Борис Лавріненко

Сторінки з історії села Глодоси

Широкою долиною та неглибокою балкою зі сходу на захід лежить благодатна і благословенна глодоська земля. Село навпіл розділяє невеличка річечка Сухий Ташлик. У спекотну літню пору вона пересихає, але не висихає зовсім, живлячи прилеглі землі.

У минулому, тобто на початку XVIII століття, за розповідями старожилів, наше село мало назву Сухий Ташлик, потім — Гладасси, яка згодом трансформувалась у Глодоси. Навкруги нашої місцевості є не одна місцина з назвою Ташлик — за два десятки кілометрів від села знаходиться поселення Плетений Ташлик Маловисківського району, а через місто Новоукраїнку протікає річка Чорний Ташлик, яка, як розповідають легенди, у сиву давнину служила кордоном між Туреччиною і нашою прадавньою українською землею. Часто турки його порушували, оскільки вважали, що землі між Південним Бугом і Дніпром є спрадавна турецькими. На правому березі Чорного Ташлика були розміщені бойові гармати, які охороняли південь нашої держави. До речі, на глодоській землі знаходиться не одна турецька мітка: то на кам'яних скелях специфічний півмісяць, немов якийсь химерний орієнтир, то насипана рукотворна могила. На вершині таких захисних земляних насипів стояли дерев'яні вежі і купи хмизу, який сторожа підпалювала, сповіщаючи про напад сусідньої держави. Могили ці були надто високі — навкруги на горизонті виднілися ліси та посадки, до яких було добрих 25-30 км. Мій дід Тарас показував мені Тишківський ліс, який мерехтів у степовій далечині. Дуже добре також проглядався Хмелівський ліс, вірніше байрак, де стояли колись медові дуплянки Зіновія Богдана Хмельницького (власне, і назва села Хмельове походить від його прізвища).

Наша річечка Сухий Ташлик бере свій початок у сусідній Ляховій балці (за 7 км від Глодос) з невеличкого джерельця, яке пульсує з-під гори чистою-пречистою мов срібна роса водою. А доповнює її Вербівське джерело на Глодоських хуторах, де колись жили родини Шатьохів, Мизинів, Корольків, на цьому місці сьогодні бджолярі розміщують свої вулики. Ближче до Глодос Сухий Ташлик одержує воду із криниць Зеленського та Ододової. На в'їзді зі східної сторони в річку ще вливається струмок з драговини Вахмістрового яру. Серед місцевих жителів побутує переказ, що давним-давно, коли стояли постоєм в Глодосах улани 3-ї Української уланської дивізії, служивий вахмістр з конем забрів в драговину й загинув. З того часу ця місцевість називається Вахмістрів яр. Поповнює нашу річку і Козаково-балківське джерело, що б'є з криниці, яку, як гласить легенда, викопали запорізькі козаки у період гетьманщини, а, можливо, і раніше. За часів козаччини тут знаходився зимівник, тому і село має таку назву — Козакова Балка.

Впадають води сивого і тихого Ташлика у красуню Синюху, а далі — у бурхливий, з небезпечними водоворотами Південний Буг. Глодоська вода несеться між ярами та ставами з високим очеретом і осокою, вербами й лозами на край світу, чаруючи степи та лани нашої, Богом даної України.

Ми, глодосяни, дивуємось: чому і хто назвав Ташлик "Сухим", адже у свій час геологи Смолінської експедиції відкрили на території нашого села багатющі підземні води — джерела. У 60-х роках минулого століття, в часи заснування містечка геологів Смоліно постало питання: де знайти воду для майбутніх шахт і в цілому для жителів. Існувала думка геологів: глодоське підземне озеро 30-метрової глибини повністю може забезпечити потреби Смоліного у воді.

Цікавими є і факти з історії. Старожили розповідають, що в 1915 році глодоський струмок під назвою Кип'ячка, в якому вода була найвищої якості, буквально "прорвався" — ударив 9-метровий водяний стовп з горловиною до 1 метра. Упродовж декількох годин, як стверджували очевидці, кип'ячанська балка була затоплена водою. Усе село боролося зі стихією — забивали водяну скважину шкірами, вовною, коноплями та каменем.

Крім води, глодоська земля приховує немалі запаси бурого вугілля, пласти якого розташовані у південному напрямку до Новоукраїнки і станції Помічна.

На території села багато покладів дрібнозернистого сірого граніту. Сторожили розповідають, що вітряні млини Франції та Голландії працювали на глодоських борошномельних каменях. Глибина пластів добротного будівельного матеріалу сягає 130 метрів від поверхні. А геологічна наука стверджує: де є дрібнозернистий граніт, там є і уран. Отже, глодоська чорноземна земля приховує у своїх надрах і стратегічно важливу уранову руду.

Село Глодоси фактично розміщене в центрі Української держави, адже географічний центр нашої Батьківщини (Добровеличківка) знаходиться за 14 кілометрів. Довжина населеного пункту зі сходу на захід становить 8 кілометрів, а ширина з півночі на південь — 1,5-2. Село, як було сказано раніше, розділяє навпіл річка Сухий Ташлик, який у своєму басейні має Ляхівську, Вербівську, Гросулівську та Кутузівську глибоководні водойми, а декілька років тому додався чималий глибиною біля 10 метрів Оношенків став. До нас на риболовлю на карася, товстолобика та коропа приїздять рибалки з Первомайська, Кіровограда, Новоукраїнки та інших міст.

Офіційна історія нашого села розпочинається із середини XVIII століття, однак люди жили тут набагато раніше. Північно-західний бік — околиця — називався Катроси. Етимологічно цю назву ніхто не може пояснити. Мабуть, і в Катросах люди жили задовго до утворення власне села Глодоси. Про це свідчить цінна знахідка, яку 9 червня 1961 року знайшов учень місцевої школи Володимир Чухрій.Пізніше вчені з'ясували, що тут було поховано воїна, знатного воєначальника, який був одягнений в дорогий одяг, а його кінь мав прикраси із золота найвищої проби та дорогоцінного каміння — 11 золотих браслетів філігранної виділки, по крупу коня обвивалася золота пластина, на якій було підвішено 54 золотих кульки, а срібний щит воїна знаходився увесь у пробоїнах.
Найбільш вірогідно, що цей воєначальник тільки-но вийшов з бою, а можливо, і загинув під Глодосами. Про те що це була особа слов'янського походження, є прямий доказ: золотий натільний хрест вагою до 700 грамів. У скарбі налічувалося до однієї тисячі найменувань золотих прикрас загальною вагою 7,5-8 кг золота найвищого ґатунку (950-ї проби), як стверджує Алла Сміленко, спеціаліст з археології, в книзі "Глодоські скарби". До речі, приблизно за 250 метрів від місця цього поховання на кам'яній скелі висічена турецька мітка — півмісяць. Але ж у глодоській землі лежить не турок, а особа православної віри. Вчені Академії наук СРСР встановили: це поховання VI століття нашої ери. А ось чому турки зробили позначку на скелі — історики мають ще з'ясувати. Можливо, турки з Османської імперії вели бій з православними за тутешню глодоську землю, яка лежить на берегах Сухого Ташлика, що протікає струмочком біля підніжжя скелі.

