколо низького столика. В березі на грушах солов'ї мостили гнізда і вечорами на всі заставки співали. Їх трелі мені вчуваються й тепер.

Пригадую один з таких вечорів. Ми вечеряємо під хатою. Бачимо — в річці загруз віл, хазяїн не може витягти. Батько мовчки підводиться і йде на допомогу. Підходить і сусід Никифор Карпенко. Всі беруться за налигач і під команду "раз, два три, взяли!" налягають на налигач. Налигач рветься, всі падають на спину, ноги вгору. Ми регочемо, мама зацитькує, бо з батька не можна сміяться. Налигач міняють і витягують вола.

Прадід нашого сусіда Карпенка переселився добровільно в Глодоси теж з Денисівки. Згадували, що відтіль Карпенки привезли гусей. Одного осіннього дня гуси знялись і полетіли. Вважали, що вони загинули. Яке ж було здивування, коли весною довідались, що гуси повернулись на старе подвір'я в Денисівку. Як вони подолали таку відстань, перелетіли Дніпро, знайшли своє подвір'я?

Вечором ми з Ганютою бувало сядемо під хатою на широкій призьбі і співаємо. Любили влітку спать на возі, виглядали, коли над річкою з-за тополі спливе місяць. Співали, слухали солов'їв. Не вспівали сплющить очей, як світало, спадала роса. Вставали до схід сонця.

Колись я вночі прокинулась. Спала на лежанці, була літня місячна ніч. Дивлюся — двері хатні і сінешні відкриті. Видно поріг, каміння коло порогу, наша і дідова Павлова левади. Видно, як у день. По землі стелиться димка. Приглядаюсь і бачу в кутку між дверима стоїть дід обличчям в куток. Високого росту, з-під кашкету на плечі спадає довге сиве волосся, на ньому — старенький сірий костюм. Закриваю і відкриваю декілька раз очі — не зникає. Буджу маму, запитую, чому двері повідкривані. Мама говорить, що хатні двері відкрили, бо жарко, а сінешні — закриті. Дивлюсь — все як мама сказала. Повний місяць світить у вікно і сягає промінням до мене. Роблю на ко́міні знак "Н". Вдень я знак "Н" знайшла.

В дідовій хаті закінчилось моє дитинство. Дорогі, незабутні, неповторні роки! Не затьмарили їх непосильна праця і труднощі тих років.

VI. В комсомолі

Семирічку мені так і не вдалось закінчить, після шостого класу я залишила школу. Працювали лише початкові класи. Робила в господарстві батьків, мазали з мамою врем'янку і хлів для худоби. Тепер батьки були мною задоволені. На вулицю не ходила, допомагала в господарстві, була при здоров'ї. За весну і літо закінчили врем'янку і на зиму вселились. В гіршій хаті ми ще не жили: сира, мала, темна й холодна. Душились в ній два роки. Батько хвалився мною перед людьми, мене таке життя не тішило. Я ще вчиться хотіла. Переїзд на хутір мене лякав.

В школі я приймала участь в вечорах художньої самодіяльності: співала, грала в інсценівках. Одного зимового дня за мною прийшов міліціонер і одвів в нарбуд на співанку. Таким способом залучали до участі в культмасовій роботі. Так я стала відвідувать нарбуд, разом з дорослими співать „Інтернаціонал" і інші революційні пісні. Із встановленням Радянської влади розгорнулась культмасова робота на селі.

В Глодосах художня самодіяльність завжди стояла на високому рівні. Десь у 1918-20 роках у нас переживало труднощі подружжя Лисенків, артистів-професіоналів. Вони створили драмгурток і кожної неділі давали спектаклі. Лисенки виїхали, але гурток працював. Мені запропонували в п'єсі "Панна Мара" роль Мари. Публіці моя роль сподобалася. В постановці приймав участь секретар комсомольського осередку Мілейко Олександр. Від нього я взнала про існування в Глодосах комсомолу.

Вперше комсомольський осередок в Глодосах був створений в квітні 1919 року в складі 8 чоловік. В серпні село захопили денікінці, і він припинив свою діяльність. Відновився із встановленням Радянської влади в 1920 році. Першим секретарем обрали Іванова Миколу, після нього — Мілейка. Він вчився два роки в гімназії, був діяльний, відданий роботі.

Спочатку в комсомол вступали тільки хлопці. Виконували вони міліцейські обов'язки: боролись з бандами, самогоноварінням. Ходили по селу озброєні, зухвалі. Приймали в комсомол батраків, бідняків, обмежено — середняків і службовців. Виходячи з настанов III з'їзду комсомолу, в 1920 році форми роботи стали міняться. Встало питання про залучення дівчат до лав комсомолу. Дівчат в осередку ще не було, комсомольські збори відвідувала Ганна Бериндя. Мілейко запросив і мене відвідувать осередок. Після III з'їзду комсомольці стали приймать участь у суспільно-корисній праці, відбудові народного господарства, у здійсненні культурної революції на селі, взялись за навчання.

Через деякий час Мілейко повів розмову про мій вступ до комсомолу. Вирішить це питання без згоди батьків я не могла. Тоді мені виповнилось 15 років. У 1922 році дівчині стать комсомолкою було справою складною, незвичною. Вона мусила обов'язково порвать з релігією, знести людський поговір, докори батьків, а можливо, й залишить їх. Заговорить про це з батьком я не зважувалась. Відвідувала відкриті комсомольські збори, допомагала збирать хліб для голодуючих, приймала участь в художній самодіяльності. Жили ми ще в селі, мама була здорова. Я намагалась встигать з домашньою роботою, і батько мовчав.

Комсомольці ставились до мене дуже уважно. Вночі гуртом проводжали додому, пострілювали під двором, як я довго не виходила, по-своєму оберігали, намагались зацікавить комсомольською роботою. Присутність дівчат в комсомолі заставила хлопців підтягнуться, покінчить з брутальними вихватками. Пригадую, один комсомолець мене штовхнув. Мілейко заїхав його по потилиці і заставив просить пробачення.

Пробували комсомольці вмовить мого батька не перечить мені вступить в комсомол. Батько розмови не прийняв. Умовили батька Ганюта і Микола Божор. Батько при них дав згоду, а мені одній сказав: "Пішла своєю дорогою — ніколи ні в чому не допоможу". Свого слова він дотримав. В 1923 році я вступила до комсомолу. Політично я була незріла, по-справжньому не розуміла ідеї комунізму. Це ще не скоро до мене прийшло, але я розуміла, що іншого шляху для мене немає.

На політзаняттях ми вивчали політекономію, потім — політграмоту Коваленка. Я дещо механічно засвоювала, а по суті мало розуміла, як і інші. Не з цього треба було починать. Ми не знали того, що зараз малі діти знають. Мілейко мене запитав: "Хто такий піонер?" У нас ще не були створені піонерзагони, я про них не чула. З романів Луї Буссенара я знала, що першовідкривачів в Америці називали піонерами, а тому й бовкнула: "Путешественник". І дуже здивувалася, що він напустився на Клименка, керівника гуртка, що він навчає нас не тому, що слід.

Першим моїм навантаженням у комсомолі було складання умов між господарем і батраком. Головою був Рацул, малописьменний батрак, а я — секретарем. Наймана праця дозволялась, але права господаря обмежувались. Для батрака встановлювавсь скорочений робочий день, вихідні тощо. Такі умови довелось мені складать і для нашого свата Благого і інших куркулів. Це їх, певно, і настроїло проти мене. Став Благий і подібні йому підбурювать мого батька проти комсомолу і, в першу чергу, проти мене. "Де це видано, щоб дівчина була в комсомолі? Зв'язав би, убив би, а не пустив!" — так переконували куркулі батька, і його ніби хто підмінив. Став питання ставить руба: комсомол або дім. "Опозорила мене своїм комсомолом, тепер ти мені не дочка", — говорив і без міри завантажував роботою. Стало моє життя в батьковій хаті нестерпним. Не заступалась тепер і сестра, її чоловік поїхав учиться, і вона хоч і працювала, а залежала від батька, і не хотіла псувать з ним відносин. Брати або мовчали або підливали масла в огонь. Невістка, гостра й дотепна на язик, настроєна проти всього радянського, розпалювала ворожнечу між нами. Та з комсомолом я вже зжилась, залишать не збиралась. Доки жили в селі, мама трималась на ногах, терпіть можна було.

1923 рік був урожайним. Це поліпшило життя населення, але ціни на сільськогосподарчі товари були низькі, збувать не мали кому, а на промислові товари ціни залишались високі. Ще багато заводів не працювали, відбудовувались. В кінці 1924 року держава змогла значно знизить ціни на промислові товари, кооперативна торгівля витісняла приватних торговців. Ще в квітні 1923 року в Глодосах було створене кредитне товариство, яке надавало бідняцько-середняцьким господарствам кредити для купівлі машин, насіннєві позички. У керівництві цього товариства декілька років працював брат Микола.

21 січня 1924 року застало мене хворою. Давалась взнаки сира, холодна хата. Батько повернувся із зборів села і гукнув мені: "Лежиш? А он твій Ленін помер!" Я зразу не осмислила всю вагу великої втрати. Що Ленін хворіє, я знала, а що може померти — в голову не приходило. 27 січня, в день похорон Леніна, я підвелась, одягла мамин кожух і пішла в осередок. Біля сільської Ради в колону вишикувались комуністи, комсомольці, жителі села. Рушили вулицею Мостовою в напрямку Новоукраїнки. Було багато снігу, сильний мороз. В кінці села зупинились. Секретар парторганізації відкрив траурний мітинг. Виступаючі говорили, ким був Ленін, що робив для нашої країни, яку втрату понесли трудящі всього світу. Багато людей плакало. Постояли, помовчали і в глибокій тузі повернулись. ЦК РКП(б) оголосив ленінський прийом в партію. VI з'їзд надав ім'я Леніна комсомолу. Старші комсомольці вступили в партію, серед них вступив і Мілейко, наш секретар.

В 1924 році до комсомолу вступили ще дівчата: Паша Дигас, моя шкільна подруга, Двірня Віра, років на 3-4 старша від мене, пізніше — Ольга Сиваш і Калініченко Лєна. Вже в 1925 році молодь в комсомол посунула плавом. В 1924 році були створені два піонерзагони, мене і Пашу бюро комсомолу затвердило піонервожатими. В піонери приймали дітей зразкової поведінки, кращих учнів, приймали до уваги і соцстан. Піонер повинен був виконувать правила поведінки, добре вчиться, якщо був учнем. Працювали загони згідно плану і графіку. Два рази на тиждень проводили заняття, на яких читали і обговорювали статті із дитячих газет, вивчали біографію Леніна, правила поведінки юного піонера тощо. Готувались до проведення революційних свят і знаменних дат, де виступали з піснями, інсценівками, декламаціями. Вчили піонерів пов'язувать галстуки, вітаться, ходить в колоні. Влаштовували збори навколо вогнища, воєнні походи. Роботу загону пов'язували з позакласною роботою школи. Вивчали і з великим захопленням співали дитячі революційні пісні „Наш паравоз", „Взвейтесь кострами", „Мы кузнецы", „Картошку" та інші. Проводили антирелігійну роботу серед піонерів, залучали в товариство „Юних безвірників". Піонери не відвідували церкву, не виконували релігійних обрядів.

Нашого секретаря Мілейка забрали в окружком комсомолу другим секретарем. Осередок очолив Іван Клименко. Він завідував сільським будинком і мав можливість приділить належну увагу комсомольській роботі. Клименко мав незакінчену середню освіту, неабиякий організаторський хист, користувався авторитетом серед населення. При ньому комсомольська організація зросла до 80 чоловік. Комсомольці стали першими помічниками сільської Ради і парторганізації у виконанні державних заходів, у здійсненні культурної революції на селі. Клименко чудово грав на сцені. Він створив драматичний і співочий гуртки, залучав вчителів, студентів до читання лекцій.

Глодоси вважались важким петлюрівським селом. Сюди окружком партії направив головою сільради Родіонова і секретарем парторганізації Морозова. Обидва політично грамотні, діяльні, вони багато зробили для Глодос.

У квітні 1924 року відбувся VI з'їзд комсомолу. Я тоді була членом бюро комсомолу. На окружний з'їзд в Кіровоград (тоді — Єлизаветград) їздила я з Клименком. Мені вже виповнилось 16 років. Клименко значно старший за мене, одружений, по-батьківськи оберігав мене від цікавих. На мене звертали увагу, називали найкращою дівчиною на з'їзді. Була в президії з'їзду, членом делегації, направленої для вітання з'їзду вчителів, що саме відбувався. Вражень залишилось багато. Виступаючі говорили про необхідність оволодівать знаннями, вчиться, жить по-ленінському.

В цьому році ми приступили до організації на кутках хат-читалень. Народний будинок не вміщував всіх бажаючих відвідувать вечори, лекції. Через хати-читальні ми охоплювали все населення, а не лише молодь. Сільська Рада наймала хату, допомагала в опаленні, ремонті, а комсомольці оздоблювали портретами, плакатами, іноді й білили. Чергували по вечорам, слідкували за порядком. Партосередок затверджував рекомендованого комсомольця завідувачем хати-читальні. Культмасова робота в них проводилась за графіком і планом, затвердженим на бюро осередку комсомолу. По вечорам читались лекції, на столі лежали свіжі газети, в бібліотеці знаходилась популярна література. З молоддю тут розучували революційні пісні, постановки, з якими виступали в нарбуді. В хатах-читальнях проводили заняття лікнепу. Комсомольці брали на облік неписьменних, ходили по домівках, вмовляли відвідувать лікнеп. Вчили комсомольці і вчителі безкоштовно, як громадське навантаження. Хати-читальні були завжди переповнені. На Кип'ячці першим завом хати-читальні був комсомолець Саня Ткалич, в п'ятому — Прядка Сашко.

Художня самодіяльність у здійсненні культурної революції на селі відігравала дуже велику роль. Щотижня ми влаштовували спектаклі або вечори, на яких виступали бажаючі з сольними номерами, дуетами, декламаціями, гуморесками. В спектаклях, інсценівках, співах я була незмінною учасницею. Великою любов'ю користувались гуморески Остапа Вишні. Короп Тихон розповідав їх чудово. Брати Карські виступали з танцями, частівками. Часу на репетиції, підготовку до вечорів було мало. Часом перед вечором Клименко записував, хто з чим хоче виступить, і вечір проходив цікаво. Перед початком читалась лекція про міжнародні та внутрішні новини.

Студенти під час канікул вносили багато цікавого в форми агітмасової роботи з населенням. На вечорах організовували світлову газету. Перед початком вечора обиралась редколегія, яка збирала і обробляла матеріал. Перед закінченням вечора вона зачитувала віршованою мовою або прозою стисло і гостро про злободенні події. Подобались людям вечори під назвою „Суд над ворогами пролетарської революції". По формі відбувався справжній суд, а по суті — самодіяльність з виховною метою. Тема оголошувалась зарані, розподілялись ролі, а готувались самостійно без репетицій. Характерно, що тоді по шпаргалкам не читали, кожен говорив як думав і розумів. Допускались тези, але дослівно читать було не прийнято. По закінченні бажаючі могли виступить із запереченням, якщо не погоджувались із виступаючими. Тоді ще не боялись висловлювать свою думку, переконання відкрито. Широко такі суди застосовувались над літературними персонажами. В такій формі самодіяльності відзначались Микола Божор, Льова Добрицький, Павло Чухрій, Федір Божор.

В спектаклях крім нас, комсомольців, активними учасниками були вчителі й студенти Бережний Іван, Масенко Василь, Марфа Купріяненко, Раїса Божор, наші Ганюта й Микола, Короп Тихон. Ганюта гарно співала. Микола комічні ролі грав як професіонал: Стецька в „Сватанні на Гончарівці", Омелька в п'єсі "Мартин Боруля". Пригадую, як в п'єсі „Хмара" Микола грав батрака. По ходу постановки він вкутався у батрацьку свитку, ліг біля порогу й заснув по справжньому. Коли настав час давать репліки, суфлер і артисти з-за куліс Миколу не могли розбудить. Тоді артист, що грав хазяїна, з словами „А це бидло спить!" дав Миколі ногою доброго стусана, від чого він прокинувся і вступив у гру. Це вийшло так природньо, що ніхто з глядачів нічого не запідозрив. Великий успіх мали п'єси „Ой не ходи Грицю та й на вечорниці", „Глитай або павук". Кузьменко грав Гриця, Хому — Клименко, Марусю — я. У „Глитай або павук" я грала Олену, Клименко — Глитая.

Професіональними артистами стали Захтонов і Добровольський, але вони пізніше прийшли в художню самодіяльність. Клименко і Кузьменко грали значно краще за них. Згодом у Глодосах створили філію Одеського муздраміну. Закрили її під час війни і не відновили. Згадую, як я раділа, коли прочитала в „Известиях": „Зважаючи на велику наявність талантів в селі Глодосах, створити в них філію Одеського муздраміну". Я тоді жила вже в Чернігові.

Окремо хочу згадать, яку велику роль відігравала пісня в культмасовій роботі на селі. Керівника хору не було. Самі розучували революційні і побутові, старовинні і тогочасні пісні, і добре співали. Улюбленими нашими революційними піснями були „Варшав'янка", „Марсельєза", „По пыльной дороге", „Замучен тяжелой неволей", „Была суровая зима", „Мы — кузнецы", „Дубинушка", „Ішли полки червонії" і багато інших. Я співала в хорі, дуетом, виконувала сольні номери. Співать дуже любила, пісня була зі мною все життя. Вона допомагала мені в горі, полегшувала переносить втрати. Найсвітліші спогади зв'язані з піснею. Без пісні моє життя збідніло б.

Взимку приїздили з окркому партії пропагандисти і організовували стаціонарки, в яких вивчали історію партії. Комуністи і комсомольці навчались в них в обов'язковому порядку, вливались вчителі і всі бажаючі. Таку стаціонарку провів з особливим успіхом пропагандист окркому Женя Поповкін, талановитий організатор-масовик, майбутній відомий письменник.

На 1925 рік, коли відбудова народного господарства, зокрема сільського, закінчилась, піднявся і життєвий рівень селянства. Біднякам Радянська влада допомагала підняться до рівня середняків, частина заможних середняків ставала куркулями, а частина бідняків — батраками. Розшарування селянства не припинялось, загострювалася класова боротьба на селі. Вночі чулись постріли, горіли хати активістів. Комсомольцям підкидали погрожувальні записки. Куркулі намагались зірвать державні заходи.

Комсомол був першим помічником партії у проведенні різних компаній, заходів. Згадую, як ми з Пашою і вчителем комуністом Чуйком проводили збори селян на кутку Кип'ячки. Ми на зборах мали провести один захід. Як тільки доходило до ухвали, до нас підскакувала бабка — суха, шустра, зла. Вона нахабно лізла під ноги, піднімала „подол" і вигукувала: „А с.... не хочете?" Збори відбувались на вулиці, бабці було де розбігтись. Ми намагались не звертать увагу на її поведінку, терпляче роз'яснювали, агітували людей. Та збори явно потішались з нас, ждали хто кого переможе. Ми вже знали, що баба куркулька, її підтримують куркулі. Наш учитель не витримав, зірвався. „Що ти сунеш під ніс свою с...., наче я її зроду не бачив! Вон!" — закричав він і навіть грізно затупав ногами. Збори вибухнули реготом. Бабку наче вітром здуло. Це була крайня міра, до такого ми, як правило, не вдавались.

Комсомольці влаштовували суботники, проводили ми їх частіше в неділю або в релігійні свята. З пакгаузу зробили народний будинок: всередині влаштували сцену, зробили декорації, відповідно оздобили. Багато років служив він нам. Ми в ньому давали спектаклі, влаштовували вечори самодіяльності, проводили збори. В центрі села посадили парк, який згодом розрісся і став окрасою села. Знищили його німці під час окупації.

В нарбуді комсомольці влаштовували червоні весілля, червоні хрестини — без церкви і попа. Не було випадку, щоб комсомолець поніс дитину хрестить до попа чи вінчався в церкві. Дивлячись на нас, і інші поривали з релігією, забобонами, влаштовували обряди по-радянському. Ми організовували антирелігійні вечори, на яких інсценівками, частівками, віршами, лекціями висміювали брехливість релігії. На зборах комсомолу постановили: знять дома ікони. І зняли. Мій батько проти цього не заперечував. На прохання хворої мами біля неї я залишила ікону — її благословення.

Пригадую вечір проти паски — „всеношну". Сільбуд тоді знаходився в поповій хаті, де я провчилась перші три роки. Навпроти — церква, йде відправа, а ми під сільбудом проводимо антирелігійну роботу. Співаємо пісні „Долой, долой монахов, раввинов и попов, мы на небо залезем, разгоним всех богов", "Мертвая церковь забила тревогу, что у комсомольцев не молятся богу". Чи була користь від такої антирелігійної роботи, малоймовірно, та тоді ми були впевнені в своїй правоті. Якось до нашого дому зайшов піп з молитвою. Прочитав молитву і підносить всім хрест цілувать. Як дійшла до мене черга, я відвела хрест і сказала : „Я — невіруюча". Піп кулею вилетів з хати. Крім користі, була й шкода, цим ми озлобляли населення. Відкидали ряд хороших традицій, які згодом були відновлені.

В ці роки був створений жінвідділ в Глодосах. Всі комсомолки ставали делегатками жінвідділу. Жіноргом працювала комуністка, направлена до нас РК партії. Жінвідділ залучав жінок до участі в громадсько-корисній праці, захищав жінок від самоуправства чоловіків, відстоював скривджених дівчат, дбав про їх інтереси в суспільстві. На загальних жіночих зборах читались лекції про охорону материнства, що дала жінці Жовтнева революція, про міжнародний стан. Неписьменні жінки залучались до лікнепу. Проводили антирелігійну роботу серед жінок.

Багато уваги комсомол приділяв воєнізації і спортивній роботі. Нас навчали стрільбі, влаштовували воєнні походи, воєнні ігри, вчили ходить в колоні, робить фіззарядку. Всі комсомольці були членами добровільних організацій – ТСОАВІАХІМу (товариство сприяння обороні, авіації і хімії), МоДру (міжнародна організація допомоги борцям революції), товариства безвірників. Все це для нас було нове, цікаве, захоплювало нас. Не було такої ділянки роботи, куди б не втручались комсомольці. Ми задали питання представнику губкому комсомолу: „Де можна піднімать руку, голосувать?" Він відповів так: „Піднімайте руку скрізь, а скажуть опустить — опустіть". Ми зрозуміли це як жарт, але так і голосували.

В 1925 році вперше в Глодосах провели радіо. Пригадую, вечором в сільбуді проводили комсомольські збори. Раптом щось зашуміло, затріщало, почувся голос диктора: „Увага, увага!" Збори припинились, всі втупились в репродуктор, затаїли подих. Шум і тріск заважав розібрать слова, але ми з невимовним хвилюванням і увагою дослухалися. Багато хто не вірив, що радіо говорить, запевняли, що за стіною хтось сидить і говорить. Це була проба, по-справжньому радіофікували село в 1927 році.

В 1925 році в Глодоси вперше привезли кінопересувку. Показали фільм „Дети капитана Гранта". Ми, комсомольці, спочатку сіли в першому ряду, щоб краще бачить екран, але скоро розібралися, і стали біля дверей. Захопленню нашому не було меж.

Одягались комсомольці бідно, як всі того часу. Комсомольські костюми я бачила на окружкомівцях в Кіровограді, як була на з'їзді. До села вони ще не дійшли. Влітку комсомолки носили червоні з сатину косинки, тим і відрізнялись в одязі від інших дівчат. Тоді старе без розбору відкидали, а нової радянської естетики, нових форм поведінки ще не виробили. Розкішно, модно зодягаться вважалось непристойним, таких звали міщанками. Фарбувать волосся тоді не вміли. Підфарбовувать брови, вживать креми, пудру, духи, робить манікюри, завивки, носить перстні, сережки і інші прикраси заборонялось. За це могли не лише осудить, а й виключить з комсомолу. Комсомолки не знали, як одягаться, як поводить себе з хлопцями, чи можна любить. Про це можна було почуть багато самих протилежних міркувань. Суворо заборонялось комсомольцям, як і комуністам, вживать спиртні напої і сквернословить. Я одягалась погано, навіть гірше за інших через матеріальні нестатки нашої сім'ї. То був такий час, що на це уваги не звертали. І все ж це були найкращі роки мого життя.

Весною 1924 року батько продав дідове подвір'я і вивіз нас на хутір. Оселились в сараї. Біля хати ще був непочатий край роботи. Ми з мамою запряглись в глину, до зими будь-що треба було хату збудувать, бо жить не мали де. У врем'янці жилось не з медом та хоч піч була, жили між людьми. Я мала можливість вечорами сільбуд відвідувать, виконувала комсомольські навантаження.

Мама взялась за роботу, не жаліючи здоров'я, і тут сталося найстрашніше. У мами стався інсульт. В 45 років стала інвалідом, рука і нога майже не діяли. Сільський лікар порадив їй пить відвар горицвіту. Ми знайшли таке зілля, зварили з корінням, і замалим не отруїли маму. Вже після взнали, що корінь горицвіту отруйний. Люди казали, що батько загнав маму в могилу.

Тепер на мене звалилось стільки домашньої роботи, що було не до комсомолу. Мені дали відпустку. З моїм піонерзагоном тимчасово стала працювать Віра Двірня.

Батькові на новому подвір'ї в першу чергу треба було подбать про піч для випічки хліба. До цієї справи він поставився досить легковажно. Положив серед двору камінь, залив розчином глини з піском, над ним змайстрував пічку з трубою. На випадок дощу дав кусок жерсті. Пічка на 6 чоловік виявилась малою, треба було пекти хліб через день. Крім цього вона виявилась фактично непридатною випікать хліб: знизу від каменю він горів, а зверху не гнітився. Як випадав дощ, а літо видалось дощове, жерсть не допомагала, хліб заливало водою. З такою пічкою я мучилась з весни до пізньої осені. Скільки я над нею сліз пролила! А йшов мені 17-й рік. Домовиться з батьком було годі, він не допомагав, а згонив на мені злість. Мене обурювало батькове самодурство, деспотизм, що він ускладнював і без того важке наше життя. Тепер дідова хата здавалася нам хоромами. Охопить всю роботу мені було не під силу.