На території села є ще дві наскельні мітки: на Катросах — половина жіночих грудей, а біля Гросулового ставу на камені викарбувано кінське копито, наче кінь вступив у болото. Прийдешні покоління, без сумніву, розгадають таємницю наскельних міток, а можливо, ці орієнтири вкажуть на інші скарби у глодоській землі. Розповідають, що люди, які жили в нашій місцевості, уже шукали скарби років 400 тому.

Одними із перших тутешніх поселенців були молдовани із Бессарабії, і до сьогодні у селі є невеличка вуличка, яку глодосяни називають Бесарабією. З історії ми знаємо, що російська імператриця Єлисавета Петрівна запросила у наші краї полковника (а згодом уже генерала) Івана Хорвата, який розселив тут молдован, сербів, бесарабців. Ось прибули до нас в "Глода-глод" (по-молдавськи перекладається як "болотяна місцевість") православні народи з південно-східної Європи. Наша земля їм була як подарунок за їхню майбутню військову службу в Російській державі.

У 1783 році Херсонська єпархія дала згоду на будівництво в селі церкви. Був такий порядок: якщо в селі нараховувалось 120 і більше дворів, єпархія дозволяла будувати храм. Спочатку глодосяни побудували церкву з дерева, але вона невдовзі згоріла, і на цьому місці у 1812 році спорудили нову, цегляну. Правда, глодоський учитель Фока Минович Мелешко стверджує у своїй повісті "Три покоління", що церкву побудували і освятили на свято Покрови у 1808 році, вона й сьогодні має назву Покровської. Можливо, учитель і помилився. Одне зрозуміло, що наш храм належить до найдавніших на території сучасної Кіровоградщини, але шани йому як пам'ятці-реліквії, на жаль, немає. Нинішній настоятель церкви отець Леонід піклується, випрошує у всіх владних кабінетах грошової допомоги на ремонт та збереження цієї святині, але марно. Щоправда, молоді глодоські керівники тутешніх господарств Сергій Пантелійович Оношенко та Василь Іванович Машковський перекрили дах і куполи храму приємним на вид цинковим залізом. Але парадний фасад і карниз від давності цегли руйнуються. Глодоські прихожани б'ють на сполох всім гілкам нинішньої влади, та питання ремонту будівлі залишаються невирішеними.

Уточнюючи зазначу, що Глодоси до 1783 року називалося Сухий Ташлик як селище, а на початку XIX століття (у 1830 р.) отримало статус містечка. В Єлисаветградському повіті Глодоси вважались одним з найбільш давніх поселень. Якщо подивитися на план-карту села, датовану 1825 роком, — ми помітимо, що військові топографи того часу нанесли на неї 21 вулицю, чітко дотримуючись напрямку — північ-південь, захід-схід, відповідно до Пулківського меридіану. Назви вулиць глодосяни зберігають без нововведень і донині: Глинянка, Салівка, Мазурівка, Хоружівка, Голопузівка, Кирилівка, Дабичівка, Кобилівка, Задніпрянка.

Є вулиці з назвою Скрипківська, Півнівська, Лохівська, бо там ще в давнину мешкали глодосяни з відповідними прізвищами — Скрипка, Півень, Лох тощо.

У 1825 році наше село отримало статус військового поселення. Військовий міністр Росії генерал О. Аракчеєв (це той, про якого поет Олександр Пушкін в епіграмі писав "всей России притеснитель и губернаторов мучитель, а царю он друг и брат...") видав наказ про створення і організацію на Україні військових поселень. Примітним є факт, що у Глодосах поміщиків не було, глодосяни вважались вільними людьми. На території сучасної Кіровоградщини були й інші військові поселення: Надлак, Кальниболото, Новоархангельськ, Новомиргород, Красносілля, Грузьке, Рівне, Злинка, Плетений Ташлик. Керував ними Іван Йосипович Вітт, син Софії Потоцької.

На території військових поселень була розквартирована 3-я Українська уланська дивізія, якою командував генерал Іван Трощинський, начальником штабу був німець генерал Петро Клейнмихель. Штаб дивізії знаходився у Новомиргороді. Гусарський ліс у сучасному Новоукраїнському районі посадили гусари Молдавського гусарського полку, командував яким Василь Звєрєв.

Далі розповідь буде стосуватися глодоських уланів. Коли вони з'явилися у селі, тоді виникла необхідність створення матеріально-технічної бази для військових навчань. Зрозуміло, щоб навчити воїна, потрібно мати місце для військової науки. Офіцери найперше дали наказ солдатам підготувати лінію для строю — це 700-метрова смуга (нині вулиця Калініна), спрямована в бік Новоукраїнки і зроблена "під шнурок", й сьогодні нам служить геометричною окрасою. В один із днів тижня улани під керівництвом командирів шикувались порядком у строю "голова напроти голови", тримаючи під вуздечку свого стройового коня, а посередині лінії старші офіцери, проходячи, перевіряли зовнішній вигляд вершника, його облаштунки та особистого коня. Потім було створено навчальне поле для виїзду коней, яке розташовувалося на місці нинішнього парку за сільським Будинком культури. Тут вчились кавалерійському прийому "рубка лози": кілометрова полоса, утикана двометровими лозинами, які символізували ворожих солдат, на шаленому бігу коня зрізалась шашкою вершника. Кадрового складу у Глодосах було два взводи, приміром 50 чоловік, які відбували 25-річну службу. Оці улани і навчали новобранців військово-кавалерійській справі. Три дні на тиждень солдати займалися землеробством на своїй землі, а три — глодоський улан був у строю зі своїм конем. На момент війни улани мобілізовувались обов'язково з власним конем, зброєю (шашкою або пікою) і направлялись до Новомиргорода, де дислокувався штаб 3-ї уланської дивізії генерала Трощинського, до складу якої вони входили. Ось так 25-річна уланська служба, яка починалась в юнаків з 21-го року, тривала до 46-річного віку!

Статус військового поселення Глодоси мали до 60-х років XIX століття. Пізніше 700-метрова лінія для строю втратила своє значення і перетворилася у так звану лінію "ганьби". Наприклад, глодоський житель у чомусь прокрався і був спійманий, його обов'язково під конвоєм виводили на лінію і проганяли крізь стрій, б'ючи шомполами і шпіцрутенами. Біжучи лінією, він мав голосно кричати, називаючи своє прізвище, ім'я та по батькові, що саме украв і у кого, за що його б'ють. Подібна "виховна" процедура нагадувала сумнозвісний самосуд. Страшно було дивитись на те видовище, що часто закінчувалося трагічно. Довго стояли у вухах крик і плач "прогоняемого сквозь строй": "Братцы, помилосердствуйте братцы...". Були випадки, коли на другий день його відносили на сільський цвинтар.

Далі хочу зупинитись на історії заснування і діяльності місцевих шкіл.

У 40-х роках XIX століття відому нам Покровську церкву в Глодосах очолював отець Леонтій Виноградов. Цей священик організував спочатку хор хлопчиків (11 підлітків), який брав участь у літургіях. У кожну неділю і дванадесяті та великі свята діти приходили до храму й нарівні з офіційним церковним хором супроводили богослужіння, причому безкоштовно. Леонтій Виноградов одночасно навчав маленьких хористів грамоті: письму, читанню та рахунку, тобто арифметиці. Ось такою була навчальна програма первісної глодоської школи. Звичайно, найбільше часу відводилося церковним співам. Уроки відбувалися у маленькій хатинці, що була розташована у церковному дворі. Про це розповіла глодосянам місцева жителька Євдокія Зеленська1, якій у 1845 році було 12 років. Вона пригадувала, що її рідний брат Омелько навчався грамоті у отця Леонтія. Євдокія Зеленська глодоська довгожителька, жінка-трудівниця (її в Глодосах називали баба Зеленська). До речі, на полі нинішнього ТОВ "Фрунзе" є криниця, що носить назву "криниця Зеленського". Мабуть, батько або дід, а може, й прадід Євдокії викопали цю криницю, а в наш час її джерело породило великий Оношенків став.

Таким чином, уже в 50-х роках XIX століття у Глодосах існувала перша школа, родоначальником якої був настоятель православного Покровського храму Леонтій Виноградов. Дуже шкода, що в архівах Херсонської єпархії нічого про нашу школу не сказано.

А тепер зробимо невеличкий висновок: відкриття в Глодосах грамоти для сільських дітей належить нашій православній церкві. І саме вона була історичним ініціатором шкільного навчання підростаючого покоління в Україні, адже на той час не держава піклувалася про освіту сільських дітей, а священики і диякони у школах при церквах, так званих церковно-приходських. Хоча офіційно цю назву в Російській імперії було введено багато пізніше.

У 1855 році глодосяни побудували другий, більш величний церковний храм у класичному стилі з чотирма колонами та двома куполами. Залізні вхідні двері були прикрашені художньою ковкою та зображеннями на біблійні сюжети. Храм назвали Всесвятським. Гроші на його будівництво зібрав місцевий житель Д. Калюжний. Люди щедро давали гроші "на храм": багатий селянин Тарасенко подарував 200 рублів (катеринками), за умови, що коли помре, то поховали його в церковній огорожі. Фока Минович Мелешко у повісті "Три покоління" пише, що Д. Калюжний, побудувавши храм на зібрані гроші, прикупив і для себе 270 десятин глодоської землі.

Одночасно на території цієї церкви спорудили і церковно-приходську школу. Якщо приміщення школи Виноградова було маленьким і низьким (це була звичайна селянська хатинка-школа на одинадцять учнів), то у дворі Всесвятського храму звели три корпуси, розраховані на 250-300 учнів. Також відкрили і шкільну бібліотеку. Це капітальне будівництво закінчили глодосяни у 1860 році. До наших днів залишилася пам'ять з тих часів — величний сріблястий осокір, який і нині прикрашає шкільне подвір'я — природа призначила цьому дереву жити ще не одне століття. Очевидно, його посадили учні першого директора цієї школи Гаврила Дмитровича Тихомолова приблизно у 1860 році. Осокір радує око і сьогодні, хоча ані Всесвятського храму, ані приміщення колишньої школи вже немає. У 50-х роках XX століття церква була знищена дотла. Використали цеглу, до речі, теж глодоську (була в Глодосах цегельня селянина-купця Конюшого) на будівництво нинішнього сільського Будинку культури та подібного будинку культури в селі Петроострові Маловисківського району. А приміщення школи Тихомолова зруйнували пізніше, у 1970 році. На цьому місці керівник шкільної військової підготовки облаштував тактичне поле для потреб допризивної підготовки як шкільного предмета.

У 80-х роках XIX століття у Глодосах була відкрита земська школа, яку пізніше назвали Божоровою, тобто іменем першого її керівника Федора Омеляновича Божора. На сьогодні від неї нічого не залишилося, але місце розташування школи зберігає її назву і донині.

Декілька слів про цю знамениту глодоську родину. Подружжя Божор — Федір Омелянович та Серафима Федорівна — мали п'ятеро дітей: Ганну, Миколу, Віру, Ларису і Олександру, всі вони теж були вчителями. Федір Омелянович корінний глодосянин, виходець із селян, добре освічений (закінчив Одеський університет), від природи мав талант навчати дітей. Для Глодос це був взірець учителя-організатора. Його син від другого шлюбу Михайло, полковник Радянської Армії, розповідав нам, учням школи, що батько листувався зі Львом Толстим, письменником зі світовим іменем. Божор мріяв застосувати толстовські методи навчання і у глодоській школі.

Онук старшого Божора (до речі, теж Федір Омелянович Божор) працював у 20-х роках минулого століття учителем політехнізації та російської мови і літератури в середній школі №3 м. Кіровограда. У 1930 році він був обраний делегатом від України на Московський з'їзд учителів, на якому виступала з доповіддю Надія Крупська. У Глодоському шкільному музеї є фото, на якому зображені Федір Омелянович і Надія Костянтинівна. Але доля онука Божора була гіркою і нещасливою — в 1937 році його було репресовано, засуджено і вислано на 10 років до "далеких таборів".

У Божора-старшого був рідний племінник — Давид Давидовим Божор (син рідного брата Федора Омеляновича). Це відома особистість нашого краю. У громадянську війну він разом з Юрієм Коцюбинським, сином українського письменника, командував кавалерійським ескадроном у війську Миколи Щорса. Ця загартована в боях людина в 1937 році, будучи головою Рівнянського райвиконкому нашої області, була заарештована і того ж року розстріляна як "ворог народу". Можна тільки дивуватися, як же уцілів від державного "страшного суду" 1937-38 років патріарх учительської династії Божорів — Федір Омелянович. Його доля теж трагічна: морально змучений у 1940 році Божор-старший покінчив життя самогубством.

Отже, в Глодосах діяли три школи-первістки, названі в народі іменами засновників — Виноградова, Тихомолова, Божора. У 80-х роках XIX століття офіційно як заклади освіти вони називалися: Божорова — земське народне училище, Тихомолова — Глодоське друге народне училище Міністерства народної освіти. У музеї нашої школи є два оригінали документів — свідоцтва, що були видані місцевому жителю Давиду Федоровичу Незелі. У документах, зокрема, написано:

"Елисаветградский уездый совет удостоверяет, что Незеля Давид Федорович, гражданин села Глодоссы, родившийся в 1886 году, успешно окончил курс учения в Глодосском втором земском народном училище, а потому имеет право на льготу, установленную пунктом VI статьи 56 Устава о воинской повинности. Выдано августа 3 1899 года.

Члены совета — три подписи и гербовая печать".

Це свідоцтво випускник отримав у школі Гаврила Тихомолова, а у Божоровій — інший:

"Незель Давид Федорович из крестьян Глодосской волости Елисаветградского уезда Херсонской губернии, родившийся 26 июня 1886 года, православного вероисповедания, успешно окончил курс учення во 2-ом классном Глодосском училище Министерства народного просвещения, а потому имеет право на льготу о воинской повинносте издания 1897 года, в чем и выдано сие свидетельство за печатью училища октября 6 дня 1904 года.