Незрозуміло, чому в такий важкий час на допомогу не прийшли наші старші з подружжям Микола і Ганюта. Ганюта працювала класоводом і жила при школі. Микола працював в управі кредитного товариства. Викроїть якийсь день для допомоги можна було. Їм дома добре порівняно жилось. Після одруження батьки перші роки їх утримували. Завжди вони брали від наших все по потребі, а допомоги від них батьки не бачили ніколи, ніякої. Одна тітка Оляна, спасибі їй, допомогла довезти мазку хати до кінця. На зиму вселились в половину напівзбудованої хати, була вона сира, печі куріли, холодна. Мама не вставала, їй ставало все гірше.

Труднощі тих років, хвороба матері, різні напасті зробили нас справжніми бідняками. У подвір'ї хутора колись коняка загинула від сапу і, можливо, залишилась інфекція, чи якась інша хвороба напала на нашу худобу: вона вкривалась гнійниками і дохла. Так пропали наші коні, а в Миколи — коняка і бик, які подарував їм батько. Багата невістка кляла за це нас весь вік, хоч захворіла вона в них. Не здійснилась батькова мрія розбагатіти, стать хазяїном — став він бідняком. Залишилась у нас стара корова. Вона привела бичків-близнят, назвали їх Максим і Микита. З них виросли волики, з цим добром батько і в колгосп вступив. Коней на нашому подвір'ї більше не було.

Хворій мамі в таких умовах погіршало, добавилась водянка. Вода так спотворювала маму, що страшно було глянуть. Лікар пробивав мамі живіт, і вода через трубку фонтаном виливалась в підставлені відра. За зиму таким чином два рази спускали з мами воду, за кожним разом я виносила по два великих відра. На весну вода перестала набираться, інвалідом мама залишилась. Влітку помаленьку ходила, намагалась сидячи щось робить. Вона жила такою ще 10 років.

Мої стосунки з батьком все загострювались. Він домагався, щоб я комсомол залишила. Звик, щоб всі безвідмовно виконували його накази, не перечили йому. Його злив мій непослух. Став він всюди скаржиться, що я неслухняна, лінива тощо.

Я прийшла до висновку, що мені треба дім батька залишить. З весни я знов стала відвідувать комсомольський осередок. Був у мене намір вчиться, але здійснить це було важко. Велике значення мав соціальний стан, а нас вважали середняками, хуторянами. До екзаменів мене могли допустить, але не забезпечить стипендією. На допомогу батька надіяться не приходилось.

Не всі комсомольці розуміли моє становище. Окремі стали косо дивиться, критикувать за те, що відірвалась від життя комсомолу, не виконую навантажень. Мені завжди шкодила моя замкненість. Я приховувала мої стосунки з батьком, його ставлення до комсомолу, мої умови життя.

Членами комсомолу в той час були всі діти глодоських непманців — власників магазинів, млинів, олійниць. Всі вони були євреї, не зв'язані з сільським господарством, сиділи дома без діла як трутні. Через них і всіх комсомольців називали ледарями. Непманці були краще освічені за сільських, красномовні, політично розвинені. Непманці займали провідні посади не тільки в селі, але й у вищих органах. Згодом, як став наступ на капіталістичні елементи, їх з комсомолу повигонили.

А в той час Гороховський, зав політосвітою комсомольського осередку, й інші непманці тримались міцно. Гороховський на зборах піддав критиці мою поведінку, ніби я відірвалась від комсомолу, не виконую навантажень, не вивчаю політграмоту. Двірня намовила піонерів написать заяву до бюро осередку, щоб замість мене її залишили піонервожатою. Мені подобався мій загін, я з охотою працювала з ним. Я розгубилася, мені здалось, що всі проти мене. Та Клименко, Родіонов, прикріплений від парторганізації до комсомолу, і інші дали добру відсіч Гороховському і Двірній. Я стала знову працювать із своїм загоном. Намагалась вечором виходить з дому, як батько вже спав, і приходить, якщо в селі не ночувала, доки не встав. Сама йти в темні ночі не завжди зважувалась. Часто проводжали озброєні хлопці, або ночувала у Миколи чи Паші Дигас, з якою здружилась.

Люди, які відзначені як кращі в „Історії села Глодос", тоді ніякої участі в житті села не приймали. Життя вирувало, а вони тримались осторонь. Пашковська Параска (Страшнова), майбутня письменниця, тоді вчилась. Часом з'являлась під час канікул в нарбуд, але комсомольців сторонилась, не виявляла бажання вступить в наші ряди. Була вона із заможної сім'ї, трималась пиховито, гарно одягалась. Авторитетом у комсомольців не користувалась. Ті, що знали її, автобіографічні романи написані нею, зустріли скептично.

Божор Федір Омельянович був тоді похилого віку. Хороший шанований всіма педагог. Вдачу мав замкнену, пасивну, та колишні його учні згадують про нього з глибокою пошаною і любов'ю.

Масенко Терентій, майбутній відомий поет, чиє ім'я присвоєне Глодоській десятирічці, бідняк по походженню, рано залишився без матері. Його батько керував церковним хором і дослужився до дячка. На цьому посту і помер, здорово пив. Брат Степан виїхав з петлюрівцями до Америки, хоч зброї в руки не брав.

Терентій завжди був між людьми. Знали, що пише вірші, іноді їх декламували в нарбуді. До комсомолу не виявляв бажання вступить. Та його й не прийняли б через батька дяка і брата емігранта. Вчився після двокласної в Глодоській гімназії. Як вона закрилась, деякий час сидів дома. Влітку ходив босий, без кашкета, брюки і косоворотка із білого суворого домашнього полотна. Тоді з цього не дивувались.

Пригадую один вечір в нарбуді. Я стою за кулісами готова до участі в інсценівці. Поруч на камені сидить Масенко, зодягнений як завжди, босий. На сцені декламують його вірш, глядачі гучно аплодують і викликають автора. Конферансьє Льова Добрицький прибіг за ним. Масенко мовчки підняв босу ногу йому під ніс. Добрицький зрозумів, сам взимку ходив у піджачку, не мав пальта. „Автор соромиться виходить", — сказав глядачам. Оплески і вигуки посилились. За куліси прибігли хлопці, схопили Терентія під руки і стали тягнуть на сцену. Масенко ніби приріс до каменю: спиною вперся в стіну, ногами в декорацію. Вона стала хилиться. Прибіг зав нарбуду і вигнав не в міру старанних хлопців. Ми знали, що Масенко пише хороші вірші і ставились до нього з повагою.

Наш неспокійний батько надумав поруч своєї хати збудувать хату і синові Миколі. Він жив у хаті невістчиних батьків, через це Саня називала Миколу приймаком, ображала весь наш рід. Жадібна до багатства, вона докоряла, що батько дав мало їм добра. Зразу заявила, що хату будувать не стане, бо в неї є своя. Мама хворіла, звелів батько мені робить саман. Працювали батько, Микола, Миша і я. Чоловіки воликами місили глину, а я робила з саману лампач.

Пригадую такий випадок. В мене вийшла глина, я сіла на саман і дожидаю доки піднесуть. Під'їжджає в Катроси воду брать Костя Благий. Ми робили саман в Катросах, де була вода, глина і цілина. Благий звернувся до мене: „Що, свахо, відпочиваєте, стомились?" — „Глину жду", — відповіла. Поїхав він, зустрів двох наших комсомольців і говорить їм: „Підіть у Катроси, подивіться як ваша комсомолка робить. Носить за собою стільчик і сидячи ліпить саман". — „Саман треба робить вашій Сані на свою хату, а не їй", — відрізали комсомольці. Зробили саман, зложили хату з нього. Залишилось укрить, ждали житньої соломи. Тоді невістка заявила, що жить в збудованій нами хаті вона не буде. Як укриємо, то вона її спалить. Батько з Миколою осіли. Хата не вкрита стояла років два, доки від дощів саман не розкис, і вона розвалилась.

З 1925 року молодь глодоська стала виїжджать вчиться. Стали працювать вузи, робітфаки, профшколи, технікуми. Я теж вирішила, якщо трапиться нагода, їхать вчиться. В домашньому господарстві мене вже могла замінить Саня. Мама теж дещо в хаті допомагала, порядкувала. Надіялась, що без мене і батько з Мишою допомагатимуть в жіночій роботі. Так воно й сталось. Миша, як я виїхала, навіть корову доїв.

Нас з Пашою загітував було один командир їхать в Ташкент шукать роботи. Спасибі добрим людям, не відпустили (бюро осередку і райком комсомолу). На своєму віку я зустрічала багато добрих людей, які мене навчали і виручали із біди. Найсвітліша пам'ять залишилась про Клименка, Кузьменка, Остапенка і Руденка. Не знаю як склалася їх судьба, чи згадують вони мене, а я їх згадую тільки добрим словом.

В серпні 1925 року ми, чотири глодоські комсомолки, поїхали вчиться в Одесу в профтехшколу садівництва і виноградарства. Поїхали навіть не розібравшись, що собою уявляла ця школа. Я вихопилась з дому не підготовлена до поїздки, як стояла. Батько не пускав, вмовила Ганюта. Після мого виїзду сім'я поступово розпалась, батьки залишились тільки з Санею.

Крім нас, комсомолок, в Одесу поїхали наші хлопці Кузьменко, Прядка і Патютка. Вони поступили в фінансовий інститут.

При виїзді мене ждала ще одна перешкода. Секретар райкому Остапенко Олександр, жаліючи за мною, не хотів знять з обліку, випустить із свого району. Велике бажання вчитися все перемогло. В батьківський дім я більше не вернулась, приїжджала як гість.

Закінчився ще один етап в моєму житті. Надовго я відірвалася від села. В спогадах роки перебування в глодоському осередку комсомолу здаються мені цікавими, світлими, найдорожчими в моєму житті.

VII. Профтехшкола садівництва і виноградарства (1925-1926 роки, м. Одеса)

Профтехшкола знаходилась на окраїні Одеси біля села Преображенки. Створили її на базі колишнього дитбудинку. Розказували, що в революцію вони свого директора-деспота вивезли на тачці на смітник і викинули. Школа мала чимале господарство: 50 десятин орної землі, 10 дес. винограднику, 5 дес. фруктового саду, декоративний сад, оранжереї, шкілки, розсадники. Тримали 10 пар коней і корову. І все це обслуговували в основному учні. Влітку під час канікул наймали сезонних робітників. В штаті, крім педагогів і бухгалтерії, були сторож, куховарка, конюх і в зимові місяці — техроб. Профтехшкола була дворічна, мала 56 учнів. Директор школи Киркопуло, грек по національності, був хороший господарник, але хитрий, підступний, і як виявилось, нечистий на руку. Під виглядом практики учнів нещадно експлуатували. Тут були потрібні робочі руки, робота не оплачувалась, тільки поганенько харчували.

Взимку вчились 3-4 години зранку, а після 12 години — практика до 7 годин вечора. В інші пори року „практика" з 7 годин ранку до 7 вечора. А багато учнів були неповнолітніми! На роботі підганяли, не давали розігнуться. За кожен день ставили оцінку в процентах, а в кінці чверті виводили середню. Робота була тяжка. Ми, звичні до праці, ледве витримували. Чого тільки коштувала робота на винограднику, де ми копали перевали! Для посадки саджанців землю перевалювали в метр глибиною. Стипендії не давали, спецівками не забезпечували. Суворо забороняли зірвать чи піднять і з'їсти якусь фрукту, хоч добра цього лежало під ногами як гною. Я скоро переконалася, що попала з вогню та в полум'я. Доймав одеський клімат, особливо взимку. Снігу майже не було, дув постійно сирий морський з мжичкою вітер. Він проймав до кісток. Я поїхала з дому погано одягнена, а тут на роботі обірвалася вкрай. Взимку більше жили в непротоплюваному приміщенні: то дров нема, то техроба. Після брудної роботи зморені, іноді мокрі, ми не мали де помиться, обсушиться, попрать. Нас гнітив режим школи. Щоденні наряди, часті чергування за сторожа, конюха, куховарку забирали багато часу. На підготовку до уроків часу не залишалось.

Першого вечора нас, новеньких, запросили на товариський суд. Учня судили за те, що зірвав грону винограду. На нас цей суд справив гнітюче враження. Серед учнів панувала склока, сварки. Вони виглядали забитими, замкненими.

Першого дня нас, глодосян, сам директор повів на роботу, доручив обсапувать фруктові дерева. Він розповів нам, яку велику шкоду ми заподіємо державі, якщо з'їмо якусь грушу чи яблуко. Дав нам по груші і пішов. Ми взялись за роботу, намагались не дивиться на фрукту, яка сама просилась в рот. Скоро стомились, захотіли пить і їсти, а фрукти спілої навкруги скільки завгодно. Дійшли до такого дерева, де жовто-зелені груші аж очі в себе вбирали. Оглянулись, чи ніхто не бачить, і зірвали по груші. Поспішали з'їсти, швидко вкусили і застигли з виряченими очима. Оскома звела щелепи, зімкнула зуби. Ми сплюнули і закопали такі „груші" і вже до кінця роботи не зважувались спробувать фрукти. Після взнали, що то була айва, а її сирою не їдять. Нам здалось, що хитрий грек навмисне доручив нам обсапувать айву, щоб закаялись фрукту красти. Знайшла себе тут тільки Двірня. Значно старша за всіх, грамотніша (мала один курс технікуму), вона взяла під свій вплив учнів. Розпалювала між ними склоку, переслідувала парочки, а сама під шумок обкрутила і женила на собі хорошого тихого хлопця. Знайшла своє щастя тут і моя подруга Паша. Вона закінчила школу і одружилась з одним із випускників.

У відповідні органи почали поступать сигнали про неподобства у профшколі. Стали приїжджать комісії, перевірять умови нашого життя. Ми роз'їхались на літні канікули, і я туди не повернулась. Чула, що Киркопуло зняли з посади директора і навели порядок. Скоро на місці цієї профшколи був створений сільськогосподарський інститут.

Всі наші, крім мене, профшколу закінчили, але садівником чи виноградарем ніхто не став. Всі ще вчились в інших учбових закладах, здобули вищу чи середню освіту. Я побачила Одесу, море, узнала по чім фунт лиха на чужині, а знань не набула. Того року чоловік сестри Микола Божор закінчив педтехнікум і взявся готувать до вступу мене. З його допомогою я витримала екзамени в Кіровоградський педтехнікум.

VIII. Кіровоградський педтехнікум (1926-1929 рік)

Не було меж моїй радості, як узнала, що витримала в технікум екзамени. Батько не хотів повірить, мені й самій не вірилось. Про таке я могла тільки мріять. Про роки навчання в технікумі в мене залишились найсвітліші спогади. Студенти, що з'їжджались, були веселі, життєрадісні. Лунали радісні вітання, сміх, співи, в гуртожитку гуло як у вулику. Гуртожитком забезпечували всіх студентів. До кімнати, куди я попала, увійшли хороші дівчата, переважно діти вчителів. Між ними сестра Миколи, моя сваха Шура Божор, і Міла Корнієнко, батьки її учителі, родом з Глодос. На велику мою радість мене зарахували на стипендію. Хватало її тільки на їдальню, та це для мене було основне. До одягу я була невибаглива. Батько дещо допоміг з одягом. Як я стала студенткою, він змінив своє ставлення до мене. Бюро комсомольського осередку призначило мене піонервожатою в школу № 5. Ця робота оплачувалась, 10 крб. у місяць. Тоді це були немалі гроші. Для мене було це так незвично, що я соромилась їх одержувать. Отже, на перших порах обставини складались для мене сприятливо.

В магазинах уже появилось багато продуктів, товарів. НЕП себе виправдовував. Ціни на товари значно знизились, стали доступними для селян. Зрозуміли це і комуністи, що вийшли з партії, не погоджуючись із запровадженням НЕПу. Вони через пресу стали визнавать свої помилки і просить поновить їх у партії. Так зробив тоді Зинов'єв, ім'я якого тоді носив Кіровоград. Зинов'єв родився в Кіровограді, бував у Глодосах у своїх родичів-євреїв, що стали непманами. Так зробив Калько Яків, глодоський предревкому і командир партизанського загону, і багато інших.

Вчилась я з радістю й охотою, тільки давалась взнаки моя слаба підготовка. Особливо з математики, яку я до того ж і не любила. Моїми улюбленими предметами стали мова і література, природознавство і історія. Мову і літературу викладав старенький професор Харцієв. Я любила його лекції, любила робить доповіді, писать реферати по темах, які він давав. Він виділяв мене, мої реферати зачитував на рівнобіжному курсі і нашому. Після одної доповіді він сказав: „Такої доповіді з цієї кафедри я ще не чув". Харцієву треба було навчить майбутніх учителів писать грамотно, без орфографічних помилок. На це він уваги не звертав. Твори ми вивчали переважно ті, що згодом були заборонені — Вінниченка, Грінченка, Микитенка, поезії Олеся тощо.

Зачитувались ми тоді романом М. Шолохова „Тихий Дон", що саме вміщували в роман-газету. Захоплювались поезіями Єсеніна. Влаштовували диспути на його поезії, переживали його передчасну смерть — самогубство.

В Кіровоград приїжджали письменники і поети. Запам'ятався приїзд Микитенко, Сосюри і Голованіського, два вечори, влаштовані для них. Найкраще враження справив на нас Микитенко: енергійний, веселий, дотепний і простий. Читав він на вечорі свого „Кириченко другого" — виразно, невимушено, з гумором. Це оповідання з шкільного життя всім сподобалось. Сосюра читав тоді всім відому свою „Червону зиму", читав занадто нудно. Головуючий Микитенко зачитав декілька записок від студентів, які радили відомому поету вчиться читать поезії. Голованіський був початківцем, ми його як поета з його тополею „дурною як не треба" всерйоз не сприйняли. Він соромився, а як Микитенко зачитав записку, чи правда, що Голованіський жениться на нашій студентці Каті Прокопчук, то він і зовсім згорів. Він таки забрав нашу красуню Катю, одружився з нею.

Історію викладав Шевченко Сава Пилипович, його уроки ми любили. Він їх унаочнював, вів з нами розкопки курганів на околиці Кіровограда. В одному кургані знайшли три людські кістяки, один лежав боком, в руках тримав горщик. Рядом лежав кістяк кінський. З речей нічого не знайшли.

Раз повернулися з розкопок дуже пізно, лабораторії були закриті. У нас на руках лишились два людських черепи, які ми змушені були забрать в нашу кімнату. Ніхто не хотів ложить їх під своє ліжко, погодилась я. Бачу сон: страшний скелет нахиляється наді мною, кистями рук хватає за горло і душить. Я так сонна кричала, що всіх побудила. Тоді череп положили під стіл, а рано поспішили віднести в лабораторію.

Молоків-Журський викладав агробіологічні дисципліни. На уроках він запроваджував ланкову систему. Цей метод проіснував недовго, він був відкинутий, як негідний. Через багато років від одного лектора я чула ніби ланковий здавав заліки за всю ланку. У нас такого не було, думаю, що до цього взагалі не доходило. Курс розбивали на ланки по 5-6 чоловік, на чолі ланки стояв ланковий. Його функції були організаційного порядку. Викладач давав тему, робив по темі вступну лекцію, рекомендував літературу, встановлював строки заліків і, як правило, залишав нас або займався своїми справами. Заліки викладач приймав, коли ланка була в повному складі, питання задавав кожному зокрема. Якщо питання ставилось ланці, тоді відповідав бажаючий. Ставили не оцінку, а кожному залік. Все ж слабші мали можливість ховаться за сильніших. Цей метод був справедливо засуджений. Викладачі часто не робили вступних лекцій, не хватало літератури. Зводилось до того, що один з ланки читав, а всі слухали. Стояв гул, зосередиться було важко. Природознавство я завжди любила і була в числі кращих. Цікавили мене практичні роботи на ділянках.

Технікум містився по вул. Леніна в тісному темному приміщенні, без лабораторій. Двору будинок майже не мав, парадні двері виходили прямо на головну вулицю. Поза уроками студенти запруджували і без них людну вулицю Леніна, по якій їздили трамваї і візники. Все це не заважало мені почувать себе щасливою, часткою студентського потоку, що вчиться, здобуває знання, спеціальність.

Профком в технікумі мав великі права. Головою профкому був Шевченко, третьокурсник. На вигляд досить симпатичний. Ще більші права мав секретар комсомольської організації Скачко, теж з третього курсу. Вони розподіляли стипендії, відали побутовими умовами студентів, морально-політичним станом, втручались і в методи викладання. Тримались Шевченко і Скачко занадто самовпевнено, особливо Скачко. Раз зайшов до нас в кімнату, розвалився на стільці і положив ногу в чоботі на стіл. Скачко, в минулому батрак, не мав культурних навичок. Він, очевидно, вважав, що саме так повинен себе поводить. Другий випадок обурив всіх студентів. В нашій кімнаті жила Зіна Олександрівська, дочка попа. Добре вчилась, була весела, дотепна й життєрадісна. Окремі студенти ставились до неї вороже, домагались виключення. Та з Наркомосу прийшло роз'яснення щодо дітей, батьки яких були духовного звання, і її залишили в технікумі. Одного зимового ранку ми всією кімнатою поспішали по вул. Леніна на заняття. Нас наздогнали Шевченко і Скачко. Вони взялись за руки і збили з ніг Зіну. Засміялись і, сміючись, побігли. „От хулігани", — сказав якийсь чоловік похилого віку.

Гуртожиток знаходився по вул. Карла Маркса. Трамваї по ній не ходили, була вона тоді ще тиха і малолюдна. Умови в гуртожитку були погані, та ми, звичні до труднощів, мирилися з цим. В кімнатах на 8-10 осіб стояли залізні односпальні ліжка. На них — дерев'яні щити, матраци і подушки, набиті соломою. Щотижня мінялись простині й наволоки. Біля ліжок — тумбочка для продуктів. Посередині кімнати довгий стіл, біля якого ми готували уроки. Ще вішалка для одягу і — все. На стінах над ліжками ми прикноплювали шпалеру, вікна завішували газетами. Містився гуртожиток у двох одноповерхових будинках в одному великому забур'яненому дворі. Крім кількох лавочок, ніякого устаткування чи деревця у дворі не було. У щитах, ліжках, за шпалерою розводились клопи, весною і влітку вони нас заїдали. Бувало винесеш дерев'яний щит у двір, вдариш ним об землю, а клопи так і сипляться з них, як комашня. В літні погожі дні ми виносили матраци у двір і вкладались спать, щоб спастись від клопів. Я їх дуже боялась. Вкладалась спать на підлозі, на столі, та вони мене всюди знаходили.

Мали одну вмивальню, спільну для дівчат і хлопців. Тут ми і прали, на горищі сушили, щотижня ходили в баню. Одного разу зайшла я в умивальник, дивлюсь — під краном стоїть голий наш однокурсник Борейко, купається.

Гуртожиток опалювався, ми не мерзли. За рік до мого приїзду дров на опалення не завезли. Студенти знайшли вихід. Пробирались на склад комунгоспу і викрадали дрова. Одну пару студентів, хлопця і дівчину, сторожа спіймали. Склали на них акт і передали до суду. На суд прийшли всі студенти, що проживали в гуртожитку. Вони вимагали судить всіх, бо всі по черзі крали дрова. Виник скандал, суд відмінили. Стали з цього часу завозить дрова для гуртожитку.

Незважаючи на важкі умови, молодість брала своє, ми завжди були веселі, не скаржились на своє життя. Ніде й ніколи я більше не співала, ніж тут. У нас був хороший хор, керував ним викладач співів Новіцький. Ми виступали з концертами в технікумі, будинку освіти, підшефній частині Червоної Армії і скрізь мали успіх. Співанку три рази на тиждень я жодну не пропустила. Співанки, виступи здавались мені святами. Зимою — в кімнаті, а весною, восени — у дворі, ми знаходили час відвести душу за піснями. У вихідні всією кімнатою ходили за місто, на кладовище — збирали квіти, співали, мріяли. На свої мізерні кошти ми умудрялись дістать квитки у театр на гальорку. Я відмовляла собі в усьому, аби тільки відвідать постановку.

Одного разу ми дивилися „Вій" Гоголя, перероблений після Остапа Вишні ще кимось. Тоді було прийнято у твори дореволюційних письменників вкраплять сцени з сучасного життя. Сучасні пісні співали на мотиви старовинних. Отже, коли Хома Брут, занесений відьмою на Марс, зустрів марсіянина, між ними відбулась така розмова:

Хома: Хто ото на гальорці сидить? (Нас освітив ліхтар. Ми притислись до бар'єру).

Марсіянин: То студенти педтехнікуму.

Хома: А чого вони такі худі і сумні?

Марсіянин: Бо вони їсти хочуть. Їх дуже погано харчують в студентській їдальні.

Хома: А чого вони зубами клацають?

Марсіянин: То вони гризуть граніт науки.

Нас здорово присоромили, а глядачі ревли від сміху.

Після першого курсу, який я успішно закінчила, поїхала додому. Скільки радості було при зустрічі з нашими! Доки я селом добиралася до нашого хутора, хтось успів сповістить, що я йду. Сестрички бігли аж у Катроси, мама вибралась у сад. Діти сміялись, раділи, мама плакала, навіть батько одного разу заплакав. Наші старші ще жили в Глодосах, я не могла не зайти, щоб побачиться з моїми любимими племінниками Юрою і Валею.

Дома намагалась зробить все найважче, найнеобхідніше на городі, у полі, обмазать хату і тому подібне. Снопи в'язала такі великі й міцні, що палець не влізав під перевесло. Їх же я і викидала на мажару, як звозили у стіжок. В кінці літа, як мала виїжджать, батько сказав, не дивлячись на мене: „Ну й робила вона цього літа здорово!"

Зустрілась я востаннє зі своїми друзями, що приїхали з Одеси. Перших комсомольців в Глодосах вже не було, всі роз'їхались: хто — вчиться, хто — працювать. Я відвідувала нарбуд, приймала участь в художній самодіяльності. Культмасова робота на селі занепала, слабо працював і комсомольський осередок. Клименко поїхав вчиться в Кіровоградську облпартшколу.

Канікули промайнули швидко. Розпрощалась із своєю подругою Пашою Дигас, зі своїм незмінним партнером Кузьменком Яковом. На прощання він сказав: „Може востаннє тебе бачу!" З Пашою через багато років зустрічалась, а Кузьменка більше не бачила. Сім'я наша влітку ніби ожила. Мама помаленьку ходила, посильно допомагала в роботі. Ми вечорами розкладали біля хати вогнище від комарів, сідали навколо і заводили пісні. Співали аж луна йшла берегом. Всі гарно співали, а найкраще — Лідочка. Її грудний сильний голос всіх глушив. Ми не знали, що співаємо разом востаннє.

Взимку, як завжди, нашим на хуторі жилось важко. Коли я на другому курсі приїхала на зимові канікули, мене вразило становище нашої сім'ї. В хаті холодно, сиро, всі туляться до печі. Мамі стало гірше, майже не встає. Батько вже притих, йому теж жилось не з медом. На дітей без сліз не могла дивиться: бліді, худі, сумні. В школу стали ходить переростками. Оля довго була за няньку у Ганюти, гляділа Юру, не вчилась. Оля й Ліда інколи залишались ночувать у тітки Оляни, а більше — ходили додому. Погано одягнені, вони мерзли і часто хворіли. Доглянуть за ними мама не могла через хворобу. Особливо слабою вигляділа Ліда. Вона ще переносила дитячі хвороби.

На другому курсі склад нашої кімнати зберігся. Добавилась Галя Марінченко, я з нею здружилась. Вона була заміжня, старша, тож повчала і впливала на мене. В цьому році дівчата нашої кімнати скромно відмітили моє 20-річчя. Муся Маріцина з цього приводу написала вірша, на жаль не зберігся. Писала, пригадую, 20х20 ще проживи! Посміялись, наспівались. Я цей вечір запам'ятала на все життя. Вітальну листівку від дівчат я довго зберігала.

На другому курсі мене несподівано зняли із стипендії. Це був час наступу на капіталістичні елементи, були й перекручення. На Мілу Корнієнко надійшли компрометуючі матеріали, і її виключили із комсомолу. Її брат Вячеслав, що вчився на третьому курсі, користувався великим авторитетом серед студентів і викладачів. Він зумів відстоять себе й сестру. За мене заступиться не було кому. Через свою замкненість, недоступність я не відстояла себе.

Мені підвіз свиню мій земляк, в минулому батрак, глодоський комсомолець Рацул Панас. Він працював на заводі в Кіровограді і часто приходив до мене в гуртожиток. Відвідини його були мені завжди неприємні. Він подав заяву в окрКНС, що мій батько міцний середняк, крім нього мені допомогає сестра вчителька. Головою окрКНС працював глодоський Остапенко Михайло. Він знав, що мій батько живе на хуторі, і поріднився з куркулем Благим. Рацул на моє запитання, чому він, знаючи справжній мій стан, подав таку заяву, нахабно відповів: „Бо я маю можливість тебе вчить". Я пробрала нахабу, але залишилась без стипендії. За таких складних умов падлюки могли творить свої чорні справи.

Деякий час я обходилась на ту десятку, що одержувала в школі за піонерзагін. В скорому часі мене повідомили, що я відсторонена з посади піонервожатої, бо вона оплачується. Хтось дуже старався мені напакостить. Склалось безпорадне становище, хоч технікум залишай. Дівчата кімнати, мабуть змовившись, стали мене утримувать. По черзі звали мене вдвох на одну порцію обідать. Як я не йшла, приносили обід в кімнату. Стала Ганюта висилать по 20 крб. щомісяця. Це була гірка допомога. Я почувала себе залежною, все робила, що вона веліла, часто врозріз з моїм бажанням.

Комсомол дав мені нове навантаження без оплати: ліквідувать неписьменність у підшефній частині Червоної Армії. Я безвідмовно приступила до ліквідації неписьменності.

В цьому році на мене не одна біда звалилась. Як кажуть, одна біда не йде, а другу за собою веде. В березні 1928 року мене повідомила Саня, що тяжко хвора Лідочка. Погодивши з директором, я негайно поїхала додому. В Ліди після корі сталось крупозне запалення легень. Йшов їй 12-й рік. Ліда була в тяжкому стані. Я тиждень посиділа коло хворої. Це все, що я змогла зробить для неї. Лікаря при мені не викликали, пішки він в таку даль по болоту не ходив, а коней у нас не було. Вечорами я читала Ліді дитячі оповідання Грінченка, Винниченка. Як я змовкала, вона просила: „Ще, ще читай!" І кашляла гучним надривним кашлем. Вона не вставала, біль переносила стійко, навіть не стогнала. Хворою, вже як сип висипав, пішла напіводягнена в школу. Вдень завіяла віхола. Із школи добралась по заметам додому, застудилась і більше не піднялась. З важким серцем я розпрощалась з нею і поїхала. Довгий час не мала вістей з дому. Це мене турбувало.

Пригадую холодний сонячний березневий день. Вже танув сніг, капало з дахів, була неділя. Думки про Ліду не давали мені спокою. Я стала писать їй листа. Вмовляла тепло одягаться після хвороби, берегтися, обіцяла згодом забрать її з собою. Через тиждень від глодоських людей несподівано взнала, що в той день, як я їй писала листа, Ліду хоронили. Мама розказувала мені, як я поїхала, вона встала рано, стала одягаться і говорить мамі: "Я вийду на подвір'я, подивлюсь кругом, кругом! Може більше не побачу". Більше й не вставала, через два тижні й померла.

Для мене це було важким ударом. Декілька років не могла заспокоїться. Й досі напевно не знаю, чому мене не сповістили про тяжкий стан Ліди, не визвали на похорони! Ніби від навчання не хотіли відривать. Тоді я повірила. Пізніше я взнала, що батько боявся мого приїзду, що я не дам похоронить по релігійному. Перед смертю Ліда сказала: "Похороніть мене без попа, бо я ж піонерка". Похоронили з попом. Лідочку, як і матір, погубив хутір, батькове самодурство. Дуже горювала за нашою найменшою вся сім'я.

Довідавшись про смерть Ліди, я зразу приїхала додому. Мені вручили фото, яке й збереглося. Батько з Добровеличківки привіз фотографа. Сфотографували з Лідою нашу сім'ю, родичів, дітей, що разом в школу ходили. Нема на фотографії мене і Миколи. За рік до цього Микола з сім'єю виїхав у Казахстан, Миша пішов в Армію, Ганюта з сім'єю виїхала в Кременчуцький округ і забрала Олю. Ганюта з Миколою вчителювали, а Оля вчилась в семирічці. При батьках залишилась одна Саня. Після закінчення семирічки Олю відправили до батька.

На літні канікули я більше не їздила. По направленню окркому комсомолу по закінченні 2 курсу я на літні канікули поїхала працювать вихователькою заводського дитмайдану райцентру Мала Виска. На зароблені кошти придбала пристойне пальто, взуття, ще дещо з одягу. Місяців два обходилась без допомоги.

Наш технікум перевели в приміщення колишнього дитбудинку. З другого курсу ми навчались уже у великому, просторому, красивому будинку. Ми мали світлі класи, просторі устатковані лабораторії, красивий зал з хорами. В ньому ми виступали з концертами, він правив і за спортзал. В ньому проводили збори студентів, тут відбувся наш випускний вечір.

Після першого курсу змінився директор. Технікум очолив Семенів. Маленький, сухенький, чорний мов циган, ще молодий чоловік. Ми багато йому прощали за чуйність і невимогливість. Студенти позичали в нього гроші, він не відмовляв, хоч більшість боргу студенти не повертали. Здається, він не відповідав посаді директора. Через рік його змінив новий директор Пиріжняк Арефа Савич.

Поволі я здолала горе, стала приходить в норму, взялась за навчання. На третьому курсі вже не викладалась математика. Вивчали нові предмети — педагогіку, методику, проводили практичні уроки.

Педагогіку і методику викладав Винник І.І. Подавав лекційним методом. Підручників не було, конспектували. Свій предмет він знав, але говорив монотонно, не міг зацікавить студентів. Його предмети мені легко давались, а практичні уроки, які ми давали в міських початкових школах, цікавили. Керував практичними теж Винник. Не знаю від кого це залежало, але відбулось їх занадто мало. Винник був хорошою людиною, студенти любили його, але зловживали невимогливістю. На уроці він часто звертався до нас з проханням: „Товариші, між нами немає контакту. Будьте уважніші!"

Нас готували навчать учнів I-IV класів методом комплексного навчання. Ми вивчали цей предмет по підручнику Кучми „Метод комплексного навчання". Кожного дня з учнями велась розмова по темі, виділяли потрібне слово, з нього — заплановану букву. З темою пов'язували і інші предмети. Скоро цей метод, як і ланкову систему, відкинули і повернулись до предметного. Дітям потрібні були точні знання, а не розмови. Старі вчителі полегшено зітхнули, а молоді залишились „у розбитого корита". Ходили до старих на уроки вчиться працювать предметним методом.

Семенів, наш директор, викладав політекономію ланковим методом. Вступних лекцій він не робив. Оголошував тему, рекомендував по ній літературу і залишав урок. За ним виходили і студенти, знаходили собі інші справи.

Пригадую, як наша ланка здавала залік по темі „Гроші". На той час уже мав приїхать новий директор, Семеніва забирали в Наркомос. Підготувались ми погано. Дав він нам декілька запитань, на які ми відповіли досить неповно. Він показав нам червінця, якого ми зроду не бачили, і звелів підготуваться краще. Керівник нашої ланки Денисів змолився: „Ви ж виїжджаєте, а ми хочемо залік вам здать". На це Семенів відповів: „Я виїжджаю, а свою думку про вашу ланку залишу". „Товариш Семенів, — попрохав Денисів, — будете їхать, будь ласка, заберіть з собою і вашу думку". Дружний регіт ланки вкрив слова Денисіва. Чи не найбільше сміявся сам Семенів і поставив ланці залік.

За три роки навчання в технікумі змінилось і три директори. Багато розмов велось про погану підготовку нашого випуску. „Ми випускаємо калік!!!" — гримів на весь технікум викладач історії Остапенко. Причину вбачали в поганому керівництві, зміні директорів. Це мало значення, але найбільше позначались на нашій підготовці негідні методи викладання, непідготовленість самих викладачів. Це був час пошуків нових кращих методів навчання, при цьому допускались прикрі помилки. Мало нам згодилось те, чому нас навчали в технікумі. Взявся було за нас новий директор Пиріжняк. Декого за неуспішність викликав на розмову. На жаль, приїхав він, як наш курс закінчував технікум. Мене відмітили в числі кращих, а по суті я вийшла з технікуму не підготовлена до роботи в школі. Наш випуск був останнім. Випуск відбувся дуже скромно, лише офіційна частина. На наступний рік наш технікум перетворили в трирічний інститут Соцвиху.

На літні канікули я пішла працювать вихователькою в один заводський майдан м. Кіровограда. Так зробили майже всі студенти випускники. Підроблялись до поїздки в екскурсію і до роботи. Наша кімната в повному складі залишилась на літо. Я збиралась працювать в Глодосах чи поблизу, аби мати зв'язок з рідними. Вдень працювали, там і харчувались, вечором гуляли, співали на весь Кіровоград.

Мені радили йти вчиться в муздрамін. Це, здається, було моє покликання. Потрібна була для цього допомога, а розраховувать не мала на кого. Жаль, що послухалась сестру, погодилась їхать в Кременчуцький округ. Це був помилковий крок. Я відірвалась від друзів, рідних. В Кіровограді я могла оформиться заочно на мовно-літературний факультет до Харцієва, який знав і цінив мене. Найбільше не повезло, що не довелось ще вчиться в інституті, яким став наш технікум на наступний рік.

Першого серпня випускні курси, 56 чоловік, на чолі з класним керівником Остапенком Петром Захаровичем, поїхали в екскурсію. Багато цінного дала нам ця екскурсія. Наш маршрут був Харків — Москва — Ленінград — Київ, розрахований на 20 днів.

В Харкові зразу прийшли до Наркомосу, де працював наш колишній директор Семенів. Його появу ми зустріли радісними вигуками, це зворушило Семеніва, привернуло увагу працівників наркому і перехожих. Семенів цього дня був нашим гідом. Другого дня провів на станцію, тепло розпрощався, і ми поїхали в Москву.

В Росії наша екскурсія привертала увагу, нас приймали за українську капелу, захоплено слухали наші пісні. Запитували, звідкіль ми, і зауважували: „Вот красивые девушки на Украине. Какие девушки!" Ми були рослі, квітучі й молоді.

Подорож була важкою, ночі часто проводили без сну на залізничних станціях, в поїздах. Виручала загартованість, звичка до всяких умов. Поїзди подовгу стояли на роз'їздах, зупинялись і стояли годинами без станцій і роз'їздів. Це був 1929 рік, неполадок ще хватало. В поїзді кондуктори зауважували нам, що в вагонах співать не дозволяється, а самі сідали, слухали нас і просили ще співать.

За 6 днів, проведених нами в Москві, ми оглянули все найкраще. Найбільше враження справила Третьяковська галерея. Зокрема Іван Грозний з сином, кров сина на руках батька. Захопленню нашому не було меж. Мавзолей Леніна, на жаль, був на ремонті. Відвідала його вже будучи на пенсії.

В дорозі траплялись пригоди — прикрі і веселі. Особливо запам'яталась подорож з Москви до Ленінграду. Була вона важка і цікава. Нас українців-степовиків зачаровували російські ліси, ставки, галявини. Прикро вражали руді або сірі хати в селах. Одного дня поїзд зупинився біля чудової галявини. Практиканти-машиністи, з якими ми встигли познайомиться, сказали, що поїзд стоятиме довго. Нас декілька дівчат вибігли на галявину, впали на траву і затягли пісню. І раптом побачили, що поїзд рушає. Наші в поїзді зняли крик, ми помчались до поїзда. Я вихопилась вперед, підсковзнулась і впала дівчатам під ноги. Ми клубком скотились згори до колії. Пасажири реготали. Найбільше сміялись машиністи, бо вони навмисне підтягли поїзд, щоб нас налякать. Стояв він ще довго. Практиканти прибігали перепрошувать нас, викликали співать, та ми вже не зважувались виходить з вагона.

Аби підготувать для екскурсії житло, два студенти виїхали в Ленінград скорим. В дорозі від поїзда відстав студент Ліпей. Це всіх дуже стурбувало. В Ленінграді на станції біля каси ми побачили прикноплений лист паперу такого змісту: „Екскурсія з України! Приїжджайте по адресі..." і підпис наших студентів. На папері резолюція: „Читав. Ліпей". Виявляється, на щастя, при ньому був білет і гроші, він сів на скорий і перегнав нас.

Поселились в школі, на голій підлозі довелось спать. Ми були й цьому раді. В Ленінграді, як і всюди, хвалили нашу „капелу", українських дівчат, просили співать і співать. Ми обростали друзями на кожному кроці. Чудеса Ленінграду нас зачарували. Навіть янтарну кімнату бачили в „Екатерининском дворце", яка безслідно зникла під час війни. Здається все як чудова казка неповторна, співуча, чарівна.

Повернулись в Кіровоград стомлені до краю, але щасливі. Дипломи були на руках. Ще кілька днів разом і розлетілись на все життя у різні краї, без сліз, ніби на кілька днів. Через рік відвідала Мілу Корнієнко. Вона одружилась з колишнім нашим директором Пиріжняком. Більше нікого ніколи не бачила. Листуюсь до цього часу з Шурою Божор. Вона допомогла мені дещо дізнатися про мешканців нашої кімнати №3.

Ось переді мною фото, мої співучениці. На жаль, з нами Міли нема, тоді хворіла черевним тифом. На останньому курсі ми здружились з нею. Комсомолка, хороша товаришка, розумна, горда і красива. В 1937 році разом із своїм чоловіком Пиріжняком репресована. Я впевнена, що обоє чесні радянські люди, а стали жертвами беззаконня.

Галя Марінченко, моя віддана подруга, комсомолка, розсудлива, добра і смілива. Дружина командира. Під час Вітчизняної війни приймала участь в підпільній роботі м. Кіровограда. Розстріляна гестапо.

Шура Божор, сестра Миколи, моя сваха. Найкраща учениця, здібна до науки, вихована, добра, вразлива. Закінчила Одеський університет. Працювала завучем десятирічки м. Донецька. Їй присвоєно звання Народної вчительки.

Муся Маніцина — весела, дотепна, перша витівниця в кімнаті. Працювала в Кіровограді. Одружилась з інженером, з яким дружила 4 роки. Як помер її первісток, синок 2-х років, з горя повісилась.

Багато розчарувань і випробувань зазнала я на перших ступенях вчительської роботи, свого самостійного життя. Роки навчання в технікумі промайнули швидко як щастя.

IХ. Самостійне життя. Малі Кринки, Велико-Кринківський район, Кременчуцький округ. (1929-1930 роки)

В селі Манжелії, де працювала сестра Ганюта з чоловіком, посади вчительки для мене не знайшлось. Довелось взять призначення в село Малі Кринки класоводом першого класу семирічної школи. Малі Кринки струмочком відокремлювались від райцентру. В селі, крім школи, був клуб, церква (вже закрита), споживча кооперація. Багато зелені, хороший парк, протікала заболочена безіменна річечка. Мені сподобалось село, школа і люди. Колектив вчителів прийняв мене привітно. Не влаштовувало, що найближча залізнична станція знаходилась за 20 км, а село, де працювала сестра, за 18 км. Від мене далеко були рідні і друзі.

В селі непогано була поставлена культмасова робота. Працювали співочий і драматичний гуртки. Учителька співів і малювання керувала співочим гуртком, серед населення вона виявила справжні таланти. Я з радістю стала учасницею гуртків. Зняла у людей кімнату із „столом" і зажила самостійним життям.

Клас мені сподобався, робота в школі цікавила. На уроках запроваджувала комплексний спосіб навчання. Старі вчителі не приховували незадоволення з цього методу. В скорому часі його справді відкинули і повернулись до предметного.

Пригадую, що сталося з моєю першою зарплатою. Перед уроком одержала зарплату, положила в пальто і пішла в клас. Повернувшись з уроку, зарплати в кишені пальто не знайшла. Виручила каса взаємодопомоги.

В колективі молодих учителів було мало. Директор — комуніст, я і фізрук — комсомольці. На нас в основному і звалили всю громадську роботу. Старі вчителі раді були затулиться мною, щоб самим не виконувать громадських доручень. Скоро так склалось, що я з головою поринула в громадсько-корисну роботу на селі. Це негативно відбивалось на моїй роботі.

За 4 роки, що я вчилась, на селі відбулось багато змін. Був це 1929, перший рік п'ятирічки, час масового колгоспного руху. П'ятирічка поставила завдання перетворить країну з аграрної в індустріальну на основі машинної техніки, на кінець п'ятирічки (1933 рік) здійснить суцільну колективізацію, ліквідувать куркуля як клас, витіснить капіталістичні елементи. Робітничий клас, застосовуючи соцзмагання, виконав п'ятирічку достроково. А село до такого великого завдання, як суцільна колективізація, було не готове. Заводи не могли дать селу потрібної техніки. Харківський тракторний завод ще тільки будувався, трактори завозили з-за кордону, було їх зовсім мало.

Тому Політбюро ЦК України, зокрема перший секретар ЦК Косіор, секретар Харківського округу Постишев, у своїх виступах застерігали від поспішної колективізації. Вони доводили, що до 1930 року можливо колективізувать не більше третини господарств. „Без машин колгоспи себе не виправдають. Якщо Україна зараз піде на суцільну колективізацію, це підірве сільське господарство", — говорив Косіор. „Суцільну колективізацію доцільно провести в двох-трьох районах на округу, де є МТС, техніка є", — доводив Постишев.

Сталін не прислухався до цих порад, діяв на свій розсуд. У своїх виступах через газету „Правда" закликав форсувать суцільну колективізацію. Подекуди суцільну колективізацію провели вже до 1929 року. На місцях ленінський принцип добровільного вступу в колгосп порушували. Замість того, щоб проводить роз'яснювальну роботу з середняком, щоб він сам пішов в колгосп, на нього нажимали всіма можливими способами аж до виселення разом з куркулями. Іноді усуспільнювали не тільки реманент, тягло, а й корів, птицю. Селяни важко розлучались з приватною власністю, доходило до заворушень. Вони спродувались, різали худобу, виїжджали з села. Станції, поїзди були забиті людьми. Їхали, самі не знали куди, тікали від колгоспу. На селі почалися пожежі, вбивства активістів, голів колгоспів. Куркулів в колгоспи не приймали, а висилали в Сибір. Не маючи досвіду в колективізації, допустили багато помилок, які завдали великої шкоди країні.

Сталін у „Правді" вмістив статтю під заголовком „Запаморочення від успіхів", де викривав недоліки при колективізації. Доводив, що поспішать не треба, а також натискать. Очевидно, він вважав, що справа вже зроблена, селяни не стануть виходити з колгоспу. Проте після цієї статті багато їх залишило колгосп. Через цю статтю Сталін у селян завоював великий авторитет. Розібраться в подіях тоді було важко. Сталін діяв хитро і підступно.

За цих складних умов в кінці серпня 1929 року я й приїхала працювать в село Малі Кринки. Приступили до виконання хлібозаготівлі. Я влилась в одну із комісій, що працювала на кутках. Комісії вдень ходили по хатам, перевіряли наявність хліба, а вночі визивали селян, вмовляли здавать лишки державі.

Лишки давно були здані. Хліба в людей лишилось обмаль. Здавали з лайкою, слізьми і прокльонами. Комісія сиділа за столом, а викликані лежали покотом на долівці на соломі. Вони дрімали або й спали. Додому вже не йшли, бо слідом ішов виконавець і звав на куток. Так продовжувалось, доки виконували доведений план, а тим часом з району надходив „зустрічний". Вірніше такий план треба було назвать додатковим. Декілька раз ми план виконували, розходились по домівкам, укладались спать. Не вспівали задрімать, як будив голос виконавця: „Вставайте, зустрічний!" Ці зустрічні і комісії виснажували і селян обурювали. Часом до столу підходила якась бабка і зітхаючи казала: „Доконала".

В селі був створений колгосп, але порядку в ньому було мало. Селяни залишали колгосп. Із сіл до райцентру, в райком партії тяглись нескінченні юрби жінок із скаргами, обурених діями влади на місцях. Вночі мені мало доводилось спать, а вдень ждала робота в школі, з класом. Мене ніхто не заміняв. А яка то вже праця після безсонної ночі!

Я жаліла, що так далеко заїхала від хворої мами, рідних. Втішив мене лист від батька. Писав, що одним з перших вступив в колгосп, що одержали трактора. Важко переживав допущені на місцях перекручення. Працював бригадиром по городництву і садівництву. Під його керівництвом було посаджено і вирощено хороший фруктовий сад. Називали його „Iвин сад".

В кінці року я оформилась вчиться заочно в Кременчуцький інститут на історичний факультет. Під час канікул відвідала Мілу Корнієнко в Кіровограді. Пожила в рідних. Дома при батьках жила тільки Саня, Миша перебував в Армії. Переїхать працювать в свій район не зважилась. Вже звикла, обзавелась новими друзями.

Х. Село Устимівка, Семенівський район, Кременчуцький округ (1930-1931 роки)

1930-1931 роки я працювала у селі Устимівка. В семирічній школі викладала історію і суспільствознавство. Тоді ці предмети викладали комуністи і комсомольці. Мене рекомендував райком комсомолу і зобов'язав заочно вчиться на історичному факультеті. Я була схильна до мовно-літературного факультету, але відстоять себе не змогла. Цю помилку я відчувала все своє трудове життя. Переїхали зі мною із Велико-Кринківського району мої нові хороші друзі Руденко і Самойленко. Вони очолили райком комсомолу. Їх підтримку я відчувала весь час. Важко мені було вчиться і викладать предмет, якого сама не вивчала. Програма з історії часто мінялась, підручників і відповідної літератури не було. Багато часу йшло на підготовку до уроків. Крім того мені як історику належало організовувать культмасову роботу і громадсько-корисну в школі й на селі, допомогать комсомолу.

Устимівка розташована біля залізниці. Тут зупинялись робочі поїзди, а пасажирські — в Семенівці на станції Веселий Поділ. Від Семенівки до Устимівки 6 км, ми могли поїздом їхать, але частіше таку відстань долали пішки.

Колектив учителів складався в основному з молоді. Всі безпартійні, із комсомольців — одна я. Директор школи Андрійчук справив на мене неприємне враження. Суворий, некрасивий на вид. Чорний як грак, рябий, ніби на ньому чорти горох молотили, з гострим орлиним носом, чорними глибоко посадженими очима, років під сорок. Його дружина Валентина Федорівна була напрочуд вродлива. Нагадувала принцесу із казок Андерсена: висока на зріст, струнка, правильні риси обличчя, його чудовий колір, голубоока, золотисті кучері. Я не могла збагнуть, як вона могла одружиться з такою потворою. Дітей вони не мали. Ця пара так і залишилась для мене загадкою. Років через три вона його залишила і виїхала з району з другим. Я з двома дівчинами-учительками зайняла кімнату при школі, а столувалась у селян. Андрійчук виявився вимогливим і знаючим свою справу директором.

Сьомий клас, класним керівником якого я стала, був з переростків, малий і дружний. Я мало від них відрізнялась по віку і зросту. Більшість з них були комсомольцями. РК комсомолу прикріпив мене до шкільного і сільського осередків. Ми скоро знайшли спільну мову, і учні-комсомольці стали моїми помічниками у всіх заходах в школі й на селі. Весь колектив учителів активно включився в громадсько-корисну роботу. В той час учителі жили більше позашкільним життям, ніж шкільним, особливо на селі.