Почетный блюститель—

Заведующий училищем — (подписи)

Законоучитель—

Учителя — ".

А тепер зробимо невеличкий підсумок розвитку шкільної освіти у нашому селі. Прізвища Божор і Тихомолов для глодосян були авторитетними і почесними, односельці гордилися цими вчителями як висококласними організаторами школи як такої.

У 1899 році було побудовано в Глодосах приміщення нової школи. Воно була гарне, зовні схоже на яснополянську школу Льва Толстого. Це був своєрідний Глодоський університет, який готував учителів для так званого у ті часи Вознесенського навчального округу. Його територія охоплювала населені пункти від села Велика Виска до міста Вознесенська (нині Миколаївської області).

В окрузі налічувалося багато сільських шкіл, де учителювали випускники з Глодос — переважно учителі молодших класів. Нам, глодосянам, і тепер приємно відзначити, що в немалому за територією окрузі було широко відоме наше село як учительське. Новозбудовану школу в кінці XIX століття ще називали і духовною семінарією, тому що тут у свій час навчались майбутні дяки для сільських церков округу. Гроші на будівництво школи-семінарії виділив єлисаветградський архієрей, владика Херсонської єпархії.

Отже, наше село Глодоси відоме на території Кіровоградщини та поза її межами як джерело і осередок народної освіти краю.

Поруч в Новоукраїнці для цього округу готували і медичних сестер-акушерок. Глодоська медсестра Тетяна Афанасіївна Продан під час Першої світової війни працювала старшою операційною сестрою армійського шпиталю в армії російського генерала О.Брусилова. Фінансувала ж Новоукраїнську медшколу сестер-акушерок, як і Глодоську семінарію, праправнучка генерала Кутузова княжна М.Кудашева з Малої Виски. Так стверджує колишній місцевий житель Михайло Борисович Шварцбург — син глодоського демократа періоду 1905-1907 рр.

Варто зупинитись на особистості Михайла Борисовича. Він народився і навчався в Глодосах у Божорівській школі разом з Терентієм Германовичем Масенком, майбутнім українським поетом-піснярем. Виїхав із села у 1929 році. За професією був інженером-конструктором, мав звання доктора технічних наук, за його словами, він є творцем ходової частини радянського Луноходу, фото якого зберігається у глодоському шкільному музеї. Крім того, Михайло Шварцбург був автором вузла знаменитого танку Т-34. Він гостював у рідному селі в 1945 році, приїхавши з Ленінграда, щоб дізнатись про страшну долю євреїв-глодосян, багатьох своїх рідних і родичів, які були замордовані глодоськими поліцаями і кинуті живими у криницю. Усі 96 чоловік лягли в загальну могилу. Шварцбург залишив нам рукопис про історію нашого села, його виникнення та розвиток у XIX-XX століттях, так що був ще й талановитим краєзнавцем. Востаннє Михайло Борисович побував у нашому селі у 1975 році, а невдовзі пішов із життя.

Ще, на мій погляд, цікаві подробиці про школу-семінарію. Вона була розташована на північній стороні Глодос, але видно було її з усіх боків, уже на відстані 4-5 кілометрів приміщення виднілось на горизонті. Далі, приблизно за два кілометри, проглядався і розкішний фруктовий сад з високими горіховими деревами та пофарбований у білий колір дерев'яний паркан. Землю під її забудову подарував глодоський старожил, багатий селянин на прізвище Блаженко, якого у селі ще називали Благий. Дві десятини чудового чорнозему без ціни дарування — подібне можна назвати на ті часи подвигом на славу народної освіти. Приміщення у сейсмічному плані вважалось добротним і розрахованим на віки: у стіни було вкладено залізні прути по периметру всієї будівлі, починаючи з першого й завершуючи другим поверхом.

Землетрус 1939 року підтвердив надійність будови. Якщо Божорова і Тихомолова школи отримали тріщини, то семінарія залишилась непошкодженою. Дійсно будівля виявилась зведеною на віки. Час не міг зруйнувати її, але людська недалекоглядність і безгосподарність зробили свою справу — один з голів глодоських колгоспів безглуздо розвалив її. Хоча навіть руйнувати було дуже важко: вручну відокремити цеглу від залізного пруту виявилось неможливим, не під силу це було і гусеничним тракторам з тросами. Навіть військові підривники за допомогою тротилу не змогли знищити її до кінця, фундамент не піддався — стоїть і зараз як монолітна природна скеля.

Двоє колгоспників В. Зафтонов й І. Голуб просили голову продати приміщення школи, залишити його для майбутніх нащадків як безцінну реліквію, але марно. Адже саме там можна було б відкрити сільський музей чи лікарню, готель, магазин, і не один. Схожа доля дісталась і Божоровій школі.

5-у глодоську школу в нашому селі називають Кондратьєвою. Іван Наумович Кондратьєв — голова місцевого колгоспу, не глодосянин, за професією вчений агроном, чудовий організатор колгоспного колективу, прекрасний економіст, досвідчений спеціаліст сільського господарства, кавалер ордена Леніна. Нова школа, як і колишня семінарія, стоїть на найвищому місці в селі. На цьому бугрі до підземної води 30-32 метри, але школа забезпечена кип'ячанською водою в достатній кількості. Задум обласного, районного керівництва та правління колгоспів був такий. Чотири колгоспи (із колишніх 12), що входять до Глодоської сільської ради, повинні в складчину побудувати сучасну типову середню школу на 964 місця. За проектом вона мала бути напівскляною (більше сотні вікон), в три поверхи, словом, справжнім храмом науки. Але від складчини Іван Наумович категорично відмовився і вирішив побудувати силами колективного господарства. Київський проектний інститут підготував необхідну документацію і будівництво школи розпочалося у 1963 році. Кошторисна вартість складала один мільйон сто тисяч карбованців.

У 1968 році п'ята за рахунком в Глодосах школа наповнилась учнівською дітворою, радість якої була безмежна. Діти писали вірші, оповідання, пісні, прославляючи старше покоління за чудовий подарунок до першого вересня. Нинішнього навчального року поріг школи переступили 790 учнів, тут відкрились двері класів-кабінетів, розкішна спортивна зала з освітленням в 100 електричних ламп, з повним набором спортивних снарядів стадіон, і з типовим футбольним полем; п'ятидесятиметровий стрілецький тир, майданчик з цивільної оборони та географічний майданчик. Школа мала свої трактори, сіялки, комбайн, набір сільськогосподарського інвентаря, автомобілі, які подарував голова Іван Наумович Кондратьєв, як керівник колективного господарства.

Його справу продовжив керівник нового об'єднання, створеного внаслідок злиття колгоспів імені Мічуріна та імені Горького, Василь Михайлович Горбачов. Він, як і Кондратьєв, був благодійником для школи, обидва турбувалися про підростаюче покоління глодосян.

Насамкінець варто зазначити, що за радянських часів школи мали нумерацію: колишня Тихомолова школа іменувалася — №3, Божорова — №2, Глодоська семінарія — №1.