Устимівка в районі вважалась важким селом. Пітухівку, куток Устимівки, знав весь район. Село до 1929 року було повністю колективізоване, але після статті Сталіна багато селян залишили колгосп. Порядку в колгоспах не було, половина хліба залишилась в полі не обмолочена. Усуспільнена худоба з півзими валилась з ніг. Колгоспники за свою працю одержували грами. Одноосібники не хотіли йти в колгосп, а зневірені колгоспники не виходили на роботу. Окремі комуністи не погоджувались з політикою партії на селі, виступали проти перекручень. Таких карали аж до виключення з партії, згодом вдались до арештів. На щастя, хліба в урожайному 1930 році хватило і людям і виконать хлібозаготівлю.

Взаємовідносини учителів з населенням були вкрай погані. Вчителі находились ближче до селян, їх не боялись, а тому згонили на них злість. Особливо на партійних і комсомольцях. За поговіркою: не по коню, так по голоблях. Особливо на вчителях відводили душу жінки. Вони докоряли зарплатою, чистою легкою працею. Чого тільки нам не доводилось чуть: „Ми на вас працюємо. Учнів залучаєте до школи, щоб більшу зарплату одержать. Не справа вчителів навчать дітей агітувать вступати в колгосп, а вчителю втручаться в громадські справи". Так говорили нам батьки учнів, а ми терпляче спростовували, роз'яснювали, агітували за вступ до колгоспу.

В Устимівці навіть учителів залучили до колгоспу. Оскільки засобів виробництва ми не мали для усуспільнення, то з нашої зарплати відраховували щомісяця 10%. Навіть вступні внески взяли. Так декілька місяців наш колектив вважався колгоспниками, доки не прийшло роз'яснення. Проте внесків не повернули. Всі вчителі були розкріплені по кутках. Я мала найважчий куток — Пітухівку. Не раз після зборів виходила з кутка як з бані.

Жінка в цей час стала активною недоторканою особою. Чоловіки навчали жінок, посилали на збори, самі не приходили, залишались в тіні. Жінки нікому не дивились в зуби. Часом пускали в хід кулаки, а то й дрючки, обривали на уповноважених одяг. Все це їм сходило з рук.

На перевиборних колгоспних зборах головою колгоспу обрали Молебного, родом з Устимівки. Ще молодий, енергійний, політично грамотний, показний із себе і красномовний. Дар оратора тоді дуже цінився, бо по папірцях ще не читали. (До цього він займав відповідальну посаду в Кременчуцькому окркому партії. Його обвинуватили в правому ухилі і надіслали на низову роботу на виправлення секретарем парторганізації в Устимівці.) За роботу головою колгоспу взявся з ентузіазмом. На зборах годинами агітував за колгосп, розповідав як житимуть люди при соціалізмі і комунізмі. А колгоспники докоряли за копійки і грами, одержані за рік праці, за безладдя в колгоспі. Жінки входили в азарт, підбігали з кулаками до нього, плювали в очі. Він білів від образи, але мовчки витирався і знову агітував. Мені здавалось, що він сильний теоретично, а як організувать роботу в колгоспі не знає. Скоро його забрали на районові посади. Довгий час працював головою райвиконкому в Семенівці.

Багато з того, що тоді відбувалося, лишалось для мене незрозумілим. Я не могла допустить, що Сталін помиляється, не розуміє психології селян, не жаліє людей, діє за принципом „цель оправдывает средства". Я розуміла, що єдиний вихід для сільських господарств — колективізація. Сама з селян, я розуміла, як важко селянину усуспільнить свої коні, реманент, пристосуваться до нових умов життя. Проте вважала, що вони й винні в труднощах, бо не хотять зрозуміть, які переваги несе їм колективне господарювання. А того, що вмілий підхід до об'єднання господарств допоміг би обійтись без таких жертв, я ще не розуміла.

Відчули на селі і наступ на капіталістичні елементи — зникли непманці, а з ними і товари в магазинах. Це і я відчула. Своє зимове пальто я віддала, надіялась краще купить і залишилась проти зими без пальта. Здається рано було і куркуля ліквідовувать, бо колгоспи ще не могли замінить куркульське виробництво хліба. У списки куркулів часто заносили і середняків, і виселяли разом з куркулями. Виселяли всю сім'ю: жінок, дітей, стариків. Забирали навіть одяг. Восени на станції Веселий Поділ спеціальний поїзд приймав в вагони куркулів з сім'ями. Стояв крик, стогін, плач.

На полі залишився необмолочений хліб. В скиртах до весни розвелось багато шкідників — мишей, пацюків, тхорів, хом'яків тощо. Аби знищить шкідників, сільвиконком ухвалив спалить пошкоджені скирти. На них були складені відповідні акти.

Одного погожого квітневого дня директор школи зняв з уроків 7 й клас і надіслав мене з ними палить скирти пшениці і вбивать шкідників. Сільвиконком доручив цю операцію провести депутату секретарю комсомольського осередку Андрієвському. Був це вайлуватий, байдужий до всього хлопець. Він не зміг чи не захотів йти в поле, дав учням сірники, розказав, де знаходяться скирти, і побажав успіху. Я було завагалась, але учні запевнили, що добре знають, де знаходяться ці скирти. З цим хлопці побігли вперед, я з дівчатами відстала.

Через деякий час з-за бугра, де зникли хлопці, знялась чорна хмара диму з вогнем. Ми побігли на вогонь. Палала величезна скирта пшениці. Горіли цілі непошкоджені снопи, тріщало зерно, гинула людська праця. Це було таке жахливе явище, що я остовпіла. „Хлопці, ви не помилились?" — крикнула я до учнів. „Ні, саме на цю скирту вказав Андрієвський", — запевняли. Із скирти вибігали шкідники, хлопці ганялись і вбивали їх. Скоро з Устимівки і з навколишніх сіл почувся дзвін „на пожар". Показались люди на конях, возах, пожарки з водою, юрби людей з відрами. Наш секретар парторганізації підлетів на коні першим, білий як глина. „Що ви наробили?! Це ж не та скирта, що підлягає спаленню. Сотні пудів хліба загинули!" — закричав він, схопившись за голову. Всі зупинялись коло скирти і мовчки вражено дивились. Щось спасать було пізно. Між юрбою плівся і Андрієвський. Як виявилось, він і сам не знав точно, яку скирту палить. Я здорово пережила, відчувала і свою провину, хоч ніхто мене не звинувачував. Сільвиконком склав акта і на скирту, помилково спалену учнями.

У такий складний час загострилось і антирелігійне питання. До 1930 року закрили майже всі церкви. Від цього старі люди не перестали вірить в бога, молиться і дотримуваться звичаїв, відзначать релігійні свята. Молодь і дітей нам удалось переконать в шкідливості релігії, а стариків, зокрема жінок, тільки озлобили.

Я пригадую випадок у Манжелії, де працювала сестра. Я, як член Велико-Кринківського райкому комсомолу, була присутня на засіданні райкому, де розбиралося це питання. Церква в Манжелії була вже закрита, а дзвін знаходився на своєму місці. Нікому він не заважав, а на випадок стихійного лиха виручав. Комсомольці на зборах ухвалили дзвін з церкви знять. Погодили це питання з сільською радою і парторганізацією. Віруюча громада запротестувала. Комсомольці вирішили свій намір провести вночі, тайком. Зберегти таємницю не вдалось. Віруючі зробили засідку і кинулись захищать дзвін. Комсомольці за вірьовку тягнули дзвін у свій бік, а віруюча громада — у свій. Доки вірьовка не перервалася і комсомольці разом з віруючими не покотилися по землі як груші. Ми засудили такий метод антирелігійної пропаганди і винних покарали.

Подібне сталося і в Устимівці. Хуторок Слобідка належав до Устимівської сільради. Устимівська церква на той час була закрита, а слобідська працювала. Вона обслуговувала і Устимівську громаду. Жінки Устимівки і Слобідки вирішили трупом лягти, а церкву в Слобідці відстоять. Одного зимового вечора в колбуді проводились загальні збори населення, були присутні й жителі Слобідки. Жінорг Слобідки, комуністка, виступила із заявою, що їх жінорганізація прийняла рішення закрить в Слобідці церкву і закликає підтримать громадян Устимівки. Що тут сталось! Устимівські жінки кинулись на жінорга з кулаками і дрючками. Кричали: „Вбить її, вбить!" Актив села насилу відняв її з рук розлюченої юрби. Її проштовхнули через сцену в гримерну і замкнули. Баби оточили нарбуд, стерегли доки вона вийде, щоб розправиться. Ми спішно організували самодіяльність. На сцену виходили з піснями, гуморесками. Баби надворі померзли і зайшли в клуб погріться. Зацікавилися виступами і пропустили момент, коли жінорга вивезли в Слобідку. Церкву на цей раз жінки відстояли.

Літні канікули я провела на сесії заочного навчання. Відвідала батьків. Мама вже й літом лежала, доглядала Саня. Миша повернувся з Армії, вже оженився і мав дочку Люду. З нового навчального року райВНО призначило мене завом Криво-Рудської школи.

ХI. Крива Руда, Семенівський район, Кременчуцька округа (1931-1932 роки)

Село Крива Руда знаходиться за 25 км від райцентру Семенівка і залізничної станції Веселий Поділ. Всі села Семенівського району в минулому були кріпацькими. Через село протікає заболочена річка Крива Руда і тягнеться до Кременчука, там впадає в Дніпро. Село велике, вбоге, як всі села того часу розташовані далеко від залізниці і ринків збуту. Природа бідна. В центрі села — сільська Рада у звичайній сільській хаті. Поруч нова двоповерхова семирічна школа, завом якої я була назначена. Поблизу — сільськогосподарська профшкола. Церква, дещо перебудована, пристосована під клуб. Семирічка огороджена, навколо молодий сад, спортивний майдан з турніком, в саду — доріжки, посипані піском. На обочинах — лавочки, квіти. Чисте повітря. Всередині школи — світлі просторі класи. Стіна з дощок між двома класами розсовувалась, при потребі утворювався великий зал красиво оздоблений, світлий, тут стояло навіть піаніно.

Турбувало, чи справлюсь з дорученою роботою. Призначили завом без моєї на те згоди. Школа мала 21 групу (класи тоді називались групами, а директори — завами), чималий штат обслуговуючого персоналу: завуч, бухгалтер, секретар, завгосп. Колектив учителів великий, але дружний, сумлінний в роботі. Більшість учителів молодь. Серед них були комуністи і комсомольці. Завуч — ще молодий хлопець з вищою освітою, два практиканти — комсомольці з Кременчуцького педінституту. Був ще історик-комуніст, велика шкільна комсомольська організація.

Я приїхала в Криву Руду в кінці серпня. Зайняла при школі маленьку кімнату, а харчувалась у селян. Школа в основному була готова до навчального року. Проте роботи хватало в школі й поза школою. Крім нової школи, на кутках молодші групи містилися в шкільних хатах. Треба було забезпечить школу паливом. За це відповідала сільська Рада, а їй було не до школи. Опалить таку школу соломою було важкою справою. Роботи, турбот хватало. Мені в райВНО обіцяли всяку допомогу, та скоро за це забули. Зав райВНО комуніст, як і директори шкіл комуністи, сидів на селі уповноваженим по хлібозаготівлі.

На селі велика парторганізація і комсомольський осередок. Інтелігенції хватало, було крім мене кому проводить позашкільну культмасову і громадсько-корисну роботу. В селі суцільна колективізація була проведена до 1929 року, але після статті Сталіна значна частина селян вийшла із колгоспу. Після устимівських жителі Кривої Руди здались тихими, привітними. Пізніш я взнала, що й тут були „активісти", що не працювали в колгоспі, тільки говорили, повчали других, писали доноси.

Врожай цього року не віщував доброго. Посуха спалила все на полі й городах. Наступав страшний 1932-й голодний рік. Люди лагідні, довірливі не могли допустить, щоб при Радянській владі сталась голодовка. В Сталіна люди вірили, любили, називали батьком. На ХVI партз'їзді Постишева обрали секретарем ЦК ВКП(б), і він виїхав з України. Від'їзд Постишева люди відчули. Його цінували на Україні, за ним жаліли.

Секретарем кущової парторганізації Кривої Руди був Мокрий Петро Петрович. Його, як і Молебного, називали самородком. Вони мали винятковий організаторський хист, вміли захопити маси і повести за собою. Мокрий раніше працював в Семенівському райвиконкомі секретарем, а потім — зав фінвідділу. Комуністи району поважали його, любили слухать його виступи на зборах, цікаві і смілі. Він не боявся критикувать начальство за недоліки, перекручення. За це його обвинуватили в правому ухилі і надіслали на низову роботу. Жителі Кривої Руди поважали Мокрого, з готовністю виконували його накази. Був він уважний до людей, душевний, завжди стриманий, політично грамотний.

Пригадую організований ним карнавал на Жовтневі свята. Днів за 10 до свят скликав потрібних людей, ознайомив з планом, виділив відповідальних, розподілив ролі, порадив кожному, який потрібно створить образ, і наказав для участі залучать маси. Карнавал пройшов на диво. По вулиці тягнувся обоз: на одних підводах сиділи махновці, на інших — білі, служителі культу і всякий +9. За ними у високому циліндрі з моноклем на оці йшов Чемберлен, на поводку вів двох собачок, на шиї в них висіли дощечки з написом „Польща " і „Румунія" (взято по малюнку з газети). Ось їде шкапою одноосібник. Одне колесо спало, віз підтримують і їдуть на трьох колесах. Артисти входять у свої ролі і грають неперевершено. Карнавал об'їжджає все село, обростає народом і повертається до клубу. Там розігрують сцену, наче село захопили бандити. Вони вилізають на трибуну, та їх настигають партизани і проганяють. На розі вулиці втікачів пожарка поливає водою. Вигонить банду помагає весь народ. Собаки гавкають, хватають за колеса. Люди улюлюкають, сміються, вигукують. Обоз спішно зникає. На трибуну піднімається голова сільради, секретар парторганізації, голова колгоспу і проводять багатолюдний мітинг.

В цьому році криворудці сміялися востаннє. Надійшов план хлібозаготівлі, який не виконать було, хоч і весь хліб вивезти з села. Виконали на 60% і стали. Чорніли від безсонних ночей і думок уповноважені, журились люди, боялись голоду. Мокрий був відповідальний за виконання плану хлібозаготівлі. „Виконать план хлібоздачі — це залишить людей без хліба. Не виконать — положить партбілет", — ділився думками зі мною. А з райкому погрожували: „Не виконаєш — не тільки з партії виключимо, а й поможемо „сісти". На райком нажимали люди, які не шукали причин труднощів, а давали накази шукать зрадників, саботажників, проводить арешти. Така установка надходила з центру, від Сталіна.

Мокрий на районних партзборах виступив з заявою, на яку в тих умовах зважився б не кожний. Він доводив, що план хлібоздачі на Семенівський район завищений. План треба коректувать, бо він по селах розподілений не враховуючи можливостей кожного зокрема. Внаслідок чого одні перевиконують плани, а другі залишаються без хліба. З Кривої Руди лишки хліба вже здані, залишилось тільки на харчі.

Казали, що виступ був подібний до вибуху бомби, всі заніміли. Ніхто не зважився його підтримать, хоч поза зборами погоджувались, співчували, бо знали, що з ним суворо розправляться. Думаю, що Мокрий і сам не надіявся, що його заява дасть якісь реальні результати. Просто висловив те, що накипіло, про що кожен думав, а сказать боявся.

Наступного дня передова районної газети рябіла від жирного шрифту. Передову написав агітмас РК Чорний. В ній Мокрого викривали, називали ревізіоністом, правим опортуністом, нечувано зухвалим, що вважає план хлібоздачі нереальним, зриває хлібозаготівлю. Через декілька днів бюро райкому виключило Мокрого з партії.

В день виїзду з Кривої Руди Мокрий приніс бланки, і ми в мене в кімнаті розписалися. Це було 9 грудня 1931 року. Я залишилась на своєму прізвищі. Того дня він поїхав поки що в розпорядження райкому партії. На прощання сказав: „Ти сама не знаєш, що ти зробила для мене. Все життя не забуду! Я поїду в ЦК, доб'юсь відміни виключення. Я ще поборюсь!" Вже після того, як ЦК відмінив постанову про виключення, він розповів мені, як зневірений в політиці партії після виключення, вирішив застрелиться. Тільки моя підтримка утримала його від такого кроку. Деякий час я не знала його місцезнаходження.

Мокрий родом з Великої Кохнівки, Кременчуцького округу. Батько — робітник-залізничник, мати — домогосподарка. Мали шестеро дітей, Петро — старший. Після закінчення семирічки вчився в залізничній профтехшколі, яку не закінчив. Пішов працювать на завод, допомогать батькам. Вступив в комсомол, в армії став членом партії. Після XV партз'їзду 1927 року, разом з іншими робітниками, направлений у Семенівський район для підняття сільського господарства. В цьому районі він працював до 1932 року. Виключення його з партії справило велике враження на комуністів району і жителів Кривої Руди.

Семенівський район колективізували повністю до 1929 року. Згадували, як поїхав секретар райкому в відпуск, його заступник Чорний колективізував район на 105%. Так повідомили в окрком партії. Хто входив в 5%, виявить не вдалось. Багато порушень при цьому допустили, озлобили людей.

Були трагічні і комічні випадки. Чула про них від Мокрого і інших учасників цієї компанії. Криворудські жінки замкнули в сільраді декількох уповноважених по колективізації. Тримали три дні, носили їм їсти, баби з дрючками водили їх в туалет. Телефонний зв'язок вивели з строю. Не маючи звістки від криворудських уповноважених і сільради, туди виїхала міліція і навела порядок. В сусідньому селі уповноваженого райкому партії Білоконя баби заперли в конторі колгоспу. Охороняли жінки. Вночі Білоконь вийняв шибку, спробував пролізти, щоб втекти. Але пролізти не зміг, вирвалась рама. Баби почули, кинулись затримать, та він рвонув з рамою на шиї. Так біг з кілометр, а баби — з дрючками за ним. Не догнали, втік. Подібні інциденти мали місце в кожному селі.

В райкомі партії раніше на посаду агітмаса планували обрать Мокрого, але окрком надіслав Чорного. Був він грубий у поводженні з людьми, його язика боялись, і не любили. Мокрий часто критикував його на зборах, а в розмовах називав кар'єристом і базікою. Чорний домігся, щоб Мокрого в Криву Руду заслали і на бюро домігся виключення із партії. Не всі проголосували за виключення, один голос переміг. Молебний утримався. Він працював тоді директором „Заготзерно" і був членом бюро РК партії. На бюро Молебний, Чорний і інші за велику провину ставили Мокрому його одруження, хоч одружились ми після виключення. Ніби це заважало йому виконать план хлібоздачі. Молебний співчував Мокрому, погоджувався з виступом, але явно зводив особисті рахунки. Начебто в цьому я була виною.

Молебний домігся в РК партії призначення Мокрого в „Заготзерно" своїм заступником і направив уповноваженим по хлібозаготівлі кілометрів за 50 від Кривої Руди. Поштою його листи до мене не доходили. Згодом він передавав їх надійними людьми. Ми мали зустріться з Мокрим в Семенівці, Молебний дав йому дозвіл на виїзд, а коли він виїхав, послав вдогонку гінця і завернув Мокрого серед ночі з півдороги.

Я відчувала підтримку навіть тих комуністів, що не знали мене до одруження. Вони розпитували, передавали Мокрому привіти. Висловив співчуття навіть Чорний, по-своєму. „Да, — сказав, — неудачно ты замуж вышла. Ну что ж, ты же вышла замуж до его исключения". „Ні, — гукнула я йому, — я одружилася з Мокрим після його виключення!" „Правильно", — підтримав мене Гарагуля, начальник НКВД. Він завжди передавав Мокрому привіт, на засіданні бюро голосував проти його виключення.

В одну зимову ніч несподівано приїхав до мене Мокрий. Він узнав, що Чорний домагається його арешту. Попередив Гарагуля і порадив негайно виїхать з району. На ранок Мокрий виїхав. Знов деякий час я не знала, де він.

В Криву Руду приїхали два уповноважені по хлібозаготівлі. Вони план виконали на 80%. Людей залишили без хліба, а план так і не змогли виконать. Після Нового року подихи голоду стали відчуваться і в Кривій Руді. Вже не брались селяни харчувать вчителів, відмовили і мені. В магазині продуктів не було ніяких. Учителів перевели на нормоване постачання, щось біля пуду борошна на місяць, грубого помелу, частіше з пророслого зерна. Особливо в тяжкому стані опинились вчителі, які не мали городів, серед них і я.

Учні на уроках сиділи тихі і сумні. Часом запитували: „Цієї весни ми не помремо?" Я переконувала їх, що Сталін голоду не допустить. Як я змовкала, вони просили: „Говоріть, говоріть, нам легше від ваших слів". Я знов говорила, хотіла і сама вірить. Від їх питань у мене хололо серце. З продуктів пришкільних ділянок ми організували обіди для учнів, на великій перерві чай з цукром без хліба. Одержували цукор учні і вчителі. Проте учні хворіли, групи скорочувались, успішність падала. Хоч як я намагалась піднять дух у вчителів і учнів, всі турбувались більше як пережить наступаючу весну, ніж за навчання. Відчувалась розгубленість комуністів, можна було почуть: „Був би живий Ленін, він би не допустив до цього". Криворудці жаліли за Мокрим, казали, що він постраждав із-за них. Через це й до мене ставились співчутливо.

Десь в кінці зими 1932 року я одержала від батька телеграму: „Мама при смерти приезжай". Я знала, що вагони забиті людьми, поїздки страшні, проте зважилась їхать. Взяла з собою телеграму, всі гроші і вирушила в дорогу.

Зава райВНО заміняв інспектор Андрійчук. З подружжям Андрійчуків я була в хороших відносинах ще з Устимівки. Валентина Федорівна знала Мокрого і, здавалось, раділа моєму щастю. Андрійчук дуже неохоче написав на телеграмі: „Відпустить на 3 дні". Обернуться за такий короткий час я не могла, та повертаться не захотіла. В Семенівці знайомі допомогли взять квиток, а в поїзді людей — не було де й курці клюнуть.

Пополам з бідою, на другий день добралась додому. Мама лежала тяжко хвора. Хліба обмаль, сім'я збільшилась. Всі були приголомшені новою напастю: батька розкуркулили. Він одним з перших поступив в колгосп, усуспільнив свої бички, ярма і віз. Оскільки з майна нічого забрать не могли, то забрали невістчин одяг. Доки я доїхала, втрутився райвиконком і відмінив постанову сільвиконкому, все повернули.

Побачилась я з рідними, батьку віддала гроші, попрощалась з мамою і поїхала. Батько сказав на прощання: „Як я за старшими Миколою і Ганютою, а ніколи мені й копійки не дали, ти — перша".

В Новоукраїнці на станції сиділа добу, щоб не телеграма, не виїхала б. Повна станція людей, всі злі, налякані, кудись спішать їхать.

В Кременчук доїхала десь опівдні. Тут мала пересісти на робочий поїзд, а вони йшли вечором і ранком. Часу в мене хватало. На станції випадково зустріла Мартиненка, шуряка Мокрого. Ми були знайомі. Працював Мартиненко в Кременчуцькій міськміліції. Від нього взнала, що Мокрий працює в Кременчуцькій міськраді, а живе у батьків у Великій Кохнівці (окраїні Кременчука), на роботу їздить поїздом.

Мартиненко допоміг мені зустріться з Петром і виручив із халепи, в яку я несподівано попала. І вже зовсім несподівано ми всі зустріли сестру Ганюту, Миколу і Юру. Вони приїздили в Кременчуцьку лікарню, бо Юру вкусила скажена собака. Виникла ідея відвідать театр, постановку „Ніч перед Різдвом". Мартиненко відмовився і пішов на роботу. Я дві ночі не спала, та ради такої зустрічі вечором пішла в театр. Під час постановки Мартиненко викликав Мокрого на розмову. Помітно стурбований розмовою, Мокрий порадив мені негайно їхать в Криву Руду. Ранком я з важким серцем поїхала. Пізніше я взнала, що Андрійчук того дня, як я поїхала, передав заву райВНО і секретарю райкому комсомолу, що я без дозволу залишила школу і поїхала в Кременчук до чоловіка, і домігся у зава згоди на звільнення мене з роботи. Його дружина віднесла в Семенівську міліцію заяву Андрійчука, аби з допомогою Кременчуцької міліції мене розшукали і етапним порядком доставили в Криву Руду для передачі школи. Заява попала до Мартиненка, і він відповів у Семенівку, що мене „на терені Кременчука не виявлено". Сказав про це Мокрому. Домовились мені про це не говорить.

З Семенівки до Кривої Руди і влітку важко добраться, а взимку — і поготів. По приїзді зразу зайшла до Андрійчука засвідчить повернення, з'явилась через три дні вчасно. Цілий день прождала попутної підводи, не діждавшись, зайшла в райком комсомолу. Мене здивувало, що знайомі вражено зустрічають мене, а секретар РК полегшено зітхнув і сказав: „Я ж казав, що брехня!" Мені розповіли в райкомі, хоч і не все. Я була приголомшена. В цей час зайшли начальник НКВД Гарагуля і начальник міліції. Вони моїй появі здивувались більше всіх. Гарагуля прочитав на телеграмі дозвіл Андрійчука, показав начальнику міліції і сказав: „От сволочі!" Узнав, що я не змогла виїхать в Криву Руду і допоміг мені того вечора добраться додому. Гарагуля їхав на свій кущ і підвіз до самої школи.

В школі сидів інспектор, обстежував школу. До мене в кімнату зайшли ознайомить з актом обстеження завуч, інспектор і зав профшколи, але я вже спала. Я згадую, що сіла на ліжко ... і прокинулась, як задзвонив дзвінок на урок. Перед цим я три ночі не спала. Інспектор рано виїхав, велів мені передать, що в школі все в порядку. Акт обстеження мені не вручив. Райком комсомолу улагодив відносно моєї роботи.