У нашому селі шкільну громаду цінували і любили у всі часи і періоди існування глодосян. Ще задовго до революції молодь намагалась отримати освіту, особливо у тих навчальних закладах, де виплачувалась державна стипендія. Молоді глодосяни намагалися не втратити можливості цієї дотації. Ми і до сьогодні пишаємося, що Глодоську семінарію називали сільським університетом, тому що вона готувала вчителів для великого навчального округу, що звучало гордо і авторитетно. По інших селах-сусідах, які знаходяться недалеко від Глодос, не було великого бажання у мешканців вчитися, адже головне призначення селянина — земля і праця на ній. І дотримувались подібного нахилу до щоденної сільської праці батьки, діти, онуки, правнуки з роду в рід. Звичайно, з часом, де була в селі церква, там обов'язково відкривали чи то держава, чи земство так звану церковно-приходську, земську або міністерську школу.

А тепер піде мова про вчителів і директорів Глодоської середньої школи-десятирічки (Божорова та Тихомолова за своїми статусами були 7-річними, а пізніше 8-річними). На ниві освіти я працював 47 років, а моя дружина Ганна Мефодіївна — 52 роки присвятила школі, а разом це виходить 98 років! Майже повне століття. Дай Бог кожному вчителеві нашого села стільки віддати учительській професії. Воістину ми були і є щасливими за сторічну працю на благо народної освіти. Я працював при десяти директорах, яких представляю читачеві цієї історії нашого села: Ситько Сергій Іванович, Полозюк Ліна Павлівна, Гладченко Ангеліна Іванівна, Хоружий Микола Денисович, Коноваленко Валентина Павлівна, Клименко Ольга Петрівна, Лавріненко Ганна Мефодіївна, Гавриленко Тетяна Михайлівна, Ледутиньш Алла Мефодіївна, Плецька Валентина Миколаївна.

Всі вони були від природи обдарованими людьми, кожен зумів по-своєму бути лідером школи.

Для сучасників розповім про діяльність Сергія Івановича Ситька. Він був корінним жителем Глодос, народився у 1911 році у сім'ї вчительки. Закінчивши літературний інститут, викладав нам українську літературу, був справедливим до всіх, хто вчився і працював у школі. І вчителі і учні знали його педагогічну формулу: любив давати знання іншим і сам постійно вчився. Молодим вчителям говорив: у класі всіх дітей навчити неможливо, бо від природи є талановиті до навчання і навпаки. Треба бути відкривачами талантів учнів. Якщо дитина не знає математику, фізику і не може знати, бо нема природного дару, але охоче сприймає географію чи біологію, фізкультуру, працю, навіть співи, треба розкривати ці нахили, подвоювати їх. Адже у шкільному середовищі немає учня, щоб абсолютно нічого не бажав знати. Актуальними і донині є його настанови. Перше — любіть і поважайте встигаючих і невстигаючих учнів, а в класі вони у вас будуть, тож не розділяйте їх між собою. Друге. На світ ще не народилася людина, яка б абсолютно все знала і вміла робити. Титан від науки Ісаак Ньютон (математик тисячоліття) або Енштейн, теж не все знали і уміли робити. Третє. Молоді, починаючі досить нелегку роботу учителі не все знають, але не варто говорити учням про те, чого не знаєте. Ви повинні добре-добре вивчити тему чи розділ з того предмета, про який буде йти мова в класі, аж потім вкладати його в голову учням. Відомо, що у всіх радянських школах у повоєнні роки була велика проблема: не вистачало художніх програмних творів у достатній кількості. Директор Сергій Ситько увів таку практику — самому прочитати і переказати учням художній текст. Усі учні старших класів слухали у виконанні нашого директора "Прапороносців" О.Гончара затамувавши подих, він мав талант у художньому читанні як великий артист. Про стиль праці Ситька як директора, учителя можна писати книги методичного характеру. У своїй праці на ниві освіти Сергій Іванович добре нагадує Федора Омеляновича-старшого, учнем якого він був.

Хочу сказати також добре слово про вчителя математики Глодоської середньої школи Степана Микитовича Писаренка, у якого був талант до математики від Бога. Уроки цього вчителя для учнів-старшокласників були істинним відкриттям у науці, а знання з цієї доволі нелегкої дисципліни рівнялись маститому професору вузу чи військової академії. У математичну вищу науку ця людина була просто закохана. Про це свідчить такий випадок. У повоєнні роки (це мені розповідав колега Писаренка — Іван Денисович Пич, теж математик) в одному із районів області державний письмовий екзамен на атестат зрілості з математики "провалився". Жодна школа не впоралась із запропонованою Міністерством освіти задачею. Степана Микитовича викликали і направили для надання допомоги — треба було терміново розв'язати задачу, тому що навіть вчителі-математики району не змогли цього зробити. І він розв'язав її.

Ось що повідав мені його племінник Олександр Кузьмович Писаренко. На старості Степан Микитович частенько хворів і лягав до лікарні. Під час лікування його дружина (теж учителька) Марія Сергіївна приносила йому щось новеньке з математичної науки, що друкувалось у науково-академічних журналах. Хворий розв'язував усі приклади задач теоретичного і практичного характеру, списуючи чисті зошити паперу, а в одну ніч, коли не вистачило аркушів, пацієнт палати списав стіну інтегральними та диференціальними прикладами задач.

Ще до війни у нашій школі працювала вчителькою математики Марія Леонтіївна Павлущенко. Держава за сумлінну працю на освітянському терені нагородила її орденом Леніна.

Серед педагогів, які користувались авторитетом та повагою односельчан, варто назвати вчителів фізики — Чопенко Г.М., Лавріненко Г.М.; хімії — Бужак О.О., Ледутиньш А.М.; історії — Масло Я.К., Карпенко О.О., Мохонько Раїса Андріївна Нога В.Я.; географії — Упиренко Г.А., Вовкогон Н.М.; математики — Чуйко Т.М., Троянська Н.Г.; іноземної мови — Жердій О.Т., Дигас І.М., Щербина К.М.; літератури — Короп В.Г., Літвіненко В.М.; класоводи — Вербицька Р.Т, Мохонько Р.А., Платонова Н.Г., Сегеда М.В., Карпенко Н.З., Голуб К.Д., Шрам Н.Д.; фізичної культури — Минченко Н.С., Добровольський В.М.

Глодоська учнівська команда з волейболу не мала собі рівних серед команд шкіл Новоукраїнського району. Райвно вирішив організувати змагання між юними волейболістами Глодоської школи і вчителями фізичної культури району. Результат — повна перемога учнівської команди.