Андрійчук так перелякався, коли узнав, як зреагував Гарагуля, що радий був повністю мене виправдать. Перепудився не на жарт. Від Кременчука до Кривої Руди понад 100 км пройти пішки зимою етапним порядком, як того хотіли Андрійчуки, — неймовірно!

В школі успішність, дисципліна, відвідування падали, групи скорочувались. Пройшла третя чверть. Триденна весняна конференція пройшла мляво, формально. Про труднощі не згадували, хоч всі про це думали і пошепки говорили.

Одного вечора на прохання Петра я з'їздила до нього в Кохнівку. На конференцію вспіла вчасно. При вході в зал підійшов Гарагуля і стиха сказав: „Кажуть Гордієнко до чоловіка поїхала, а вона — тут". „Здорово ваші працюють", — змогла я відповісти. — „Учти!" Мені здалось, що він мене застерігає, що за мною стежать.

Молебний в цей час працював головою Семенівського райвиконкому. Мені здавалось, що він зломився, став обережним, пристосувався до тих умов. Пізніше працював головою радгоспу. Далеко він пішов, якщо пережив 1937-й. Не знаю, малоймовірно. Таких не залишали в живих. З Кременчука Петро часто писав і дзвонив. Вмовляв буть обережною, не довірять людям, готуваться до переїзду до нього.

В 1931 році повінь затопила пів-Кременчука, після цього збудували дамбу. Це ускладнило житлове питання. Багато квартир стало непридатними або потребували ремонту. Нам тоді здавалось, що це не так важливо, аби разом.

В четвертій четверті число учнів скоротилось майже вдвоє. Комбінували класи, скорочували посади вчителів, скоротили посаду завуча. Я уступила йому місце зава, а сама по сімейним обставинам звільнилась і поїхала в Кременчук до Мокрого.

XII. Кременчук (1932 рік)

День переїзду в Кременчук був самим щасливим в моєму житті. Місяць жили у Кохнівці у його батьків, а працювали в Кременчуці. Він у міськраді завом техбюро, а я в школі, викладала історію і суспільствознавство. Ранком 6 км долали пішки, вечором приїздили поїздом. Скоро я зрозуміла, що наше одруження для його батьків небажане. Особливо це виявляла свекруха. У батьків ще двоє дітей знаходились при них. Вони звикли, що Петро їм допомагає, все цим вихвалялись.

Труднощі переживали і жителі міста, постачання було нормоване. Такі умови потьмарили наше життя, вплинули на настрій, здоров'я і наші взаємини. Ми весь час шукали квартиру. Через місяць знайшли приватну кімнату, кухня — на трьох господарок. В магазинах після НЕПу стало пусто, купить щось з посуди, меблів не могли. У Петра було ліжко, хазяйка позичила столик і дві табуретки. Так і жили.

Петро був дуже делікатним по відношенню до своїх рідних. Його ображало, що батьки і дві заміжні сестри, маючи всього в достатку, нічим нам не допомогли, але глибоко це приховував. Дещо з посуду привезла сестра Ганюта, вона жила за два прогони від Кременчука в селі Рублівці. Ми були невимогливі, по талонам одержували пайки хліба, з їдальні міськради брали обіди. Так і обходились.

У школі працювать було важко. Учні порушували дисципліну, часом зривали уроки. Це були не криворудські діти. Бувало зайдеш у клас, а вони б'ють кулаками по партах і скандують: „Чого соя, а не хліб?" В шкільній їдальні хліб часто заміняли на соєві коржі. Харчували у школі дітей і вчителів порівняно непогано. Громадсько-корисної роботи від учителів не вимагали.

За три роки моєї праці в школі я переконалась, що над учителями глумились, зганяли зло кому не лінь. Учитель відповідав за те, що в колгоспі порядку нема, що колгоспники хліб не одержали, що в магазині товарів нема і за всі інші труднощі. Відповідно до цього батьки настроювали учнів проти вчителів. Працювать в школі ставало нестерпно. Нервова робота, матеріальні нестатки вплинули на моє здоров'я. Я по стану здоров'я не змогла з'явиться на сесію заочного навчання.

Як закінчився учбовий рік, я полегшено зітхнула. З дому сповістили, що мамі зовсім погано. Поїхала провідать. Жилось рідним скрутно, хоч становище селян на Кіровоградщині було значно краще, ніж в Кременчуцькій окрузі. Мама страшно мучилась, спотворена водянкою, вона доживала останні дні. Через два тижні після мого приїзду мама померла. Розв'язала руки батькові й Сані. Відмучилась бідна.

В селах Полтавщини люди помирали від голоду. Сумні вісті надходили з Кривої Руди: селяни і учителі пухли від голоду, слабіші — помирали. Помер і голова колгоспу. Прийшов у контору, сів за стіл, схилився і помер на своєму посту.

У верхах стали шукать винних у труднощах, які склалися на Україні. Сталін обвинуватив Косіора, йому оголосили догану. А винен був сам Сталін. На Україну повернули Постишева другим секретарем ЦК, надіслані були й інші досвідчені партійні працівники. Колгоспам надали на посів насіння, надсилали й машини. Та вже не один рік міг виправить становище. Весна 1933 року була ще важчою.

Приїзд Постишева люди відчули. Він не відгороджувався від людей, як Сталін. Багато зробив для налагодження порядку в колгоспах, боровся з безпритульністю, дещо зарадив голодуючим. По його ініціативі за декілька років призвали допризовників, не дали померти. Він відновив на Україні хороші звичаї і традиції.

1932 рік був останнім роком п'ятирічки, її виконали успішно, збудували фундамент соціалізму. Не дивлячись на те, що суцільну колективізацію в основному здійснили, сільське господарство своїх зобов'язань не виконало. Розрив між сільським господарством і промисловим виробництвом все зростав. Збулись передбачення Косіора і Постишева, що поспішна колективізація підірве сільське господарство.

Стали і на місцях шукать винних у перекрученнях і труднощах. Семенівський РК партії розкритикували за перекручення, негідний стиль керівництва. Секретаря райкому і агітмаса Чорного зняли з роботи. Допоміг у цьому Гарагуля, він виявився порядною людиною. Це дуже втішило Петра. Десь у серпні він поїхав у ЦК, його виправдали і поновили в партії (залишили догану, бо після нього ще змогли 20% хліба здать). Направили на роботу в Чернігівську область, Талалаєвський район другим секретарем РК партії (тоді вони звались заворгами). Ми виїхали на Чернігівщину.

XIII. Чернігівська область, Талалаївка (1932-1933 роки)

В жовтні 1932 року ми переїхали в село Талалаївку, Чернігівської області. Полісся менше постраждало від посухи, ніж степ. Голоду тут не відчувалось. Їх завжди виручала картопля, ячмінь. На низинах вирощували льон і коноплю. Люди із степових районів їхали на Полісся добувать хліба. Тут наше матеріальне положення поліпшилось. Тоді для відповідальних працівників створили закриті „распреды". Ленін до такого заходу ніколи б не вдався. Мені завжди незручно було ним користуваться. В 1935 році, коли труднощі минули, „распреды" ліквідували. Квартирою поганенькою нас забезпечили, ми і такій були раді.

Талалаївський район вважався хорошим, багатим. Вкритий лісами, чудові галявини, ставки. Райцентр знаходився біля залізниці, навколо станції Талалаївка. Новозбудований будинок районних установ та якась сотня селянських хат — і весь райцентр. Не тільки клубу, а навіть школи не було. Школярів возили в початкову за 4 км і в семирічну — за 8 км. З роботою мені знов не повезло, влаштувалась відповідальним секретарем спілки "Робос". Я відірвалась від школи, залишилась незакінченою моя заочна освіта. Мені доводилось пристосовуваться до Петра, їздить за ним. В той час без кінця міняли структуру управління і перекидали працівників, що займали партійні та державні посади.

Петро захопився роботою, місяцями сидів уповноваженим по селам, виконував різні плани. Я була в постійній тривозі за нього. В цих лісових краях процвітав бандитизм. Бандити вночі заходили в села і вбивали уповноважених, активістів. В основному це були розкуркулені, що втікли з Сибіру або й не виїжджали.

Друга п'ятирічка поставила своїм завданням прискорить розвиток важкої промисловості, збудувать в 3 рази більше підприємств, ніж у першій. Для зміцнення радгоспів і колгоспів при МТС створювали політвідділи. До них надіслали 25 тисяч кращих партійних працівників. Всі ці заходи поліпшили життя людей, але весна в 1933 році була дуже важкою. Голодовка цього року забрала багато людей, особливо чоловіків.

Для нас труднощі минули, але їх переживали мої і його рідні. До мене приїхала сестра Саня, передбачалось тимчасово, пережить труднощі. Часто приїздили рідні Петра і забирали все, що в нас було на той час. Були непорозуміння й горе. Родилась семимісячна дочка, прожила всього днів два. Щасливими почували себе, що жили разом і не бідували. Петро був хорошим сім'янином: добрим, спокійним, уважним. Жінки мені заздрили, а чоловіки запевняли Петра, що тепер таких дбайливих, люблячих чоловіків уже нема. Були в нього і примхи. Він домагався, щоб я без нього нікуди не їздила, навіть до рідних, щоб тільки я відкривала йому двері, проводжала на роботу і тому подібне. Все це були дрібниці, які псували настрій, та з ними доводилось мириться.

Наступила весна 1933 року. На залізничній станції і навколо неї скупчилось багато приїжджого народу. Вечорами вони розкладали вогнище, щось варили, тут і спали. Це з наших степових районів прибували земляки добувать хліба.

Цю весну в мене проживав і син Ганюти Юра. Вона з чоловіком працювали в Глобино на Кременчуччині, там вона захворіла черевним тифом. Микола дав телеграму, щоб я негайно приїжджала. Петро знаходився в Чернігові на курсах. Після казав: „Зв'язав би, а не відпустив". Я з роботи взяла відпуску, Юру залишила на Саню і поїхала в Глобино. Сестра лежала в лікарні, лікарі вважали її стан безнадійним. Два лікарі і їх жінки були нам добре знайомі. Догляд сестрі забезпечили якнайкращий. Я пробула там два тижні, доки минула криза і сестра стала поправляться.

За цей час я надивилась, в якому жахливому стані знаходяться люди. На обочинах вулиць можна було бачить таких, що не вставали, найбільше — дітей. Люди ходили як привиди: чорні, худі, деякі погано тримались на ногах. В лікарню клали тільки глобинських.

Вражало, що влада не вживала заходів, щоб допомогти голодуючим, навіть дітям. Багато хат в Глобино стояли пустками, цілі села спустіли. Біля Глобино село звалось Семимогили, люди прозвали його «Самімогили», бо воно спустіло.

Лікарня була забита тифозними і голодуючими, що вже не підводились. Лікар провів мене по всім палатам, навіть моргу. Скільки житиму, не забуду цих нещасних. Голодні лежали на долівці покотом на матрацах і прямо на соломі, без подушок, ковдр, і важко стогнали. Їх потроху годували, але це вже не допомагало. По словам лікаря, всі поступали в морг. Він розповів мені жахливий випадок. Міліція привела в лікарню чоловіка і залишила коло нього вартувать міліціонера. Наказали лікувать, поправить, бо його має судить показовий суд, як людоїда. Через ніч він помер, і варту зняли.

І це при Радянській, самій гуманній владі! Сталін пальцем не ворухнув, щоб спасти людей. За кордоном збирали хліб для голодуючих, Сталін хліб повернув, допомоги не прийняв. Народ складав пісні, вірші, в них звертався до Леніна: „Устань, Ленін! Устань, батьку, подивися до чого ми дожилися!" Ні, не допустив би до цього Ленін! Тоді виникла версія, ніби Сталін навмисне створив голодовку, щоб селяни вступали в колгосп. Дехто й зараз цьому вірить.

1933 рік був самим важким. Хто з селян вижив, то був з хлібом. Голод людей налякав, тепер вони зрозуміли, що іншого, крім колгоспу, шляху нема. Агітувать за колгосп не доводилось. Йшли в колгосп і брались за роботу. Держава все більше надсилала колгоспам тракторів, комбайнів, автомашин і іншу техніку.

З Талалаївского району Чернігівський обком партії направив Мокрого в м.Бахмач завом агітмасвідділу райкому партії.

XIV. Бахмач (1934-1935 роки)

Це були роки піднесення сільського господарства, поліпшення умов життя народу. В колгоспах збільшувались доходи. Праця обчислювалась в трудоднях, доходи розподілялись за кількістю і якістю праці. На селі розгортався рух новаторів — Паша Ангеліна, Марія Демченко, Марія Ігнатенко, за ними й інші. Продовжувала надходить на село сільськогосподарська техніка. Державні закупівлі зросли на 50%. Багато значило, що колгоспи були маленькі, в таких легше було наводить порядок. Це дало можливість в 1935 році відмінить нормоване постачання хлібом і продуктами, перейти до широкої вільної торгівлі. В магазинах з'явились різні товари. В 1934 році ЦК КП(б)У і Уряд України з Харкова перевели в Київ. Постишев запровадив соцзмагання в сільському господарстві на Україні. Ввів багато цікавого в Києві. Все це мало вплив на нашу роботу і особисте життя.

Бахмач після Талалаївки видався великим промисловим містом. Квартирне питання і тут виявилось важким. Найняли приватну квартиру — дві маленькі кімнати і кухня на дві сім'ї. Петрові робота сподобалась. Він швидко освоївся в нових умовах. „Общительный", захоплений роботою, доступний, він скоро обростав друзями, знайомствами. Для мене вільної посади в школі не знайшлось, бо приїхали в кінці учбового року. Влаштувалась завом районної бібліотеки. Робота з книгою мені завжди подобалась.

В Бахмачі у мене родилась восьмимісячна дитина. При неправильних родах („йшла ніжками") дитина задушилась. Я довго хворіла, ми з-за цього багато пережили. В Глодосах Петро так і не був. На відпуск одержував путівку на курорт, втрачать не хотів. На поїздку до своїх батьків викроював декілька днів, а до моїх не хватало часу.

Батько мав намір вдруге ожениться, знайшов хорошу людину. Брат Миша, з яким батько жив, заперечував. Батько об'їхав всіх дітей і переконався, що всі його намір схвалюють. Він приїхав до нас, забрав Саню, і зразу привів мачуху. Мачуха, звали її Гапкою, виявилась доброю, хорошою людиною із спокійним, лагідним характером. З усіма привітна, підхідлива, кожному намагалась догодить, знайшла вона ключ і до Миші. Найбільше нас дивувало, що батько, круту вдачу якого всі знали, жив з Гапкою як голуб з голубкою. Збудували батьки поруч з старою маленьку хатку і надіялись ще пожить. Було їм по 55 років.

Майно розподілили на трьох — батька, Мишу і Саню. Саня залишалась при Миші. Мачуха до неї ставилась, по її словам, краще за рідну матір. Мачуха прожила недовго, років через три раптово померла. Всі жаліли за нею, найбільше — батько. В скорому часі він втретє оженився, але з цією спільної мови не знайшли.

В Бахмачі Петро пройшов чистку партії. Дуже хвилювався, йому неприємно було розповідать про виключення. На це уваги не звернули, усе пройшло добре. Проходила чистка урочисто, відкрито, висловлювався кожний бажаючий. Багато з партії виключили таких, що примазались, використовували партбілет для свого благополуччя. Це була остання чистка. На жаль, за такий хороший спосіб забули.

Поліпшення матеріальних умов вплинуло і на поведінку комуністів. До цього я вважала їх за людей не від світу сього, тепер переконалась, що їм притаманне все людське. Вони стали влаштовувать вечірки із спиртними напоями, багатими закусками. Спочатку „по поводу", а потім і без всякого приводу. Раніш комуністам і комсомольцям суворо заборонялось вживать спиртні напої. Тепер за цей "сухий закон" стали забувать. Жінки-комуністки стали слідкувать за своїм зовнішнім виглядом: модно одягаться, пудриться, робить завивки. Комуністки сторонились жінок безпартійних, не запрошували їх на вечірки, навіть на свята. Бувало свято я проводила одна, а Петро гуляв на вечірці. Скоро він з цим покінчив. Як мене не запрошували, і сам не йшов. Чула, що й у верхах це практикувалось, ніби Постишев з одного такого вечора відправив чоловіків за жінками.

В Бахмачі одержали звістку про вбивство Кірова. Всі були вражені і обурені. Газети, радіо вихваляли Сталіна, що не побоявся, полетів до свого друга в Ленінград на похорони. Політбюро ЦК ВКП(б) винесло рішення: для збереження життя заборонить виїзди Сталіну. За цим пішли арешти, розстріли. За кордоном писали, що Сталін справляє криваві поминки по своєму другу.

Одного літнього дня ми влаштували маленьку екскурсію: проїхали свій район понад Сеймом. Відвідали Батурин, тепер нічим не примітний. Від маєтку Кочубея лишився маленький будиночок, в якому містився дитбудинок, парк, в ньому дуб Марії. Був теплий сонячний день. Ми спустились до Сейму. Понад берегом простяглись сінокоси і заболочена вкрита різнобарвними квітами трясовина. Між трясовиною ближчали ставочки. Кущі верболозу понад річкою схилялись на воду. Сейм подекуди звужувався до кількох метрів. Береги в окремих місцях являли собою чудові пляжі з чистим піском і прозорою водою. Ми набігались, покупались, назбирали квітів, сіли на бугорку і захоплено оглядали місцевість. Низина, вкрита квітами, огорнута сизою димкою, здавалась чудовим килимом. Петро сказав: „Запам'ятаємо цей день. Де б ми не були, щоб не трапилось з нами, а цей день будемо згадувать". І я його запам'ятала.

Весною 1935 року Петра забрали в Чернігівський обком партії.

XV. Чернігів (1935-1941 роки)

Весною ми переїхали в Чернігів. Петро приступив до роботи зава інформаційного сектору обкому партії. На той час зросла загроза світової війни. Добровольці з Радянського Союзу їхали в Іспанію, вступали в інтернаціональні бригади і билися з фашистськими заколотниками і інтервентами. Радянський Союз успішно виконав другу п'ятирічку. Будували гіганти важкої промисловості, які мали забезпечить побудову соціалізму. Колгоспи зміцнювались, багатіли, підвищувався життєвий рівень народу. Збільшувався асортимент різних товарів і харчових продуктів в магазинах, зменшувались ціни на них. Труднощі забувались.

Ми одержали в центрі міста в будинку облвиконкому двокімнатну квартиру. Простору, світлу, з паркетною підлогою, з центральним паровим опаленням. Із захопленням взялись за устаткування квартири, придбання меблі і необхідних речей. В магазинах вже всього хватало. Ми обставили квартиру по-справжньому. Петро любив займатись домостроєм. Без кінця переставляв меблі, купляв сувеніри, намагався надать квартирі затишку. Він вмів будні перетворить на свято. Його оптимізм впливав і на мене. Це був час повного достатку і радужних сподівань.

Звичайно, не все складалось, як хотілось. Петра не захоплювала робота в обкомі партії. Природний масовик, чудовий організатор мас, він змушений був сидіть в кабінеті. Працювать йому доводилось дуже багато, робота забирала й вечори, інколи — цілі ночі. Вільним лишався тільки вихідний. Ми вирішили довго в Чернігові не затримуваться, незважаючи на квартиру і інші блага. Ми важко привикали до міського життя.

За останні роки на культосвітній ниві стались теж значні зміни. Запровадили загальне семирічне навчання, змінились методи викладання, ввели нові підручники, програми. Історії стали приділять велику увагу, ставили великі вимоги до викладачів історії. Я відірвалась від школи і за таку відповідальну роботу, як історія, боялась браться. За місяць, що провела в Чернігові, знудьгувалась, змарніла. Петро клопотався за путівку на курорт для мене, а я скучала за роботою, не звикла без діла сидіть. Здавалось, аби попрацювала у полі в Кіровоградському степу, вернулось би моє здоров'я без курорту. На мене погано впливав сирий поліський клімат. До навчального року залишалось ще багато часу, тому тимчасово влаштувалась в обласну газету „Більшовик" коректором. Спершу робота видалась нецікавою, а далі звикла і залишилась постійно працювать. Коректори працювали через день з 6 годин вечора до 2-ої години ночі. Як вміщали термінову постанову в газету, то коректорів затримували й до ранку.

Центр древнього міста Чернігова виглядів непоказним. У базарні й святкові дні місто заповнювали селяни, в інші дні — було малолюдним. В центрі на площі можна було бачить спутану корову. Сподобалась нам чернігівська природа, придеснянські ліси, річка Десна з її пляжами, кручами, вкритими кущами лози, низина понад Десною, вкрита верболозом, жовтими лютиками і кінським щавлем, Болдіна гора, де похований М.Коцюбинський. Особливо вал з парком, церквами і старовинними гарматами. Красиві церкви з позолоченими куполами справляли незабутнє враження. Було їх в Чернігові понад десяток.

Влітку в вихідні погожі дні ми вирушали до Десни на пляж. Катались на човні, купались, загорали, вудили рибу. Часто збирались на Болдіну гору, звідти милувались чудовим наддеснянським краєвидом. Вечорами любили ходить безлюдними вулицями Чернігова. Про що тільки не переговорили ми в ці часи! Які плани виношували в ті незабутні вечори! Планували ще вчиться. Я хотіла стаціонарно закінчить мовно-літературний факультет Чернігівського педінституту, Петро — партшколу. Відвідували кіно, театр. Так поволі ми звикали до Чернігова.

Спочатку жили вдвох, а потім приїхала сестра Саня. Петро і його батьки не приховували свого незадоволення. Вони вважали, що їй пора жить самостійно або їхать до батька. Труднощі в нас пережила, колгоспники вже жили добре. Я опинилась між двох вогнів. Саня не зважала на ці доводи. Оселилась у нас і влаштувалась робітницею на макаронну фабрику.

До Чернігова з Бахмачу приїхали також наші знайомі: Дачієвський, секретар Бахмацького райкому партії, Чепур, голова райвиконкому, — очолили відділи обкому партії, Василенко, зав райвно, — став директором Чернігівського педінституту, Зелкін — заготзерно, і ще декілька чоловік. Ми підтримували з ними дружні стосунки. Свята, видатні дати відмічали разом. Згодом це мало рокові наслідки.

Без особливих подій для нас збіг 1935 рік. Ми обжилися, звикли до нових умов, до своєї роботи і добросовісно працювали. Спокійна робота відповідала стану мого здоров'я, хоч праця вночі виснажувала. Ми намагались жить як і інші, влаштовували вечірки, відзначали дні народження, свята. Тепер було що поставить на стіл. Я не була в захопленні від такого життя, компанії з випивками мені ніколи не подобались. Петро любив компанії, хоч спиртне вживав дуже обмежено. Веселий, життєрадісний, він скрізь був у центрі уваги. Петра в Чернігові жінки теж оцінили, називали одним із самих красивих чоловіків у місті. Відверто заздрили мені, набивались на дружбу, щоб ближче з Петром познайомитись. Він це сприймав байдуже. Любив, щоб я красиво одягалась, не жалів грошей на мої наряди, робив дорогі подарунки. Я нарядами ніколи не захоплювалась, не звикла. Чомусь Петро часто говорив, що жить йому лишилось мало, що він хоче прикрасить моє життя, аби воно мені згадувалось. Я лякалась цих слів. Приходило на думку, що щастя коротке і може скінчиться несподівано. Боялись війни.

В 1936 році 24 вересня у нас народився син, якого за бажанням Петра назвали Станіславом в честь Косіора, якого він дуже поважав. Петро саме був у Криму на курорті. Все обійшлось благополучно. Петро приїхав, як я уже була дома з сином. Я повідомила його, як мав виїжджать, боялась, що залишить курорт. Радості його не було меж. Для дитини привіз красивий конвертик з батисту і російських кружев і інші необхідні речі, подарунки для мене. Син був здоровенький і спокійний. Гучно відзначили ми цю радісну подію. Петро казав: „Аби стільки щастя мав син, як добрих побажань". Його поздоровляли навіть незнайомі люди. По закінченні декретного ми взяли до дитини дівчину Проню, я пішла знову працювать. Тепер працювала тільки вдень, вночі була дома, доглядала Стасіка. Петро було встановив нічне чергування біля дитини всіх, хто в нас жив, та нічого з цього не вийшло. Я дослухалась до неї через двоє дверей, не могла заснуть. Часом черговий і не чув, як я присипала і вкладала дитину. Подякувала я всім і стала обходиться без чергових.

Петро виявився хорошим батьком. Любив сина, бавився ним, купляв одяг і іграшки, читав літературу по вихованню дітей, загадував ким стане, коли виросте. Мріяв бачить його з вищою освітою, інженером. Не міг діждать, коли стане на ноги, почне ходить. Казав, що час, коли він візьме сина за руку і ходитиме з ним, здається йому таким великим щастям, що страшно стає, чи доживуть обоє до цього. Не побачив Петро як син ходить, хоч і дожив. Зайняті улаштуванням сімейного життя, роботою, ми не помітили, як над нами нависли чорні хмари. Біда настигла нас відкіль менш усього ми могли її сподіваться. Звичайно, Петро всім зі мною не ділився.

Минав 1936 рік. В цьому році 5 грудня VII Надзвичайний з'їзд Рад затвердив нову Конституцію, яка законодавчо закріпила великі права радянського народу. Люди мали все, чого домагалися: великі права, достаток. Експлуататорські класи ліквідували, селяни перетворилися в клас соціалістичного колгоспного селянства. Тільки б жить! Проте народ чекало ще велике випробування.

Перший постріл пролунав у Ленінграді. Вбито Кірова. За цим пішли процеси, розстріли. В пресі стали з'являться повідомлення про самогубство видатних людей, які нібито були ворогами народу і, боячись буть викритими, кінчали з життям. Знімали з посад відповідальних державних і партійних працівників, воєначальників, які потім невідомо де зникали. На Україні так зникло політбюро ЦК, секретарі ЦК Косіор і Постишев, і багато інших. Кожен день газети приносили все страшніші, неймовірніші новини.