Наша школа була відома не тільки учителями, а й учнями. Троє випускників — Добрицький О.М., Сидоренко М.І., Яковенко В.М. служили в Радянській армії генералами на високих командних постах: генерал-майор Яковенко В.М. — командир танкової дивізії; Сидоренко М.Т. — директор оборонного заводу; генерал-майор авіації Добрицький О.М. служив в Далекосхідному військовому окрузі начальником політвідділу округу (до речі, Олександр Михайлович ще й поет, всі його твори присвячені радянській авіації); стали полковниками: Лісняк Ю.Д., Карпенко В.Г., Гуржій В.І., (всього 11 чоловік). Глодоська школа виростила сім докторів наук, серед них Шварцбург М.Б., Остапенко М.Я., Тимченко А.Д., Писаренко А.С. Полковник Метлик Ю.О., професор космічної медицини, готував радянських космонавтів до польотів.

Ми вважаємо, що найбільші досягнення учителів школи за весь період її існування припадають на 1963/1964 навчальний рік. Цього року у випускному класі, який налічував 19 учнів, 12 одержали золоті й срібні медалі за відмінне навчання і поведінку. Не кожна серед сільських шкіл має подібні досягнення у справі навчання та виховання учнів.

Як зазначалось раніше, школа підтримувала тісні зв'язки з місцевими колгоспами імені Кутузова, Мічуріна (пізніше об'єднані та перейменовані на імені Фрунзе). Першим директором новозбудованої школи був Микола Денисович Хоружий (глодосянин з діда-прадіда). Він організував по-новому навчальний процес і запровадив систему гурткової роботи у школі. Раніше ця робота була поставлена приблизно так: скажімо, у суботу після шостого уроку, коли учні були достатньо стомленими, вони мали відвідати обраний гурток. Третина з них просто йшла додому, ігноруючи ці заняття. Директор запропонував, аби у розклад гурткову роботу поставити не після шостого, а після другого, уроку. Весь клас на місці, вчителі забирають гуртківців і проводять на заняття. Микола Денисович, як історик, працює зі своїми учнями, я, як військовий керівник школи, поведу своїх вихованців на військово-історичний гурток, фізик — на фізичний, математик — собі і т.д. Було створено гуртки майбутніх трактористів, водіїв — їх наповнюваність складала 100%. Тракторна справа була улюбленою у хлопців, водіями бажали стати всі. Матеріальну базу створили колгоспи села, вчителів-механізаторів у школі було достатньо. Навчальний процес завершився тим, що у десятому класі всі учні складали державний іспит з тракторної та автомобільної справи. Отримавши посвідчення, вони йшли до колгоспних тракторних бригад, трудились на благо рідного села. І до сьогодні у селі працюють механізаторами наші випускники, деякі з них пізніше вступили до вищих навчальних закладів і займають керівні посади, окремі стали фермерами.

У мене, як військового керівника, був свій особливий гурток — військово-історичний. Я мав готувати кадровий потенціал офіцерів для Радянської Армії. Багато моїх вихованців полюбили військову справу, вона стала для них сенсом життя. Це полковники В.Гуржій, П.Майоренко, О.Мороз, В.Пилипенко, майор В.Талда та багато інших. Усі вони закінчили вищі військові училища, а полковник Амбул П. — військову академію.

На період канікул ми з гуртківцями здійснювали екскурсії по місцях бойової слави, побували у легендарному Севастополі, на Мамаєвому кургані у Сталінграді, на Бородінському полі під Москвою. Із усіх цих знаменитих, я б сказав священних місць, привозили землю для шкільного музею. Особливо гуртківців вразила поїздка до Ленінграда. Два тижні перебування в місті на Неві збагатили у моїх вихованців знання з життя та навчання військових моряків.

Ці поїздки допомагали нам організувати місцеві господарства. Так, у 1989 році десять учнів старших класів нашої школи за рахунок коштів колгоспу побували на Бородінському полі. Голова Михайло Артемович Артеменко ніколи не відмовляв у вирішенні проблем школи. Він по-державному, по-батьківськи піклувався про підростаюче покоління. Розмовляти з Михайлом Артемовичем було приємно, він знався на військовій справі, агрономії, фізиці (за фахом був електротехніком) і любив літературу, словом, був людиною всебічних природних знань. Доречно сказати, його власні діти були прекрасними учнями, як мовиться — яке насіння, таке й коріння.

Незабутніми залишились враження від поїздки на місце Бородінської битви. Завідуюча військово-історичним музеєм у Бородіно Аліса Дмитрівна Качалова влаштувала нам теплий і щирий прийом, була дуже схвильована, обняла кожного по-материнськи і вручила учням нагрудні значки із зображенням фельдмаршалів російської армії М. Кутузова, М.Барклая-де-Толлі, генерал-лейтенанта П.Багратіона, генерал-лейтенанта Д. Неверовського (українця, родом із Золотоноші), генерал-лейтенанта, нашого земляка із Розумівки М. Раєвського, генерал-майора, теж українця за походженням, П. Конівніцина. Всі вони були великими патріотами своєї Батьківщини. На Бородінському полі стоїть пам'ятник за № 51 єлисаветградцям. Аби віддати належне гусарам з Єлисаветграда, ми біля їх пам'ятника посадили два дубових садженці, яких назвали іменами учнів нашої школи: дуб Андрія Писаренка і дуб Наталії Артеменко. А інші два дубки, як нам порадила А.Д. Каналова, ми посадили у дворі Спасо-Бородінського жіночого монастиря, що розташований на місці битви. Його заснувала дружина загиблого генерала Олександра Тучкова — Марія Тучкова, оплакуючи російських воїнів, що полягли тут. Садженці ми назвали дуб Бориса, мого імені та дуб Павла Куценка — учня школи.

Екскурсовод нам розповів, що багато жінок російських генералів після бою шукали тіла своїх чоловіків. М. Тучкова знайшла руку з іменним перснем. На цьому місці у 1820 році вона побудувала невеличку церкву під назвою "Спас Нерукотворний". У вівтарі поклала руку чоловіка, а пізніше тіло свого 15-річного сина Миколки, потім за заповітом і її поховали у 1854 році як ігуменю жіночої Спасо-Бородінської обителі.

Ми привезли з собою як дорогоцінну пам'ять з Бородіно 20 садженців місцевої ялини. Я дітям порадив посадити в себе у дворі по деревцю і назвати іменами Раєвського, Кутузова, Шестакова. Наприклад, у мене ростуть ялина Кутузова і Раєвського. Вони чудово прижилися на глодоській землі й досягли висоти 4-5 метрів.

У 1992 році ми знову побували на Бородінському полі, коли відзначалося 180-річчя битви. Біля пам'ятника єлисаветградцям посадили два кущі червоної калини, два дубки та чорнобривці. Ще в перший наш приїзд (1989 р.) керівництво музею запропонувало нам взяти шефство над пам'ятником єлисаветградцям. Крім того, на День Бородіно, як щорічне свято (1-ша неділя місяця вересня) 10 учнів нашої школи повинні виходити на поле у формі єлисаветградських гусар і брати участь в інсценізації Бородінської "битви" на місцевості, тобто землі Бородінській. Наприклад, на 180-річчя з Франції прибули 300 старшокласників у формі наполеонівських солдат того часу, російських теж — 300 учнів у формі російських солдат. Ось це учнівське декоративне "воїнство" розігрувало окремі епізоди бою, була задіяна і російська кавалерія, і французька кавалерія, і "форсували" бородінську річку Колочу. Але глодоські учні не брали участі в "бою", тому що бракувало гусарської форми. Більше ми не змогли відвідати ці місця, хоча нас запрошувало керівництво музею на щорічне свято Дня Бородіно, яке є традиційним, починаючи з давнього 1839 року. Востаннє нас запрошували у 1999 р. На жаль, зв'язок з Бородіно припинився тимчасово, а можливо і назавжди...