Новий рік ми зустріли на багатолюдному новорічному вечорі, влаштованому обкомом партії. Я відмовлялась, випроводжала одного Петра, та Петро так організував, що машина біля нашого під'їзду тутукала, доки я не погодилась їхать. Довелось дитину залишить на Проню. Вечір організували на славу. Грав духовий оркестр, танцювали, співали, навіть мене захопив святковий настрій. Стомились від різних закусок і напоїв. Після 12-ої години ночі мене машина привезла додому. Дитина спокійно спала. Петро був у комісії по організації вечора і приїхав ранком.

В 1937 році хвиля арештів докотилася до Чернігова. Спочатку взяли декілька чоловік відповідальних працівників з обкому партії, облвиконкому. Між ними нашого знайомого по Бахмачу Дашевського. Звертались з ув'язненими коректно, дозволяли передачі, побачення. Жінка Дашевського заходила до нього в камеру, приносила книги, газети. Всі надіялись, що скоро його випустять. Та скоро ввели суворий тюремний режим. Побачення, продуктові передачі, листування заборонили. Стали щоночі забирать людей, які займали відповідальні посади.

Спочатку звільняли з роботи, а через декілька днів ув'язнювали. Вони мали можливість виїхать або покінчить з собою за цей час. Ніхто не втікав, не почуваючи за собою ніякої вини, надіялись довести це органам безпеки. Люди стали жить замкнено, не спілкувались, нікому не довіряли, вчились мовчать. Створились сприятливі умови для наклепників, прихованих ворогів Радянської влади. По ночам прислухались до гулу машин, ждали стуку в двері, боялись арешту. Були ці люди далеко не боягузи, сиділи по царським тюрмах, дивились смерті в вічі, боролись за Радянську владу. Тоді вони знали за що борються, готові були життя віддать. Тепер ці люди були деморалізовані, розгублені, жалюгідні. Забраних не випускали, НКВД і преса їх ганьбили. Маси вірили в їх зраду, називали ворогами народу, відмежовувались, від них відрікались навіть рідні. Зрозуміть щось, розібраться в подіях було неможливо.

Підозрілість розпалювало НКВД, преса і вказівки зверху. Органам доводили план арештів і заставляли його виконувать. Сталінські підлабузники в пресі стали називать працівників НКВД „сталінськими соколами". Ця назва не прищепилась, в народі їх називали „опричниками Іоана Грозного". (Сталіна після голодовки стали звать Іоаном Грозним). Для працівників органів безпеки створили особливі умови: підвищену зарплату, закриті розпреди, постачали дефіцитними товарами і продуктами, надавали різні пільги. Перед ними запобігали, їх боялись і ненавиділи. Замість арештованих висували людей непримітних, бездумно відданих Сталіну. Не міг в цих подіях розібраться і Петро. Дома він все ходив і повторював: „Не розумію, нічого не розумію!" Багатьох ув'язнених він коротко знав і не міг повірить, що такі люди вороги Радянської влади. Це були за походженням бідняки, робітники, батраки, більшість завойовували і встановлювали Радянську владу. „Вона їх людьми зробила, чи могли вони стать її ворогами?! Сталін або не знає, що робиться (тоді багато хто так думав), від нього приховують, або він не той, за кого його приймають", — говорив мені Петро. Такими крамольними думками можна було ділиться тільки з жінкою.

Сталіна славили в пресі, літературі, піснях, у виступах. Називали батьком, любимим, рідним, мудрим, прозорливим, генієм людства і ще багато ким. Славили ті, що любили, а ще більше ті, що боялись. Країна на той час домоглась великих перемог. Людей запевняли, що все це завдяки Сталіну, йому присвоювали всі досягнення народу. Комуністи знали, що Ленін заповідав усунуть Сталіна з посади генерального секретаря ЦК ВКП(б). В ЦК розуміли Сталіна, розбирались в подіях, але виступ проти нього в 1937 році народ не зрозумів би і не підтримав. Час для цього був упущений. Сталін при підтримці внутрішніх військ на чолі з Берією зосередив в своїх руках необмежену владу. Через це, щоб уникнуть у в'язниці знущань, відповідальні працівники, які розбирались в подіях, вважали за краще покінчить з собою.

Секретарем Чернігівського обкому партії тоді був Маркітан Павло Пилипович. Він і його дружина Катерина Іванівна були професіональними революціонерами. Після революції вони займали визначні партійні посади. Маркітан П.П. був членом політбюро ЦК КП(б)У і кандидатом в ЦК ВКП(б). Користувався великим авторитетом серед комуністів і населення Чернігівської області. Комуністи між собою звали його „дедушкою", хоч він ще не мав і 60 років. Був він середнього росту. Напівсиве волосся, борідка клинцем робила його схожим на Калініна. Одного разу, повернувшись з наради, де виступав Сталін, він розповів комуністам, що Сталін кількома словами розвіяв його сумніви щодо арештів. „Ви дивуєтесь, — говорив Сталін, — що НКВД викриває багато ворогів. Нічого дивного нема, адже ми живемо в капіталістичному оточенні". Після цих слів ніби полуда з очей спала. Все стало ясно і зрозуміло. Такий великий психологічний вплив мав на людей Сталін. Жив Маркітан на валу в парку, займав з головою облпарткомісії Самойловим особняк з двох квартир. Маркітани мали 16-річного сина Славіка.

Самойлов був похилого віку, з білою як сніг головою. В минулому він займав відповідальні партійні посади, мав великі заслуги, нагороди. Його знали як скромного справедливого ленінця. Він міг краще розбираться в тій ситуації, а тому, як назріла неминучість арешту, покінчив з собою — застрелився. НКВД в обласній газеті вмістила повідомлення: „Ворог народу Самойлов, боячись бути викритим, покінчив з собою". Жінка Самойлова, комуністка, через пресу зробила заяву, що відмовляється від чоловіка „ворога народу". Вчинок Самойлової викликав серед комуністів глибоке обурення. Її залишили в партії і на відповідальній посаді. Маркітан при обговоренні вчинку Самойлова повторював: „Ничего не понимаю!" Петро не повірив, що Самойлов ворог. Він глибоко переживав ці події.

В серпні 1937 року Петро поїхав на курорт. Я отримувала від нього листи, сповнені занепокоєння, турботи про сім'ю. Писав: "... ще цілий місяць міг провести з тобою. Я жалію за цим". Я заспокоювала, вмовляла не залишать курорт. Майже впевнена в неминучості арешту, я хотіла, щоб Петро пожив в безпеці, поправив здоров'я. А круг над нами все звужувався. Забрали всіх знайомих нам по Бахмачу, інструкторів і зав відділами обкому партії і облвиконкому, директорів підприємств, інженерів. В більшості це були комуністи, але забирали і безпартійних спеціалістів. Взяли нашого сусіда Щепанівського, зав оргвідділу облвиконкому. Петро не витримав, приїхав з курорту на тиждень раніше. Зустрівся з такою радістю, ніби повернувся з того світу. На закритому курорті ЦК ВКП(б) він узнав про беззаконня по всьому Радянському Союзу. Арешти в Чернігові продовжувались. Щоночі з нашого дому когось виводили.

Ми поїхали на кілька днів провідать рідних Петра. Я теж мала відпустку. Своїх рідних Петро дуже любив. Тепер хотів може востаннє побачиться з ними, домовиться, щоб не залишили в біді його сім'ю. Особливу надію покладав на середнього брата Ваню. В сім'ї його звали „хозяйственным". Якщо Петро, як жив з батьками, свою зарплату віддавав їм, то Ваня вкладав в ощадкасу. Мав намір ще вчиться і досяг мети: закінчив авіашколу. Петро з Ванею не зміг побачиться. Після закінчення профтехшколи він працював, не міг приїхать. Петро дуже жалів, залишив для Вані листа. При від'їзді тепло розпрощався з рідними. Мати довго не випускала з обіймів старшого любимого сина.

Після відпуску ми приступили до своєї роботи. То були неспокійні дні. Як я вечором йшла на роботу, то в думці назавжди прощалася з Петром, непокоїлась там, додому не йшла, а летіла. Нікого із забраних не повертали, це всіх насторожувало. „НКВД ніколи не помиляється", — чванливо запевняли вони всіх. Турбувала нас і матеріальна сторона, заощаджень не мали зовсім. Не вміли економно жить, допомагали рідним, витратились на придбання меблі. В батьків я грошей не бачила, не вміла доцільно їх використовувать і в своїй сім'ї. Петро любив жить широко, гроші в нього не затримувались. В нього зібралось чимало облігацій, ми більшу частину здали за півціни в ощадкасу. Тоді так здавали. На виручені гроші купили Петрові хороше демісезонне пальто. Тоді товарів, матеріалів різних, верхнього одягу хватало. Тепер ми спохватились. Петро завів зошит витрат, намагався берегти і ураховувать кожну копійку. Ми планували вже витрати на місяць наперед. Ця наука мені згодилась, а неощадливість дорого обійшлась обом.

Вересневий ранок потряс чернігівців страшною звісткою — забрали секретаря обкому партії Маркітана з сином і дружиною. Навіть шофера два дні тримали. Ніби Маркітан оголосив голодовку, щоб звільнили неповнолітнього сина. Ми не повірили в зраду Маркітанів. Маркітана реабілітували посмертно. Дружина його повернулась із заслання, відбувши 10 років, і оселилась в Черкасах, де живе й по цей день. В обласній газеті писали не тільки про її заслуги, а й про її чоловіка, колишнього секретаря Чернігівського обкому партії.

До нас несподівано приїхав Микола Божор. Ганюта в листі просила допомогти йому влаштуваться на роботу в Чернігові, з тим щоб він у мене жив, працював і лікувався. Лікарі визнали у нього відкритий процес туберкульозу. Як про це я сказала Петрові, він змолився: „Пожалій хоч дитину, він же туберкульозний". Та я, пам'ятаючи їх допомогу мені, не змогла відмовить. Виїхав, як Петра звільнили з роботи. Переїхали вони працювать в Засулля біля Ромен. Петро ще вспів їм допомогти.

В тому ж місяці нова звістка схвилювала нас: однієї вересневої ночі забрали жінок ув'язнених, а дітей відвезли в дитбудинок. Між ними жінок Дашевську і Чепур. Жінку Чепура, Валю, знайому нам по Бахмачу, забрали з 10-річною дочкою Вітою. Спочатку їх підвезли до в'язниці і дозволили попрощаться. Вони зняли такий крик, що сполошили всіх ув'язнених і навколишніх жителів. Чепур внесли в камеру непритомну. Згодом одна звільнена розповідала, що її тиждень підтримували уколами, вона знов і знов губила свідомість. За одну ніч Валя посивіла. Було їй 32 роки. Віту з дитдому забрала її тьотя. Валя повернулась із заслання через 10 років. Без суду і слідства, звинуватили, що знала про зраду чоловіка і не донесла. Чепура реабілітували посмертно. Як я сказала Петрові про арешти жінок, він зблід.

За тиждень до дня народження Стасіка Петра звільнили з роботи. Ніби за зв'язок з Дашевським і Чепуром. Арешти продовжувались. Не справляли ми річницю синові, обмежились букетом квітів. Стасік вже стояв, намагався ходить. В 11 місяців я відняла його від грудей. Тоді ще не знала про арешти жінок, а тепер ходили чутки, що від грудних дітей жінок не забирають. Я найбільше переживала за дитину, мене могли теж забрать. Не працював Петро днів 10. За ці дні він згорів. Після мене запитували, чому після звільнення з роботи Петро не виїхав, не втік за цей час. Не з'являлась така думка, бо зразу оголосили б ворогом народу. Ніхто не тікав, у всіх совість була чиста. Всі події були окутані таємницею, зрозуміть щось було годі.

В ті дні у нас був такий настрій, ніби між нами знаходився тяжко хворий. Зовні Петро був спокійний, стриманий, як завжди, але виглядів приреченим. Жив минулим, згадував дитинство, картав себе за легковажні кроки, помилки у житті. Про наше життя говорив: „Шість років, прожиті з тобою, промайнули як один день. Я живу і не наживуся з тобою". Переживав за долю сина, що одна не зможу для нього зробить те, про що він мріяв. Просив виховать його чесною людиною, допомогти здобуть вищу освіту, спеціальність. 2 жовтня 1937 року запам'яталось на все життя. Цього вечора я мала йти на роботу. Перед цим у мене з Петром відбулася розмова, якої ми раніш уникали. Я запитала, як мені буть у випадку його, можливо і мого, арешту. Ми знали, що жінок, чоловіки яких під арештом, звільняють з роботи. Він відповів: „Доведеться їхать до моїх батьків. На випадок твого арешту, доручиш Проні викликать телеграмою матір, вона забере дитину". „Вони не приймуть нас", — заперечила я. Подумавши, він сказав: „Ти не знаєш моїх батьків. Я їм багато допомагав. Аби повернувшись узнав, що батьки тебе не прийняли, не взяли Стасіка, не залишив би нічого на тому місці, де вони живуть". Він так розхвилювався, що я поспішила припинить цю важку розмову. Радив продавать його речі, в разі потреби нічого не жаліть.

Петро, як був дома, завжди проводжав мене на роботу, провів і цього вечора. На розі нашого будинку я непомітно оглянула його і в думці попрощалась. Він виглядів змученим, зчорнілим, на обличчі застиг скорботний, суворий вигляд. Таким я його запам'ятала, таким він мені після снився. Недобре передчуття здавило, йшли більше мовчки. Він здорово спіткнувся. „Заберуть цієї ночі", — невесело пожартував. Дійшли до пропускної будки друкарні, де я працювала. „Я не прощаюсь, о 2-ій прийду за тобою, щоб сама не йшла", — сказав і, не попрощавшись, пішов. Перша думка майнула догнать, попрощаться. Я перемогла себе: він зрозуміє, це схвилює його. Я працювала не так далеко від дому, не боялась вночі ходить, але не заперечила, щоб він прийшов, не вспіла.

Цієї ночі коректорів затримали до 6 години ранку. В газету мали вмістить важливу урядову постанову. В нашій країні відмінялась смертна кара, замінялась 25 роками заслання. Я тоді ще вірила Сталіну, повірила і цій постанові. Вона мала приховать від народу, що ув'язнених знищують. Суд і розправа над ними проводились у великій таємниці. Знищили і виконавців цих вироків. Я виходила Петра зустрічать о 2-ій годині ночі і кожної наступної, — він не прийшов. О 6-ій ранку, пройнята тривогою, я поспішила додому. Ніч була тепла, м'яка, тиха, слався туманок. Світало, але вулиці були ще безлюдними. Ось і наш будинок і наш під'їзд. В квартирах не світиться, ще сплять. Все це мене чомусь заспокоїло, я поспішила до дверей своєї квартири. Чую: плаче моя дитина. Спішу відкрить двері, але заважає залишений ключ. Відкриває Проня, вся заплакана. Я ще встигла запитать, чого плаче дитина, як вгледіла на дверях печать. "Де Петро?" — "Забрали", — почула відповідь. "Кінець, більше не побачу". В серце наче ножем кольнуло і світ потух. Петрові виповнилось на той час 32 роки, мені — 30 років без 20 днів, Стасіку — 1 рік і 8 днів.

Повернувшись додому того вечера Петро сказав Проні, що спать не ляже, бо йтиме мене зустрічать о 2-ій ночі. Багато уваги приділив дитині, вона трохи прихворіла. Повчав, як треба доглядать і лікувать хвору дитину. Десь годині о 10-ій чи 11-ій зайшов комендант ніби в справі, напевне, перевірить чи дома Мокрий. Через кілька хвилин зайшли три співробітники НКВД і комендант. Пред'явили ордер на арешт. Петро віддав їм зброю. Попросив у Проні старе пальто, взяв лише одну пару білизни і дещо з речей. Я не могла собі простить, що заздалегідь не приготувала необхідного на такий випадок. Виглядів спокійним, хоч перед цим говорив, що в'язниці боїться більше ніж смерті. Декілька раз сказав про себе: „Ще й дитина хвора!" Прощаться до неї не підійшов. Вже біля дверей зупинився і сказав Проні: „Скажи Наці, хай не плаче і нікуди не йде за мене просить. Я скоро вернусь".

Один повів Петра до машини, а двоє залишилось, зробили ретельний обшук. Все перетрусили, порвали, перекинули, споганили. Забрали те, що й не підлягало вилученню: все наше листування, всі фотографії, документи, мій диплом, облігації. Його особисті речі, між ними залишене нове пальто, мої зимові пальта занесли в залу і двері запечатали. Під час обшуку зайшов культпроп Талалаївського райкому партії Павленко. Вони схопили його як грішну душу, не відпустили до кінця обшуку. Потім записали на клаптику паперу його прізвище і відпустили. На його щастя цього папірця впустили. Я знайшла через рік, як відкрили кімнату, на підлозі. Загубили вони і фото, де Петро разом з Федоровим Олексієм, що в скорому часі став секретарем Чернігівського обкому партії, зфотографовані на курорті. Повезло людям! А цього було досить, щоб невинно постраждать. Зі слів Проні і коменданта, які були понятими, в акті записали, що дитина грудна. Комендант не знав, а Проня догадалась, що так для мене краще. Це спасло мене від арешту.

В редакції до роботи не допустили, навіть законно не розрахувались. Знайомі обминали, не здоровались, при зустрічах переходили на другий бік вулиці. Я сама стала всіх обминать, крім таких, як сама. Я боялась на людей очі піднять. Мене стали називать „жінка ворога народу". Я подала заяву в управління НКВД, щоб повернули мої речі, диплом тощо. Співробітники перестарались в нашому домі.

Телеграмою визвала Петрову матір, як він радив. Приїхала свекруха. На моє запитання, чи візьме дитину, як мене заберуть, відповіла коротко: „Ні, не візьму! Віддаси його в дитбудинок". Відповідь була заготовлена з дому. Проня заплакала: „Ви ж його рідна баба! Аби віддали, я Стасіка забрала б". В цей час зайшов співробітник НКВД повернуть мої речі. Повернули мій одяг. Диплом, свідоцтво про шлюб, листування, облігації, фотографії не повернули. Як я вернулась, матері вже не було. Так я й не вспіла запитать, чи приймуть вони мене з дитиною. Не знав Петро своїх батьків. Якось вночі заїхав молодший брат Петра Кузьма. Він вручив мені від брата Вані 100 крб. На цьому мої стосунки з рідними Петра обірвались років на три, якщо не більше.

Сестра Ганюта написала, щоб на неї не надіялась, бо в Миколи відкритий процес туберкульозу, вона і за своїх дітей боїться. Двоє їхніх малих померли від туберкульозної палички. Одержала відповідь і від своїх рідних. Писав брат Миша, що всі — батько, мачуха і невістка — передають, щоб їхала додому. Вони з малою дитиною жили в одній селянській хаті. Я сама бачила, що мені в них місця нема. Надіслали вони мені зо дві продуктові посилки, за що я їм була безмежно вдячна. Допомагала грішми і сестра Оля.

Саня вибралась і в скорому часі вийшла заміж. Радила мені виїжджать з Чернігова, бо її компрометує арешт Петра. Що там говорить, такі родичі, як я, були нікому не милі. Друзі в горі пізнаються. Одні відсахнулись, але більшість виявились справжніми друзями. Я переконалась, що на допомогу розраховувать нічого. В разі що зі мною, дитину треба здавать в дитбудинок.

Через декілька днів після арешту Петра до мене в квартиру зайшов комендант, за ним — з десяток мужиків. „Одягайтесь, сідайте в машину! Вас виселяють", — сказав комендант. За цим всі стали хватать речі, меблі і вкидать в машину. Це було беззаконня. Петро ще був під слідством. Та змагаться не доводилось, це могло тільки погіршить моє становище. Взяла дитину і мовчки сіла в кабіну. Поїхала, не знаючи куди.

Нас три „сім'ї ворогів народу" вкинули в одну двокімнатну квартиру другого облвиконкомівського будинку. Був він гіршим за наш вже тим, що не мав центрального опалення. Хазяйка, чоловік якої теж сидів, зайняла окрему малу кімнату. Вона ждала малого. Мене з Щипанівською оселили в одній кімнаті, холодній і сирій. Шість жильців на одну квартиру, між ними одна мала дитина. На квартиру одна груба. Опалювалась з нашої кімнати, а гріла кімнату хазяйки. Домробітниця хазяйки оселилась на кухні. Це був справжній цербер, я боялась туди зайти. Дров я на базарі купила, грубу топили, але обігріть квартиру достатньо для дитини я не могла. Вона з перших днів простудилась і захворіла на запалення легень. Хворе, воно вночі плакало, а Щепанівська сердилась, дорікала, що спать не дає. Я не могла покупать дитину, попрать для неї, висушить. Таке кошмарне життя не могло мені і в сні привидиться. Комендант заходив щовечора й пиляв: „Виїжджайте! Доки ви тут житимете!" Проню ще не відпускала, не мала на кого залишать дитину.

Цілий місяць розшукувала Петра, ходила в Управління НКВД, у в'язницю. Відповідь була одна: „Такого нема". Знайшла його в НКВД. Догадувалась, що то був час допитів. В камери НКВД дозволяли передавать речі і ділові записки. Передала йому білизну, він свою повернув. Все було брудне, пропахле тютюновим димом, схоже на ганчірки. Не важко було здогадаться, в яких умовах він жив. Я стала щотижня носить дещо з речей, продукти передавать не дозволяли. Петро передав хромові чоботи, просив продать, купить кирзові і передать йому. Я виконала його прохання. Тоді я думала, що він знає вирок суду і в кирзових чоботях збирається на заслання. Я помилялась. Це було в жовтні чи листопаді 1937 року, трійка судила його 21 квітня 1938 року. Кирзові були втричі дешевші, він хотів, щоб виручені кошти я використала на себе.

Скоро його перевели у в'язницю, там забезпечували білизною. В'язням дозволяли передавать лише речові передачі, будь-яке листування заборонялось, про побачення не було й мови. Таких суворих правил не було і в царських в'язницях. На листку паперу вказувала хто передає, що саме, кому і в кінці ставила свій підпис. Ув'язнений розписувався в одержанні речей і папірець мені повертався. Так я узнавала чи живий Петро, де знаходиться. Давала знать про себе, що живі, ще на волі і не забули про нього. Речі для передачі довелось куплять, бо його речі скоро вийшли. В записку я намагалась вкрапить хоч слово, в надії, що не викреслять. Інколи це мені вдавалось. Підписувалась „Наця і Стасік", щоб знав, що й дитина жива, і знаходиться зі мною. Одну підписала: „Гордієнко кріпись". Хотіла цим словом піднять його настрій. На мій підпис „Цілуємо твої Наця й Стасік", він відповів: „Цілую вас мої найдорожчі". Передачу приймав якийсь новий, він тільки перекреслив написане. Я дорожила цією запискою, вона згоріла під час війни. Через багато років я про неї розповіла свекрусі. Вона спалахнула: „Не міг він так написать. Мати йому найдорожча, а не ти з дитиною!" За півроку мати жодного разу не приїхала дізнатися про сина, не спромоглась допомогти йому чи його сім'ї.

В одній записці Петро просив, якщо можна, переказать грошей. Це дозволялось. Я жила з того, що продавала найнеобхідніші речі, з них купляла речі для передач, дещо йому переказувала і перебивалась з дитиною. У дворі в'язниці був продуктовий ларьок, в ньому через наглядачів ув'язнені могли куплять продукти. Про це я написала його батькам, та ні допомоги, ні відповіді не одержала.

Через деякий час я з дитиною одна залишилась в кімнаті. Саня знайшла собі кімнату, довелось розрахувать Проню, а Щепанівську забрало НКВД. Речі її зложили в сундук, запечатали і залишили в моїй кімнаті. Забрали їх лише весною 1938 року. Повернулась Щепанівська через 10 років, відбувала заслання в таборах Казахстану. Щепанівського реабілітували посмертно.

Домоуправління намагалось будь-що виселить мене з квартири. Сфабрикували заборгованість на 400 крб. за колишню квартиру Мокрого, з якої мене давно виселили. Вимагали сплатить в 10-денний строк, в разі несплати погрожували судом. Сплатить я не могла і справу передали в суд. На суд прийшла з дитиною, залишить вже не мала на кого. Відповіла на питання суддів, спирала на те, що нарахування на квартиру Мокрого зроблене після мого виселення. За свою квартиру сплачую справно, заборгованості нема. Суддя був вражений, він навіть крикнув на представника управи. Та явно заступиться за „жінку ворога народу" не зважився. Суд відклав, звелів домоуправлінню "сделать перерасчет по-советскому". Більше мене в суд не викликали і взагалі не турбували за квартиру. В скорому часі посадили суддю і домуправа. Зник десь і комендант.

Наступила зима 1937 року. Стасік хворів майже всю зиму. Після запалення легень почався затяжний бронхіт, отит. Він то поправлявся, то знов хворів. Головною причиною були погані квартирні умови. Холод, сирість в квартирі, а зарадить цьому я була безсила. Я сама боялась захворіть. Матеріальна скрута, тяжкий моральний стан, безсонні ночі над хворою дитиною виснажили мене до краю. Арешти продовжувались, забирали й жінок. Що дитина не грудна, знали всі. Я щоночі сподівалась незваних гостей. В нашому домі жив слідчий обкомівців Трушин, прокурор і інші НКВДисти. Всі вони добре знали все про кожного з нас. Від їх настрою залежало забрать мене чи залишить з дитиною. Я не могла на щось зважиться. Найкраще було виїхать, багато жінок так зробило.

Крім батьків Петра, не було до кого звернуться. Я зважилась їм написать про те, що в останній день мені заповідав Петро. Жили вони на окраїні Кременчука в своїй хаті, батько працював на залізниці, мати була домохазяйкою, приторговувала з свого городу. Жили в достатку. Відповіді не одержала.

То був такий час, що від „ворогів народу" відрікались найрідніші. Я думала, що батьки бояться мене через молодших братів, аби й вони не зазнали переслідувань. Пізніше я переконалась, що не тільки в цьому полягала причина. Років через три я їхала в Кіровоград до брата Миколи і в Кременчуці при пересадці випадково зустрілась з батьком Петра. Стасік зрадів дідові, почав вірші йому розказувать. Він розчулився, запросив на звортньому шляху заїхать до них. Я заїхала. Мати зустріла нас непривітно, насторожено. Без неї батько сказав мені: „Дісталось мені від матері, що запросив тебе. Боїться, що дитину у нас залишиш". Я зразу поїхала від них. Під час війни Ваня просив батьків мою адресу, щоб допомогти нам. Писав, що він дуже хоче побачить Стасіка. Адреси не надіслали, хоч і знали. Поганою людиною виявилась мати Петра. Батько робив, як вона веліла. Літак Вані був збитий над Берліном у війну. Петро любив Ваню.

На деякий час могла до своїх рідних поїхать. Знов же мучила думка, чи маю я право залишать Петра одного в біді. Що він подумає, якщо припиняться передачі. Я купляла на базарі дрова, топила не жаліючи, але груба гріла сусідкину квартиру, моя залишалась холодною і сирою. Квартира була кутовою на першому поверсі. Спочатку хазяйка допомагала в опаленні спільної груби, а як поставили їй грубу окремо, — перестала.

Довгий час я шукала для себе роботи і все марно. Нарешті впевнилась, що треба працювать фізично, бо розумової праці жінці „ворога народу" не довірять. Влаштувалась у швейну майстерню надомницею у в'язальний цех. В'язала дома дитячі шапочки, тюбетейки тощо. Заробіток мій сягав 150-200 крб. В той час на таку зарплату можна було якось жить. Для дитини харчі брала з молочної кухні. Жилось невимовно тяжко.

В 1937 році радянський народ успішно закінчив виконання другої п'ятирічки, побудували соціалізм. 12 грудня 1937 року в нашій країні відбулися вибори до Верховної Ради за новою виборчою системою. Після виборів арешти не припинялись, як того дехто сподівався. Навпаки, продовжувались ще з більшою силою і взимку 1938 року.

Дійшли чутки, що ув'язнених б'ють, катуванням домагаються зізнань. До 10 днів тримають на стільці день і ніч. Приставлений міліціонер щохвилини окликає арештованого: „Гражданин, спать не разрешается". Допомагає йому навчена собака, не дають очей стулить. Арештованого доводять до божевілля, і він підписує сфабриковані на нього наклепи. Ми жахалися, вірили і не вірили.

За зиму 1937-38 років забрали майже всіх жінок, чоловіки яких сиділи у в'язниці. Між ними знайомих нам по Бахмачу Василенкову і Зелкіну. Залишали вагітних і з грудними дітьми, в число яких, очевидно, і я теж попала. Можливо, я уникла арешту тому, що майже весь рік моя дитина хворіла. Я знала випадки, коли приходили з ордером на арешт, але не забирали жінок, якщо хворіли діти. Багато жінок зразу після арешту чоловіків виїхали і уникли арешту, інших не було дома, як за ними приходили, ночували у сусідів. Здається чіткої установки зверху не було, на місцях робили на свій розсуд. Випадок міг забезпечить жінці 10 років заслання. Моя знайома, жінка голови Бахмацького райвиконкому, приїхала в Чернігів, щоб дізнатися про арештованого чоловіка. Зупинилась у мене. Пішла в Управління НКВД і не повернулась. Дворічну дитину залишила у знайомих. По районах жінок не забирали. Таким чином вона відбула 10 років заслання.

Зрозуміть події того часу було важко, тому я арешту сподівалась щоночі. Будинок наш знаходився по центральній вулиці Шевченко. По ній всю ніч їздили машини, часом зупинялись біля нашого під'їзду. Гул машин, кроки в коридорі будили мене, лякали. Я хватала дитину, прислухалась, серце хотіло вискочить. Не уявляла, що з ним станеться, як заберуть в дитбудинок.

На місце Маркітана секретарем Чернігівського обкому партії обрали Михайлова, який працював секретарем райкому партії. Комуністи зустріли його на цій посаді стримано, авторитетом він не користувався. Затримався Михайлов в обкомі зовсім мало. Допоміг такий випадок. Наші вчені робили наукові дослідження на Крайній півночі. Одним з учасників дрейфу на крижині був Кренкель. На честь дорогого гостя в обкомі партії влаштували вечір. На ньому новоспечений секретар напився і скомпрометував себе. Кренкель висловив незадоволення з такого секретаря, і його негайно усунули з високої посади. Перед цим його обрали депутатом Верховної Ради. НКВД не забарилось сфабрикувать на нього справу, і він сів як ворог народу.

Після Михайлова секретарем Чернігівського обкому партії обрали Федорова Олексія. До цього він працював другим секретарем Лосинівського райкому партії. Молодий, "заурядный", але чіпкий, в тих складних умовах зумів утриматься. Проявив себе як командир Чернігівського партизанського загону в час війни, автор книги „Підпільний обком діє". Після війни у Чернігів працювать не повернувся.

З весни 1938 року арешти припинилися. Трійки судили ув'язнених, виносили вироки, і їх виконували. Тоді ми цього не знали. Десь із квітня рідним ув'язнених стали повертать передачі із словами: „Убыл на этап". До першого квітня повернули всім моїм знайомим. Я передала ще й на початку травня.

В цей час мені приснився страшний сон. Ніби вночі до мене хтось постукав. Це був Петро. „Мене висилають, — сказав мені. — Проведи до в'язниці". Надворі темрява. Я дійшла з ним до в'язниці. На воротях нас освітила лампочка, і я Петра побачила — в чорному одязі, обличчя чорне, помертвіле. Ми зупинились і попрощались. Він поцілував мене в лоб. „Не надіється більше побачиться, цілує як померлого", — подумала я. Він підійшов до дверей в'язниці, назустріч йому стала дівчинка вся в білому, з розпущеним білявим волоссям. Вона взяла Петра за руку і повела у двір в'язниці. Я придивилась і пізнала дівчинку. Це була Віта Чепурова. Стривожена сном, я поспішила з передачею. „9/V убыл на этап", — сказав наглядач і повернув передачу. Саме цього числа мені привидився такий сон. Через багато років я взнала, що „9/V" було днем виконання над ним вироку.

В управлінні НКВД мені сказали, як усім: „Сослан на 10 лет без права переписки". Я запитала, чи дозволять мені до нього їхать. Слідчий загадково посміхнувся і відповів: „Вряд ли вы сможете с ним встретиться". Другі прямо радили: „Виходьте заміж, улаштовуйте своє життя". Не дивлячись на такі прозорі натяки, мені, як і іншим таким жінкам, в голову не приходило, що їх знищили. Дуже це було неймовірно і страшно.

Через кілька днів після повернення передачі мене викликали в колишню нашу квартиру. В коридорі квартири біля запечатаних дверей я застала юрбу людей. Два в формі НКВД, один з фінвідділу, комендант, нові хазяї і просто цікаві. Всі втупились в мене. Один з НКВД підійшов до дверей і дурачливо проголосив: „Спокойно, снимаю". І зняв печать. Всі зареготали. Що я пережила, як ступила на поріг нашої квартири, ворогу своєму не побажаю. Мені повідомили, що особисті речі Мокрого конфісковані. При мені їх стали оцінювать і виносить. При цьому сипали дотепами, сміялись. Їм було весело і смішно, а мені здавалось, що виносять не речі, а Мокрого. В цей час я заздрила тим, чиї чоловіки помирають своєю смертю. Вони могли плакать, провести до могили, їм співчували. Повернули меблі, тепер мені не милі. У війну вони згоріли.

У другій половині 1938 року почались арешти працівників державної безпеки. Спочатку зникли відповідальні працівники НКВД (начальник облуправління, слідчий Трушин), за ними пішли і дрібні, чому ми раділи від усього серця. Пропала їх самовпевненість, зухвалість, перестала славить їх преса, називать „сталінськими соколами". З'явились чутки, ніби в органах безпеки знаходились шкідники, через це багато загинуло невинних людей. Ці чутки розповсюджували самі працівники НКВД, щоб якось виправдать себе. Вони й самі стали жертвами. В камерах арештовані зустрічали їх в штики, бойкотували, навіть били. Їх знищили, як свідків злочинів.

Пішли чутки, що справи ув'язнених будуть переглянуті. Мені здавалось це закономірним: раз слідчий сів як шкідник, то звинувачені ним — чесні люди. Забрали і прокурора. Я помилялась. Один слідчий сказав мені: „Наші за ваших чоловіків голови положили". Але висновок зробив такий: „Возможно, ваш муж стал жертвой вредителей, но все-таки это вас компрометирует". Показали мені в НКВД бланк, заповнений на Петра, де значилось: „Мокрий П.П. 1905 года рождения сослан на 10 лет без права переписки". Як було не повірить! Згадувалась постанова Уряду про відміну смертної кари. Тоді я вірила Сталіну, його постановам і вирішила ждать Петра, можливо й 10 років. Згадувала, як в останні дні говорив мені „... тільки б сім'ю не загубить, аби ти вірила і повернулась до мене". Підтримувала віра в те, що Петро не міг стать ворогом народу, що його повинні виправдать.

Влітку 1938 року я з'їздила до батька в Глодоси. Познайомилася з мачухою, вже третьою жінкою мого батька. Батько виїхав колгоспною підводою зустрічать мене в Новоукраїнку. Дома з рідних, крім батька і Миші, нікого не було. Згадала, як мене зустрічали сестрички, мама, і гірко стало. Прийняли приязно, мачуха пригощала, намагалась поправить мене і дитину. Батько повів розмову, може не сподіваюсь на повернення Петра, то знаходяться люди, що перепитують. Я сказала, що ждатиму Петра 10 років. Поправили здоров'я ми і знов повернулись у Чернігів. Батько з другою мачухою потім переїхав у Кіровоград до Миколи. Там перед війною і помер на 68 році життя.

Ставлення до жінок засланих поволі змінювалось у кращий бік. Страх проходив, більшість розуміли і співчували нам. Я влаштувалась на роботу в артіль „Друкар" коректором. Артіль друкувала різні бланки, робота була чисто технічна. Тепер вже я не перебирала роботою, треба було жить і ростить дитину. Стасіка влаштувала в дит'ясла. Матеріальні умови дещо покращились, квартирні залишились тяжкими. Домоуправління поставило для мене окремо топку, стало тепліше, але сирість не виводилася. Ще одна напасть звалилась на мене цього року. Набігли криси. Груба, що стояла в кутку, замість розеток мала зверху груби дірки. З них і падали криси цілою зграєю. Спочатку зла не приносили, а потім, не знаходячи нічого з харчів, стали нападуть на нас. Я не знала, що робить, не розвалювать же грубу. Я вночі не тушила світла, дістала кота. Він задушив одну, а більше тікав від них. Спробувала простий спосіб. Розтерла стекло, замісила з борошном, і спекла здобні коржики. Криси з'їли все і більше не з'являлись.

Недоброю виявилася сусідка, колишня хазяйка квартири. Всіма засобами вона намагалась вижить мене з квартири, щоб всю залишить за собою. Співробітники ж артілі зробили багато добра для мене. Дякуючи їм, цієї зими вижив Стасік. Наступної зими він знову захворів на запалення легень. Лікарі вважали його стан безнадійним. З допомогою співробітників-євреїв Стасіка положили в лікарню. Тоді цього домогтись було дуже важко, особливо разом з матір'ю. В лікарні вже вживали антибіотики, вони і врятували мені дитину. В артілі я працювала до війни. Світ не без добрих людей. В Чернігові залишилась назавжди жить сестра Саня. Її чоловік, шофер по спеціальності, часто виручав мене.

Як припинились арешти і декому пощастило вирваться з в'язниці, методи, якими слідчі домагались зізнань, перестали буть таємницею. Вони розповідали, як їх били, тримали без сну по 10-13 діб, обстрілювали. Окремі божеволіли, після допитів лежали в лікарні. Виснажені фізично, вбиті морально, арештовані, щоб зберегти здоров'я, уникнути знущань, підписували сфабриковані слідчими наклепи, ніби вони є шпигунами капіталістичних країн. Надіялись на засланні домогтись виправдання. Не догадувались, що підписували собі смертний вирок. Всі зіслані писали, а таборів без права листування, здається, не існувало.

З комуністів, що займали відповідальні посади в Чернігові, випустили двох: зав оргвідділу обкому партії, і зав фінвідділу міськради Косачевського. На заслання відправили чоловіка Гелі — Ночовкіна. Забрали його в той день, як Геля повернулась з роддому із сином Юрою, третьою дитиною. Двох старших дочок вона відправила до брата в Одесу, з малим жила в Чернігові. Ми жили в однім будинку. Нас разом переселили в один будинок, тільки їй припала маленька тепла кімната.

Ночовкін мав років 45, Геля — моїх років. Він приймав участь у громадянській війні, втік з-під розстрілу денікінців. Сидів у царській в'язниці. Після революції займав відповідальні пости. Останні роки працював головою Одеського облвиконкому. Не погоджувався з лінією Сталіна щодо темпів колективізації, за що і надіслали заступником голови Чернігівського облвиконкому. Про нього розповідали, що він витерпів катування і нічого не підписав, навіть побив слідчого. Одного Ночовкіна не знищили з відповідальних, тільки йому було надане побачення з дружиною і сином.

Заслали його в сибірську тайгу на 10 років. Звідти часто писав дружині великі листи. Ми їх разом читали і заздрили Гелі. Від нього ми довідались про другого секретаря Чернігівського обкому партії Тодреса. Незадовго до арешту Маркітана він виїхав на батьківщину в Молдавію, працював секретарем Молдавського ЦК партії. Писав Ночовкін, Тодрес працює разом з ним на лісозаготівлях, він — бригадиром, а Тодрес — рядовим в його бригаді. Писав, що працюють здорово, перевиконують норми. Умови, в яких жили і працювали, мало освітлював, хоч зрідка прохоплювались скарги на важке життя. Після смерті Сталіна Ночовкіна направили на поселення в один із радгоспів Казахстану. До нього їздила старша дочка Іра, жила в нього все літо. Чомусь його дуже довго не реабілітовували. Пройшов строк заслання, давно Сталіна розвінчали і Берія розстріляли, а до нього черга не доходила. Геля зібралась їхать до нього, та одержала повідомлення, що Ночовкін раптом помер. Через деякий час Геля одержала повідомлення про його реабілітацію.

Із знайомих мені жінок випустили одну Зелкіну. Останніх відправили в табори Казахстану на 10 років. Засудили без суду і слідства за те, що знали і не донесли про „шпигунську діяльність" своїх чоловіків. Після смерті Сталіна перерозслідування довело, що жоден ув'язнений в Чернігові в 1937-38 роках не виявився ворогом народу, всі були реабілітовані. Та це ще не скоро сталось.

Мене запитували, чому я будучи ще молодою 30-річною вдовою не влаштувала своє особисте життя. Нас жінок підло обманювали, посилаючись на табори без права листування. Я ждала свого чоловіка, батька своєї дитини. Про смерть його я взнала через 10 років, після закінчення війни, вже 40-річною вдовою. Це були найважчі роки в моєму житті. Проте ворогом народу я не стала, хоч багато років мене так називали.

Крім марного чекання Петра, найбільшим моїм горем були часті хвороби дитини. Крім простудних, він переніс всі дитячі хвороби. Особливо тяжко кір з крупозним запаленням легень. Хворів років до п'яти, чудом за тих умов змогла його виходить.

З часом, як підростав Стасік, стали ми ждать його батька вдвох. Все листи писав папі, водив олівцем по папері, а потім читав мені відповіді від папи. Один з листів запам'ятався мені: „Милый дорогой Стасик! Если тебе плохо живется, то приезжай ко мне. Будем жить вместе. И Стасик мой, и сердце мое". Стасік важко переживав відсутність батька. Просив мене знайти його папу, шукав сам між людьми, декілька разів тікав з дому. На вулиці зразу його оточувала юрба людей, а він звертався до кожного з запитанням: "Люди, где мой папа? Где?" Нас знали, все розуміли. А тому мені нестерпно було виводить дитину із кола цікавих, із страхом спостерігаючих за мною людей. Особливо Стасік домагався бачить папу підчас хвороби. Хворий, в жару він тягнув мене до себе і просив: "Мама, ту-ту! Їдемо до папи! До папи!" І сунув мені в руки свій одяг. Так сходили ночі, дні…

Стасіку виповнилося 5 років. Він відвідував дитсадок. Одного дня, саме в неділю, я пішла на базар. Стасіка, як завжди, залишила одного. Десь годині об 11 завила сирена. Тривога! Люди звикли до учбових тривог і не поспішали до сховищ. Але міліція настійливо примушувала всіх заходить у "щели". Я вирішила обійти міліціонерів і поспішить додому, бо турбувалась за Стасіка. Та міліції на базарі виявилось багато, мене перейняв міліціонер і запропонував зайти в сховище. Я сказала: „Чому так категорично, адже тривога учбова!" Він якось дивно із співчуттям глянув на мене і мовчав. Я сказала, що залишила одну дитину, тому і поспішаю. Він дозволив іти. Тільки я зайшла в кімнату, як почула по радіо виступ Молотова. Війна! Був це 1941-й 22 червня.

Якщо репресії для нас з Петром були повною несподіванкою, то війну ми вважали неминучою. Оголошення про війну мене не здивувало. Я, як більшість людей, вірила запевнянням Сталіна, що війна буде на чужій території і малою кров'ю. Скоро народ впевнився, що його обмануто. Наша Армія спішно відступала, солдати, залишаючи свою територію, проклинали Сталіна. Я впевнилась, що все пережите до війни, блідне в порівнянні з страхіттями війни. Тоді я ще вірила, що Петро відбуває заслання в Казахстані, і зіслані не взнають бомбардувань, окупації, голодовки.

З Чернігова міськрада багато людей евакуювала, але з сімей „ворогів народу" дозволу на евакуацію не одержав ніхто. Наша артіль працювала до приходу німців. Я записалась в ополченці і ходила рить окопи навколо Чернігова. У вересні німці зайняли Чернігів, розбомбили його вщент. Чернігів двічі переходив фронт і за кожним разом у мою квартиру влучали бомби. Від центру Чернігова, будинку, де я жила останнім часом, залишились обгорілі стіни та купи битої цегли. Ми спасались у бомбосховищі, яке вирили в дворі нашого будинку. Згоріли мої меблі, речі, я залишилась як стою. Пережила, як і весь народ України, знущання окупантів, бомбардування, голодовки, митарства по чужих хатах. Ми роками не бачили хліба, жили за картоплею. Діждалась визволення, раділа з цього разом з іншими, але мені не довіряли. Почалась перевірка, брали підписку про невиїзд, появилась загроза арешту, бо перебувала під час війни на окупованій території. Допомогли люди, що поруч жили в часи окупації. Їх свідчення реабілітували мене повністю.

XVІ. Закінчення.

Я одержала можливість виїхать з Чернігівської області, повернутись до своєї спеціальності вчительки. Працювала спочатку в Кіровоградській, а потім Черкаській областях викладачем історії. Перед пенсією працювала завом початкової школи і класоводом. Стасік завжди вчився добре. Особисте життя більше не склалось. Себе віддала роботі в школі, громадській роботі на селі, ростила і вчила сина. Стасік закінчив Політехнічний інститут, електротехнічний факультет.

В 1948 році узнала, що повідомлене мені в 1938 році „9/V убыл на этап" означало день виконання смертного вироку Мокрого. Відтоді я перестала ждать Петра. Прийшла до висновку, що арешти проводились з відома Сталіна. Отже, якихось змін для засуджених 1938 року, на реабілітацію знищених за життя Сталіна сподіваться не приходиться. За роботою в школі швидко збігали роки. Нарешті країну сколихнула звістка: помер Сталін. Людей переконали, що він бог, а він помер як звичайна людина. І після його смерті боялись вголос висловить свою думку. Наша вчителька Цибулівська (чоловік її, лікар, відбував 10-річне заслання) із слізьми запитала мене: "Що ж з нами буде без Сталіна?" — "Краще буде!", — не стрималась я. Вона злякано оглянулась і тихо промовила: "Ви хоч вголос цього не кажіть". А Сталін хотів ще повернуть 1937 рік! Початком цього були арешти лікарів. Їх спасла раптова смерть Сталіна. В скорому часі знешкодили і Берія, з чого радів весь народ.

Сталін боявся, що його можуть усунуть з поста генсека, як радив Ленін, замінить Кіровим чи іншим авторитетним комуністом. Тому Берія за вказівкою Сталіна знищував видатних комуністів, других доведено до самогубства. Без ліку загинуло таких, як Мокрий. Померли нагло, безславно, не розуміючи, за що гинуть. Вмирали при владі, за яку боролись, яку встановлювали, через Сталіна, перед яким схилялись, боготворили. Сталін розбив життя мільйонам таких, як я.

На моє прохання справу Мокрого переглянула Президія Чернігівського облсуду. Вона відмінила постанову трійки при Чернігівському облуправлінні НКВД від 21 квітня 1938 року і реабілітувала (посмертно). Через 19 років. Парткомісія при обкомі КПУ поновила Мокрого в партії.

Я пережила трагічну смерть чоловіка і навіки лишилася вдовою. Виконала його бажання: син одержав вищу освіту, став інженером. Працює в управлінні Черкаського хімкомбінату. Має в Черкасах квартиру, сім'ю, хороших дітей — моїх внуків Олю і Вітю. Я на заслуженому відпочинку, живу одна.

м. Чигирин, 1980 рік.

ВІЙНА

Німці дійшли до Чернігова десь у вересні 1942 року. Сім'ї відповідальних, військових евакуювали, про сім'ї репресованих не могло бути і мови. Тільки й того, що перестали утискувать. Я віддала дитину у дитсадок, а сама продовжувала працювать коректором в артілі „Друкар".

Ніколи ще так довільно не жилось, як перед війною. Магазини були завалені різними товарами, продуктами, та їх майже ніхто не купляв. Непокоїли тривожні звістки про поразки наших військ на кордоні, під Уманню, про відступ Радянської Армії. В Чернігів все більше надходило біженців із західних прикордонних областей. Стасіку йшов 5-й рік, він знав букви, брався читать.

Перший місяць війни Чернігів не бомбили. Стали бомбить з липня. Я, як і інші, більше рила окопи навколо Чернігова, ніж працювала. Дуже хвилювалась за дитину, як стали падать бомби.

Одного дня, як я була на окопах, стали бомбить Чернігів. Вечором вихователька розповіла мені, як поводив себе Стасік під час бомбардування. Як загула сирена і дітей завели в бомбосховище, Стасіка і його друга не виявили в бомбосховищі. Він із своїм дружком зробив собі „сховище" у дворі дитсадка із стільців і гілок і, як загула сирена, сховались в ньому.

Бомбить ставали все частіше. Люди залишали Чернігів і йшли на села. Виїхала і сестра Саня до родичів свого чоловіка. Одна між чужих людей, з малим — я почувала себе зовсім безпорадною. В нашому 95-квартирному будинку залишилось не більше десятка людей. Всі ховались в одному бомбосховищі, яке ми вирили в дворі.

Десь у вересні німці розбомбили Чернігів. Від центру, де я жила, залишились стіни будинків, купи битої цегли тощо. Я весь цей час сиділа з дитиною в сховищі. Не знаю, чому Чернігів так зруйнували. Наші залишили його без бою.

Бомбить почали вечором. Гул від літаків, бомб, зривів був неймовірний. Горіло все, що могло горіть. Дим, гар душили, не давали дихать. Одна жінка з нашого бомбосховища збожеволіла. Вона то кричала і вила собакою, то вилізала із сховища, то вповзала. Хлопець-підліток кричав і рвався із рук батьків, хотів бігти в поле. Бомба влучила в наш будинок. Накат на сховищі частково зірвало повітряною хвилею. Знявся крик, хлопець вирвався і побіг.

Стасік тримався добре. Все приказував мені: „Не бійся, мамо, не бійся. Будь такою хороброю, як я". Як влучила бомба в наш будинок, піднявся страшний гуркіт і крик, Стасік був зомлів. Він крикнув „Мама!", схопив мене за шию і замовк. Спершу я подумала, що його вбито, прислухалась — серце б'ється.

Десь о півночі літаки перестали бомбить. Ми вилізли із бомбосховища і вжахнулися з того, що побачили. Все навколо горіло, полум'я здавалося сягає неба. Стасік прийшов до пам'яті і став кричать: „Мама, пішли в квартиру!" Кажу: „Нашу квартиру розбомбило". А він кричить: "Я бачу вікно нашої кухні!" Насилу я його заспокоїла.

Секретар Чернігівського обкому партії Федоров писав: "Німці тоді скинули стільки бомб, що на кожного жителя прийшлось би по бомбі". Неушкодженою залишилась тільки окраїна, а в центрі — поодинокі будинки. Уціліть у такому пеклі здавалось неможливим.

У нашому сховищі сиділи комендант будинку, двірник з двома дочками і декілька сімей жильців, з яких я нікого не знала. Коли ми залишали сховище, то двірник не пішов з нами. Він став до всіх придиратися, мене обізвав „комісаршою". Згодом став служить німцям і його розстріляли партизани.

Я вже трималась цього гурту, боялася залишиться одною. Взяла з собою, скільки могла нести, своїх речей найнеобхідніших. Все інше залишилось в квартирі, яка ще уціліла, і в сховищі. Всі речі, що залишились, люди забрали, меблі згоріли. Я з дитиною залишилась без нічого.

Насилу ми вибрались з міста. Вулиці були завалені балками, дошками, все це горіло. Так дійшли до вокзалу. На колії стояв пасажирський поїзд. У вагонах вигорали полки, перегородки. Вогонь вже лизав вікна і стіни. Поза містом тягнулися обози з нашою піхотою. Вони співчутливо запитували, чи що живе ще залишилось у місті, як нам вдалось вирваться з такого вогню. Наші частини поспішали до мосту, щоб скоріше переправиться через Дніпро. Ранком ми дійшли до села Шестовиця, де й зупинились. Люди забрали нас до себе працювати за харчі. Звертались із нами як із справжніми батраками. Днів через 5 хазяйка безцеремонно нас видворила з хати: „Геть по домам, мені вже батраки не потрібні". Загодя вона привласнила все краще з моїх речей.