Повертаючись до подій у селі Глодоси початку XX століття, пригадаємо, що у 1904-1905 рр. Росія програла японську війну, а увесь військово-морський флот (а це дві ескадри адміралів Рождественського і Небогатова як командуючих) припинили існування. Жах холодить душу до цього часу, коли 27 вересня 2006 року на Київській телестудії на каналі "1 + 1" демонструвався хронікальний кінофільм того часу. За півтори доби у морській безодні проливу загинули 5025 російських матросів. Матрос із Глодос Харитон Денисенко дивом уцілів. Сотні тисяч солдат навіки залишились на сопках Маньчжурії, серед яких було багато глодосян.

Цар Микола II 9 січня 1905 року розстріляв демонстрацію власного народу — пролилася кров невинних співвітчизників. Гнів громадськості піднявся на найвищу сходинку, почалась революція... По країні організувались бунти та забастовки, в селах люд піднявся проти поміщиків-мануфактурщиків. У сусіднього багатія Ковальова під Добровеличківкою глодосяни підпалили економію і хлібне поле, згоріло дотла все награбоване.

У цей час у нашій волості утворилась соціал-демократична організація, яку очолив Михайло Зафтонов. До її складу увійшли Іона Пономаренко, Борис Шварцбург, Тимофій Тимофієв, Йосип Добровольський, Дмитро Мороз (повішений в 1911 році у Єлисаветградській окружній тюрмі), Полікарп Васичов, Меркурій Мироненко. Вони виступили проти запровадження в Російській імперії порядків, проповідували ідеї справедливості, свободи, прав людини тощо. Глодоські демократи Іона Пономаренко та Тимофій Тимофієв знищили тоді ненависного у селі волосного старосту Ксенофонтія Шрама, який цілковито заслуговував подібної кари. Це він в 1907 році під час заворушень у нашому селі звернувся до єлисаветградських повітових жандармів з проханням направити до Глодос "усмирителей" для наведення "надлежащего в селе порядка". В Російській імперії подібна практика як "виховна процедура", цілком була відома і допускалась. "Возмутителей", як непокірних, били шомполами і дубинками, не один наш земляк відчув на собі подібне "усмирение".

Отож, спочатку були послані до села кубанські козаки, але виявилось, що це звичайні добрі люди, зовсім своїми діями не схожі на "усмирителей". Запанувала між глодосянами та кубанцями дружба, деякі з них одружувались на місцевих дівчатах. До нашого часу в селі є нащадки кубанського роду: Матвійчуки, Захарченки. Кубанці стали українцями. Але така поведінка кубанських "усмирителей" була не до смаку старості Ксенофонтію Шраму. Він поїхав до Єлисаветграда до окружних жандармів зі скаргою на кубанців і затребував донських кадрових козаків. Незабаром у селі з'явилися "дончаки". Взвод цих справжніх "усмирителей" розпочав свою "роботу" за принципом і наказом начальства: "пороть всех и правого и виноватого". Ось ці "герої" в лампасах шмагали Тимошку Тимофієва — глодоського соціал-демократа. Незабаром у провулку, де тепер мешкає глодоська вчителька Лариса Степанівна, лишився життя колишній староста Ксенофонтій Шрам. Іона Пономаренко в присутності Тимофія Тимофієва ввігнав кумові Ксенофонтію (а вони таки кумались) 5 револьверних куль. Такі подробиці вбивства часто розповідав дід Тимошка.

Єлисаветградський окружний суд обох соціал-демократів з Глодос засудив: першого до 20 років сибірської каторги, а другого — до повішання. Тимофієв вийшов на волю у 1917 році, привіз додому на показ сім'ї кайдани (вони дотепер знаходяться в обласному краєзнавчому музеї як експонати). А ось Іона Пономаренко втік з Херсонської губернської тюрми, по мотузці спустившись з четвертого поверху, переховувався на квартирах місцевих соціал-демократів. Ці дані мені розповів 80-річний онук Тимофієва Михайло Якович Журавльов. Пізніше його таємно вивезли в порт у дерев'яному ящику й одночасно із завантаженим вугіллям помістили на американський пароплав. Так він опинився на борту судна у відкритих водах Чорного моря.

Кілька десятиліть прожив І. Пономаренко в США та Канаді, обзавівся великою родиною, протягом всього життя вважав себе прогресивним соціал-демократом. У 1965 р. відвідав свою Батьківщину як турист. Заповідав, коли плив через Атлантику: коли помру в дорозі, яка буде ближчою до Європи, то поховайте мене в моєму рідному селі, де лежать мої батьки і діди. А якщо дорога буде ближчою до США, то в Америці.

Щодо побиття шомполами свого батька Тимофія його дочка Серафима розповідала: "На сільському сході на лінію "позору", відому глодосянам, зібралося багато людей. Тут були староста К.Шрам, двоє глодоських попів: з Покровської церкви Лазаренко, а з Всесвятської — Нена (так називали це прізвище в Глодосах, а фактично воно звучить і пишеться — Нетко). На перехресті доріг Новоукраїнка-Злинка, як найвищому місці в селі, донські козаки шмагали на ослоні нашого батька. Нам, малим дітям, було зовсім невідомо, за що його б'ють залізними прутами. Він не плакав, тільки зціпив зуби з налитими кров'ю очима і нелюдським поглядом витерпів 110 ударів. Коли кінчилось побиття, встав сам, без допомоги підійшов до кума Ксенофонтія, який мене хрестив, і хриплим голосом сказав: "Ну що ж, куме, я заплатив вам своїм тілом, а ви заплатите мені своїм життям".

У ці часи із села було призвано йти на Першу світову війну "во славу Отечества" не одну сотню молодих новобранців. Для багатьох ця "слава" закінчилась смертю або кривавими ранами. І знову військові невдачі: якщо 10 років тому в японську війну 1904-1905 рр. загубили військово-морський флот імперії та армію в Маньчжурії, то в І світову — дві російські армії генералів П.Рененкампфа та О.Самсонова (до речі, колишнього єлисаветградського керівника юнкерського кавалерійського училища) загинули в Карпатських горах на західних кордонах Російської імперії.

Як відомо, Перша світова війна у Російській імперії переросла в громадянську. В країні виникли різні партії, у Глодосах також з'явились анархісти, монархісти, більшовики, есери, причому значна частина глодоського люду вірила їм всім. Село розділилось за прихильностями до них на частини, які існували в Глодосах давно. У "п'ятому", тобто 5 частина — петлюрівці, "четвертому" — махновці, а в більшій половині — більшовики. Троє рідних братів Калько (Яків, Митрофан і Кузьма) організували два партизанських загони, які були на боці радянської влади.