В Шестовиці я зустріла співробітницю. Я з нею працювала в редакції обласної газети „Більшовик". Прищепа Марфа, вона багато мені допомогла. З її допомогою я оселилась у її родичів діда і баби. Баба — сердечна людина, але дуже хвора. Дід і баба були дуже бідні. До того ж одноосібники.

Дід, не ховаючись, ждав німців. Мене з дитиною прийняв привітно. Все приказував: "Хороші люди німці, хороші!" Більшість колгоспників ждали німців. Скоро ми наочно впевнились, які вони люди, коли через кілька днів прийшли німці.

Шестовиця розташована за 20 км на захід від Чернігова, на високому березі ріки Десни. Низом понад річкою тягнуться плавні-комиші. Через Шестовицю пролягає шлях на захід. Німці оточили Чернігів після того, як його розбомбили. Частини Радянської Армії, що залишились в Чернігові, намагались прорватися з оточення. Німці зайняли Шестовицю і шлях через неї. Закріпились на високому бугрі, а наші внизу в комишах. Вночі зав'язався бій. Ми опинились в смузі бою, по нас били наші. Бій тягнувся день і ніч. У дідовому дворі було бомбосховище, де ми ховалися.

Показали німці себе ще підчас бою. У діда в сінях на ніч сідали кури. Бій почався вночі, ми мусили тоді перейти в бомбосховище. Німці тим часом розташувалися в хаті. Поснідали дідовими курями, чого дід з бабою не могли знать. Дід все висовував голову з бомбосховища і кликав: "Тю-тю-тю!" Бідкався: "Куди це наші півнички забігли?!" Вилазить із бомбосховища дід боявся.

Вдень бій відновився. Баба вирішила вилізти, погодувать курей і розвідать, що робиться. Перехрестилася й пішла. Бій був у розпалі. Довго баба не поверталась, дід уже вирішив, що бабу вбило. Аж вона повернулася і розповіла про свої пригоди. З курей в ямі лежать головки й ніжки. В хату бабу вартовий німець не пустив. Через вулицю навпроти німці порили окопи і били по наших. Побачили бабу і схопили як чорт грішну душу. Всучили в руки відро і послали по воду. Колодязь знаходився під бугром, де ми сиділи. Німцям до колодязя спускаться — це йти на вірну смерть. На стежці, яка веде до колодязя, лежав мертвий сусід Галушка і відро коло нього. Баба зрозуміла, що і її це жде. По своїй звичці перехрестилася і пішла по воду не ховаючись. Наші, мабуть, побачили, що йде баба, і по ній не стріляли. Принесла баба воду, німці понабирали в "котелки", а бабі дали відро і звеліли знов принести води. На цей раз баба вирішила схитрувати. Вона зайшла в свій огород і лягла в гарбузинні. Так повзком добралася до бомбосховища. "Оце такі твої німці?" — дорікала дідові. Дід уже мовчав.

Вдень бій ущух. Німці цепом пішли в плавні з собаками ловить наших бійців. По нашому провулочку провели наших полонених. Багато було поранених, їх підтримували і несли здорові. Баби зняли крик, німці стали погрожувать штиками. Полонені кричали жінкам: "Не плачте за нами!" Тяжке це було видовище.

В хату сусіда Галушки влучив снаряд, вбило і його бабу-хазяйку. Хата згоріла. Вбило ще бичка. Не одна хата згоріла в Шестовиці і чимало вбило жителів. Всіх поранених занесли наші люди в медпункт, де їх приймали наші лікарі.

Німці кинулись грабувати людей. Забивали свиней, курей тощо. Забирали яйця, молоко, самі варили і жарили. Колгоспники дивились, охали і говорили: "Хіба це люди? А ми ж їх ждали!" "Оце твої німці!" — казала баба дідові. Наш дід скрикнув: "Це такі сволочі, яких я ще не бачив!" Наші люди за два дні почорніли. Вбили німці коменданта нашого будинку, що з нами йшов з Чернігова. Це був час безладдя і без влади.

Ранком німці забрали з дідової хати все своє. Ми думали, що вони більше не прийдуть, і вселились в хату. Ми з дідом стали молоть жито, щоб коржів напекти. (Жорна — це такий примітивний млин, в той час люди на них мололи зерно). Через деякий час німці повернулись. Їхній старший витріщився на наш млин. Потім схопив за жорно, видно, намагаючись їх викинути. Та жорна заскреготіли і не зрушили з місця. Німець заверещав і замахнувся на діда. Я стала між ними. Німець мене вдарить не наважився. Він підскакував з кулаками до діда. Дід виструнчився перед ним як струна. Один з німців, так нам здалось, звернувся на наш захист. Тоді той старший з лайкою і погрозами накинувся на нього. Німець виструнчився, почервонів, всі збились коло порога. Я одягла Стасіка, забрала речі і залишила їх в бомбосховищі, а сама побігла знову в хату, щоб схопитися із їх старшим. Мене вдержали сусідки, які поспішили на крик. Вони були впевнені, що німець мене застрелить. Я вернулась до Стасіка і не могла втримать сліз. „Немцы тебя обидели, мама? Поганые они, эти немцы!" — сказав Стасік. Я вже в цьому впевнилась. Через деякий час до мене підійшов німець, той, що нас захищав, і з ним ще один, зовсім молодий. Вони взяли під козирок і сунули мені в руки "котелки" з борщем і м'ясом. Я відмовилась. Вмовляли Стасіка, але він теж відмовився. Я подумала, що і між ними є совісні, але дуже мало.

Сусіди взяли одного пораненого і помістили в хаті, де були й німці. Німці зняли крик. Ми поспішили його перенести в сарай, а потім допомогли здать в медпункт. На прощання поранений червоноармієць сказав: "Ми все одно переможемо".

Ми ще не знали, на що німці здатні. Наша баба винесла в сад під грушу кошелі з грушами і ікони. Німці груші всі забрали, а ікони дерев'яні і під склом ногами потрощили на тріски. Даремно, що баба хрестилась і показувала, що це гріх.

За тиждень німці поїли всі яйки, порізали худобу і курей. Корів люди ховали в комишах. Всі говорили: „Це не люди! Це тобі не совєцька власть".

В кінці вересня німці вступили в Чернігів. Люди почали повертатися в місто, вирушила і я з Стасіком до Чернігова. Треба було подолать 18 км. На плечах несла речі, за руку тягла 5-річну дитину. Кілометрів 10 Стасік йшов мовчки, а потім обважнів, тягнувся. „Сил больше нет", — сказав Стасік і попросив їсти. Ми зробили привал. Залишався кусок коржа і огірки.

Чернігова було не впізнать. Зайшли в свій двір. В бомбосховищі своїх речей не знайшла, їх забрали двірникові дочки. Будинок розбитий дощенту. Присіли відпочить серед двору і вирішить, як далі жить. Настрій такий, хоч собакою вий від туги і відчаю. Продуктів нічого, було трохи грошей, які впору було викинуть.

Добралась до своєї співробітниці Ліди. Вона вмовила мене залишить в неї картоплю з мого Чернігівського огороду. Я мала на меті заплатить їй за допомогу картоплею, та щоб стільки забрать... Залишились від тої картоплі ріжки та ніжки.

Дійшла до сестри Сані. Її будинок був на окраїні. На другий день після приходу німців вона вернулась додому. В її домі все залишилось цілим. Я забрала до сестри картоплю, що Ліда мені залишила, дещо виміняла і протрималась з місяць. У сестри троє дітей, але в неї своя хата, вона в своєму городі. А в мене, як кажуть, з голого як з святого.

Стала я шукать квартиру і роботу. Почали працювать 4-річні школи. В мене зберігся диплом за педтехнікум. Взяла я направлення в Шестовицьку школу працювати класоводом. Тут я й протрималась аж до приходу наших. Жилось дуже важко, інколи нестерпно. В шкільні справи німці не втручались.

В селі прожить, звичайно, було легше, ніж в місті. Мене наділяли щороку городом, з нього я в основному і жила. Сільська рада (так вона і називалась) щомісяця, хоч і з перебоями, видавала вчителям по півпуда житнього борошна, у селян купляла молоко. Сіяла потроху жито, серпом жала. Молола на жорнах, які мали майже всі селяни, і дозволяли мені. Весь час мучилась без солі. Вона довго лежала в дворі кооперативу, я на перший час запаслася, але скоро роздала. Вона ж ніде тоді не продавалась.

Спочатку після приходу наших до вчителів, які працювали при німцях, ставились упереджено. Провіряли, як вели себе при німцях. При перевірці колгоспники слідчим дали про мене хороші відгуки. В мене це був єдиний вихід, я не каюсь, що саме так зробила. Адже я не по своїй волі залишилась на окупованій території, а жить з дитиною якось треба було. Багато шестовицьких людей пішло в партизани, та з дітьми в загони не приймали. Учням ці роки зарахували, а вчителям в стаж не зарахували.

Тут ми забули, який хліб. З муки, якої не завжди хватало, пекли коржі, бо й печі ж у мене не було. Пригадую, Стасіку в одній хаті дали до молока хліба. Він не став його їсти, а положив на стіл. Сказав: „Спасибі, я привик без хліба їсти". Тут Стасік навчився української мови. Згодом російську він зовсім забув, а говорив мішаною російською, українською і білоруською. Як запитали його діти з Чернігова, чому він не говорить російською, то він відповів: „А я по-російському знаю одне слово — „что".

Погано одягнені, голодні — такими пригадую себе й Стасіка в Шестовиці. Щоб звести кінці з кінцями, я билась як риба об лід. Щодня була завантажена і не могла приділять належної уваги дитині. Читать у 5 років він навчився сам від старших дітей. Якось довелось мені замінять вчительку іншого класу, де вчився Стасік. Був урок арифметики. Я задала учням усну задачу: „У мене є 6 яблук. Їх треба розділити між 3 учнями. Скільки яблук одержить кожний?" Діти скоро вирішили: „По два". Та Стасік продовжував тягнути руку. „По одному яблуку кожен одержить", — сказав. І порадив: „Ти діли так. Три яблука візьми собі, а їм дай по одному".

Німці навідувались в село, але жили в Чернігові. Видно, боялися партизан, які теж бували тут частенько. Німців у Чернігові було мало, в основному стояли мадяри. Вони не мирились з німцями. До населення мадяри ставились добре. Показували всім фото своїх рідних і обов'язково говорили: „Ай, война не хорош".

Наближалось Перше травня, ми пішли в гості до Сані в Чернігів. Після свята повертаємось пішки в Шестовицю. За Черніговом зустрічаємо заставу з поліцаїв. Зупиняють і говорять, що в Шестовиці люди встановили Радянську владу. „Мене в Шестовицю пустять?" — питаю. „Пустить то пустять", — говорять і здивовано зглядуються. Я вже знала, як німці палять партизанські села і жителів. Прихожу в село. Люди веселі, хваляться: „А у нас уже Совєцька влада". Розповідають, як відсвяткували 1 Травня. Був мітинг, виступали з промовами. Вирішили навколо села поставить заставу, охоронять і, в разі потреби, захищаться. Озброїлись хто чим міг, поліцаїв вигнали. Вирішили в село більше німців не пускать. Хоч як я не розбиралась у військових справах, але зрозуміла, що це марна загибель всіх людей. У Чернігові повно німців. Їх відігнали від Москви і наші навіть захопили Харків, а про перемогу ще не чуть. Німцям нічого не варто знищить село і людей. Через деякий час німці стали регулярно о 9-й годині вечора обстрілювати Шестовицю. Мадяри і поліцаї говорили, що німці збираються село спалить. Таке становище трималось майже місяць.

Я знову із Стасіком пішла до сестри в Чернігів, хотілось дещо взнать. Цього разу в Чернігові я майже тиждень сиділа. Була у подруги, в домі якої жили мадяри-офіцери. По дорозі, коли ми верталися в Шестовицю, німці себе не проявляли. В окопах на окраїні села сиділи наші партизани. Розпитують, що в Чернігові, скоро перемога? Нічого втішного сказать я не могла. Навпаки, мадяри знову передавали, що Шестовицю спалять. Нас обігнала машина з німцями з Чернігова і в скорому часі вернулася назад. В селі піднявся чорний дим, спалахнуло полум'я.

В селі люди розповідали. Був сонячний, теплий, травневий день. Садили на полі картоплю. Німці зібрали сім'ї комуністів, загнали в одну хату, постріляли і спалили. В хаті жили дід з бабою. Їх попередили поліцаї, щоб виходили, бо будуть палить, та вони залишить хату відмовились. Сказали : „Що людям, те й нам". Голова сільради садив на полі картоплю і залишився в живих, а його троє дітей і жінку спалили. Діти малі, одне з них грудне.

Село ще довго обстрілювали, і ми, його жителі, не раз втікали в ліс і в комиші. Ще й літак став над селом літать і обстрілювать. Одного разу я пішла по воду. Колодязь був у дворі сільради. Я тільки впустила відро, чую — гуде літак. Видно, побачив мене, бо швидко повернув у мій бік. Я поспішно витягла воду і забігла під сарай, що стояв біля колодязя. Літак загув над головою і вибухла бомба. Видно, маленька. Потім виявили яму біля колодязя, цеп, яким я тягла воду, був перебитий у двох місцях. А я ще й відро води принесла! Ми вже знали німецький графік, коли снарядами обстрілюють, коли бомблять.

За Десною на бугрі під посадкою щовечора поліцаї розкладали вогнище. Стасік казав, що це вовки кашу варять. Сподівались, що наш льотчик прийме сигнал і посадить літак. Часто наші літаки перелітали через село, люди проводжали їх захоплено поглядом, ждали, сподівалися.

Порив шестовицьких партизан скоро спав. Загони партизан далеко, зброї — кіт наплакав, людей мало. В Чернігів партизани уже випускать людей перестали. Німці в цей час були не ті зарозумілі, що були, їх уже гнали.

Одного дня надвечір німецька частина, можливо каральний загін, наблизилася до Шестовиці. Село ще охороняли. Німці стали стрілять, когось вбили, зчинилась паніка. Німці повернули назад в Чернігів. Літак літав над селом і кидав запалювальні бомби. Люди втікали в ліс. Втікали партизани і не партизани. Люди бігли, йшли пішки, їхали возами. Тягли за собою худобу, пожитки і дітей. Всі ждали, що каральний загін повернеться. До вечора в селі залишилися немічні старики. Переді мною стало питання, що робить. В такому ж положенні знаходився і директор школи Кондрашевський з 4-ма дітьми і зав медпункту з дружиною. Ночі були холодні. Люди з собою брали харчі, теплий одяг. В мене нічого такого не було. Ми вирішили по черзі вартувать і, тільки з'являться німці, тікать в ліс. В селі ревла худоба, вили собаки, голосили баби. Я цієї ночі не спала, мені вчувався гул літаків. Виявилось ранком, що Стасік наловив хрущів і помістив їх на вікні. В темряві вони гули, а при світлі замовкали. Ніч пройшла благополучно. Ті, що втікали, розказували, що за одну ніч пережили! Жити в лісі без житла неможливо. Вночі холодний вітер, діти плачуть, корови ревуть, собаки виють. Волосся дибки стає від жаху! Собак хотіли дома залишить: вони могли видать, де ховались люди. Та собаки знаходили хазяїв, тулились до них.

Через деякий час наше село запалало з трьох сторін. Тікать можна було тільки в комиші. Тепер усім було ясно, що прибули карателі. Ті, що жили ближче до Десни, вспіли втікти в очерет, в верболози. Більшість, і ми в тому числі, залишились, де нас застали. Літак літав над очеретом і строчив з кулемета. Люди найшли тенета, якими рибу рибалки ловили, і накрилися ними. Літак довго знижувався, кружляв над тенетами. Люди тягли тенета кожна сторона на себе, ворушилися. Щомиті ждали на себе кулі, страху набралися.

В нашій хаті, крім мене, жили піп і директор школи. Всі зібрались в одній кімнаті. Піп одягнув рясу, на груди великого хреста і запевняв, що нас спасе. Ми спочатку не знали, хто приїхав, і чекали найгіршого — німців-есесівців, карателів. Пішла чутка, що тільки мадяри приїхали. Ось чути кроки в дворі, в коридорі, відкриваються хатні двері. Стасік все заспокоював мене, повторював: „Не бійся, мамо, не бійся". В двері мадяр просунув дуло гвинтівки і закричав: „Партизан, партизан, веґ!" Мені першій показав на двері. Я з Стасіком вийшла в коридор і остовпіла: біля виходу у дві шеренги стоять мадяри із зведеними гвинтівками в руках. Я ступила до шеренги під дула гвинтівок і ждала кулі. Холодний комок поповз до серця. „Ніхт шіссен!" — гукнув старший і всі швидко опустили гвинтівки. Підійшов офіцер і пояснив, що жінок і дітей мадяри не розстрілюють, то стріляють німці. На наше щастя, німців серед них не було.

Мадяри обходили двори і хати, шукали партизанів. Чоловіків вигонили на майдан на збори. Проте мадяри прийшли не друзями, а ловить партизан. На збори вони забрали навіть попа з двома його синами 11 і 12 років. З собою мадяри забрали батьків партизан, щось чоловіків 10. Їх передали німцям, і вони не вернулись. Забрали також матір одного партизана і її двох маленьких діток. Дітей мадяри віддали родичам зразу, а жінці зв'язали руки з ногами дротом, і так залишили на всю ніч. Як вона розгиналась, то дріт впивався в тіло. Дійшов дріт до кісток. Стерегли її поліцаї свого села, вона кричала всю ніч, але вони не розв'язали, доки не прийшли мадяри. Жінку відпустили, залишився страшний знак на ногах.

Огонь люди збіглись і потушили. Мадяри не боронили. Після цього село перестали обстрілювать. Через Шестовицю йшли люди з Чернігова до партизан. Тепер люди ждали наших як бога. Ті, що ждали німців, уже мовчали.

З нашого села не змогли молодь забрать в Німеччину. Їм загадували, випроводжали. Вони виїжджали до лісу, а там підводи зупинялися. Всі бігли в ліси, а підводи повертались додому. Часом їхали з ними поліцаї, але й вони не затримували молодь. Ніхто не виявив бажання добровільно їхать.

Німці стали навіть задобрювать населення. Так в Чернігові були розповсюджені листівки-відозви до населення, в яких писали: „Українці і українки! Не вірте слухам, що німці всіх убивають. Вони вбивають тільки партизан..." І далі в такому дусі. Перед цим тюрму забили людьми. Хапали кого попало, хто під руки попавсь. Тримали з тиждень, а потім вигнали у двір. Люди були впевнені, що їх розстріляють, та німець прочитав їм це звернення. Запевняв, що німці вже розібрали їх справи, вияснили, що вони не винні, і відпускають їх. Ніхто їм не повірив, але поспішили по домівках.

На балконі, де я до війни жила, німці вішали радянських людей. Людей зганяли, щоб дивились і карались. Люди дуже плакали, віруючі хрестились і молились богу.

м. Чигирин, 1986 рік.

Відгуки

Добрый День!

Большое Вам спасибо. Я совершенно случайно наткнулась в интернете на Вашу страничку. Прочитала на одном дыхании. Здорово и мне кажется очень нужно. Нужно тем, кого волнуют эти темы, кто хочет помнить свои корни, "якого він роду".

Почему меня это заинтересовало? Кратко напишу о своей семье и может уловите аналогию. Мне 42 года, т.е. Вы как мой отец. О предках отца знаю только, что они из-под Новоукраинки, одна из ветвей - пришельцы из Воронежской обл. Я знала деда и бабу, но тогда не интересно было спрашивать, а они сами не рассказывали о себе. Поэтому не знаю даже девичьей фамилии бабушки с той стороны. О семье матери знаю чуть больше. Бабушка и все ее сестры тоже были учителями, родом из В.Сорочинец, Полтавской обл. Отец матери погиб в окружении (тоже учитель русского языка). Немцы при отступлении спалили хату, осталась бабушка с 3 детьми. Всем она дала образование. Но мне рассказывала мало о том, что было.

Всех нас раскидало по Союзу. Как видите, мы во Львове. Муж русский из Саратовской области. Пишу по-русски, т.к. на нем мне легче выразить мысли. Дети закончили уже украинские школы и для них родной теперь опять украинский язык. Хотя дома говорим по-русски. Почему акцентирую на этом? Потому что в детстве, когда меня привозили в Сорочинцы и бабушка и прабабушка заставляли меня говорить по-украински, а я пручалась. А сейчас очень жалею, что тогда не остановилась, не расспросила обо всем. Так что воспоминания Вашей матери сказали то, чего я не успела узнать тогда. Спасибо Вам большое.

Желаю Вам здоровья, здоровья и еще раз здоровья.

С уважением

Светлана Головахина

28.09.2006

Львов (Украина)

Выписка из письма Мокрого Кузьмы Петровича

Внук Сергей запросил интернет и напечатал воспоминания твоей матери, я прочёл это. Конечно, я знал большинство их жизни и мог посочувствовать ещё раз, пережить судьбу моего брата и твоей матери. Трагедия заключается в том, что они жили в тот период революционный и верили в марксизм-ленинизм настоящий и, будучи активными и честными людьми и верившими в справедливость идей, попали жертвами, как и многие их современники. Нужно было оценить обстановку и вести себя согласно той обстановки. Одно время, в начале 20-х годов, Петя работал на электростанции с напарником его возраста кочегарами, так напарник уцелел и был директором этой электростанции. Наверное, лучше быть технарём, чем политиком. Мне Мартыненко И.Г. говорил, когда мы гадали, кто мог утопить Петю: он предполагал, что Чёрный, т.к. в молодости он был соперником Пети за девушку. Но Чёрный был сыном каторжника и ему больше верили, а Петя его критиковал.

В отношении моей матери. Она Петю любила и вдруг появилась у него жена, появилась соперница. Я помню, когда они жили у нас в голодовку, им помогали, как могли. Но твоя мать была недовольна, и моя мать была ею недовольна. Так бывает в жизни. В отношении того, что мать моя не забрала тебя годичного, то здесь могут быть разные мнения. Ведь там были у неё сестра и ещё кто, а ты маленький, тебе нужна была мать. Но в остальном она пишет, что всегда была права, а в самом деле?? Разное было.

Мокрый К.П. (86 лет)
г. Украинка (Киевская область, Обуховский район)

Глодоські прізвища

Стасік! Про Глодоси можна багато чого розповісти. Мене зацікавили глодоські прізвища. Отож почну прямо з них.

Молдавські (у нас вони називались волохами) —

Гросул, Урсул, Амбул, Лунгул, Галаган, Осаул, Балан, Продан, Лупан, Мизин, Біжан, Зафтон, Мунтян, Ракун, Павлик, Мокряк, Бублик, Михайлик, Луцюк, Бужор, Магда, Талда, Рацул, Влас, Гуменюк, Дахно, Комлач, Незеля, Бериндя, Діордіца, Жердій, Цима, Шершул, Гарбуз, Плачинда, Васалатій, Бут, Чухрій, Гуржій, Діордій, Гнилуша, Анастасій, Іордан, Барабаш, Попурій, Сиваш, Дигас, Сердюк, Тросян, ...

Українські —

Кузьменко, Чопенко, Гриценко, Яременко, Яковенко, Бандуренко, Уперенко, Артеменко, Тимченко, Писаренко, Шевченко, Берещенко, Терещенко, Хівренко, Савченко, Остапенко, Зленко, Нестеренко, Карпенко, Ященко, Сидоренко, Гордієнко, Масенко, Микитенко, Минченко, Діденко, Чуйко, Бойченко, Вовченко, Малишко, Калько, Сокуренко, Галенко, Ситько, Панченко, Устименко, Коропенко, Петренко, Патютко, Мелешко, Федченко, Майоренко, Булієнко, Даценко, Корнієнко, Сушко, Прядко, Харченко, Степаненко, Кириленко, Лавріненко, ...

Ляхецькі —

Щирський, Кобринський, Бадицький, Жабський, Добровольський, Добрицький, Танський, Машковський, Ворзацький, Хоружий, ...

Прізвища-клички (від козаків) —

Короп, Ворона, Сич, Шийка, Череп, Голуб, Шуліка, Захватайло, Шабля, Соломаха, Янчук, Мороз, Крайній, Півень, Гресь, Пич, Ткалич, Богатирчук, Шатьоха, Скрипка, Борщ, ...

Російські —

Лубцов, Сіліонов, Дроздов, Попов, Струнов, Андрєєв, ...

З такими прізвищами в Глодосах дуже багато людей. Голубів, наприклад, більше 3-х десятків, Гросулів — до 20, Карпенків — стільки ж. На мою думку, третина — волохи-молдавани, половина — українці щирі, решта — всі інші.

Зі слів Петра Миновича Безтаки — саме тому він і вибрав наше село для своїх досліджень по преселенню бесарабських молдаван по волі Катерини II в 70-і роки 18 віку. Зараз П.М. відомий в Молдові історик, часто в публікаціях національного змісту цитують „українського вченого".

Відомо, що в ті далекі часи наші місця заселювали переселенці не тільки з Бесарабії. Всі, хто на „ко" приїхали з лівого берега Дніпра. Кацапів в Глодосах мало і всі вони Злинські. Поселення Злинка, Виска, Знаменка виникли тоді ж, але чуть пізніше.

Мої, наприклад, чигиринські бігуни від козаків. Мій прадід Семен приїхав на поселення з сім'єю (він, жінка, троє синів і двоє дівчат). Мій батько пам'ятав дядьків Микиту і Трохима, тіток Одарку і Марію. Старшим із братів був Нестор — мій дід. І було все це в 50-і роки 19 віку.

Валя, мабуть, пам'ятає Шуру Добрицького. Він на 2 роки старший від мене, писав вірші. Це син того самого Льови, що згадує ваша мама.

По пам'яті намалював план нашого села і дещо виділив по спогадам наших земляків. Це далеко не все, що ще тримається в памяті. Буде шкода, якщо і це забудеться.

14.05.2005 Голуб О.З. м. Кишинів (Молдова)