Учитель Божорової школи Фока Минович Мелешко, як лівий есер, підтримував українську національну ідею, уряд УНР та історичні традиції гетьманування Петра Дорошенка.

Рядовий солдат Степан Германович Масенко (брат по крові українського радянського поета Тереня Масенка) стояв за ідеї отамана Григор'єва, фактично був його заступником.

Оці всі перелічені політичні об'єднання між собою ворогували. Денікінці з петлюрівцями, махновці з григорівцями, а більшовики з усіма партіями, що були в селі. Фока Минович разом з отаманом Григор'євим укоротили життя 19 глодоських партизан. У 1919 році Мелешко запропонував Якову Кальку мир і дружбу після страти глодосян, але партизанський командир з Глодос від переговорів категорично відмовився. Як згадує український письменник-документаліст Григорій Гусейнов у книзі "Господні зерна", після розстрілу людей в Глодосах Григор'єв подався до села Сентово (тепер Родниківка Олександрівського району нашої області) на переговори з Нестором Махном. Останній не дуже погоджувався на пропозицію отамана, але врешті-решт поїхав. Обидва були озброєні, мали особисту охорону, сіли за стіл переговорів. Махно менше говорив і пропонував, а Григор'єв гарячкував, нервував. Виникла суперечка, під час якої Махно дістав пістолет і вистрелив в голову отаману. Ось так і скінчилось його життя.

По-різному склалась доля цих людей. У 1920 році Ф.М.Мелешко і 30 його глодоських козаків з Дорошенківської сотні залишили Глодоси і подалися до Західної України, а потім до Польщі. Глодоський партизанський загін переслідував мелешківців, але не наздогнав. Митрофан Калько у своїй книзі "Воспоминания командира глодосских партизан" розповідає, що, повертаючись з села Хмельового (куди утікали глодоські петлюрівці), вони наздогнали запряжені коні, які везли повну гарбу кирпичу для топлива. Хазяїн цього транспорту погано говорив по-українськи. Пізніше виявилося, що це був полонений австрієць з часів війни. М.Калько запитав у нього: "Куди везеш свій товар?" Відповідь: "У Новоукраїнку, на базар, продам та матиму гроші." Митрофан: „О, то я в тебе куплю це топливо, уже скоро зима." Відповідь: „О, ні, тобі не продам." Переслідувачі подивилися один на одного з розумінням, що їздовий говорить неправду і їде не на базар. Митрофан: „В такому випадку я тебе арештовую. Вези туди, куди тобі наказано." А наказано було везти в Новоукраїнку на квартиру, де переховувався колишній губернатор Привіслінського краю Ерделлі і його син штабс-капітан Російської армії. Топливо везли в дім, де батько і син мали зимувати, бо у своєму маєтку під Хмельовим — Ерделівці, боялися знаходитися: там вирувала громадянська війна. Глодоські партизани їх заарештували і розстріляли як класових ворогів. Перед вироком старший Ерделлі просив: „Сина не вбивайте, він освічений офіцер, для вашої влади принесе користь." Ну що можна сказати про цей випадок. У громадянську війну подібні ситуації були явищем буденним: життя кожної людини трималося на волосинці.

Керівник глодоської Дорошенківської сотні Ф. Мелешко після 1920 року не відвідував своє рідне село. Він мешкав деякий час у Львові (1943 р.), навіть батька Минка і матір рідну не поховав як син, вони померли після війни у своїй хаті (до речі, вона й досі стоїть низенька, але веселенька у тому ж "п'ятому"). З Польщі Фотій потрапив до Чехії, вступив до університету на навчання, здобув вищу освіту, учителював в еміграційних управлінських школах і сам став політичним емігрантом. Багатьох козаків його сотні у радянські часи було засуджено і відправлено у так звані "далекі табори".

Подібна доля очікувала і другого глодосянина-григор'ївця Степана Германовича Масенка. І Мелешку, і Масенку Радянська влада була не по душі. Дуже велика кров пролилася в громадянську, часом марно. По селу більше загинуло людей, ніж на фронтах світової війни. Страшне лихо заглянуло майже в кожну глодоську сім'ю, виступили брат на брата, син на батька.

Між Мелешком і Масенком відносини були то дружні, то ворожі — один одному нічого не прощали, злоба то кипіла в серці, то схолоняла... У 50-х роках минулого століття обидва із сім'ями переїхали до США, шукаючи заможного життя. Але не судилось — працювали чорноробочими: Фотій — кочегаром, не дивлячись на те, що одна рука була без пальців, а Степан — рядовим електриком. Ці двоє воїнів-бранців померли на чужій землі. Не бачили один одного й рідні брати Масенки Степан і Терентій — 55 років. Тільки під час "горбачовської відлиги" Терень дізнався, що старший брат живий і мешкає в далеких Сполучених Штатах Америки. Розпочалась довгоочікуване листування. В одному із листів Степан просив, щоб Терешко вислав йому посилку з творами О. Пєшкова (М.Горький), а також шолоховський "Тихий Дон" та "Підняту цілину" — ці великі безсмертні світові твори про події в нашій країні в XX столітті.

Колективізація в Глодосах проходила драматично. Старі вікові звичаї в господарстві нова влада заперечувала і відкидала повністю, а селяни, століттями тяжко працюючи на своїх десятинах, берегли свої хліборобські традиції. Схожі події Михайло Шолохов відобразив у двотомному романі "Піднята цілина". Не хотіло донське козацтво переходити, причому примусово, на нові форми господарювання в радянській державі. Скільки роздумів було в козачих головах, недовіри до реформ. Шолохов так правдиво описав донські хутірські, станичні події, ніби він жив у Глодосах "в четвертому чи п'ятому". І у нас в селі розділили людей на бідняків, середняків та куркулів. Державна влада, яка підштовхнула бідняків до розбрату, називалась колективізацією. Куркуль вважався класовим ворогом і його потрібно було економічно знищити, та і навіть фізично. Мого діда Тараса "розкуркулили" і він виїхав до міста Первомайська. Так звані "комбіди" (комітети бідноти) відібрали в діда все, що вся сім'я, родина, рід наживали роками.

Загальнодержавна руйнація старої сільськогосподарської економіки призвела до голоду 1932-1933 років. Вірно, що у нашому селі пухли люди, вмирали, але не поголовно. Важко було дивитися на голодних дітей, немічних старих людей. Я, наприклад, не розумів, бо був малим, коли моя мати щоранку общупувала мої худі ноги, мовлячи: "Ні, не пухлі, ти в нас молодець". Нас врятувало ще й те, що батько стріляв гав, а мама нам з братом говорила: "Це курятина".

У селі були створені загони найбідніших селян, метою яких було відібрати майно у тих, хто його мав. Я особисто ці часи невиразно пригадую, мав тоді три роки. Як у сні пам'ятаю: зайшов до нас у хату височенний дядько, в руках якого був довгий, до 2-х метрів залізний прут, яким він довбав діл. Пізніше мені бабуся сказала, що він шукав зерно. "А хіба воно в землі? — запитував я. — Хто його туди насипав?" Я тоді був ще малим і нічого не розумів. А державна політика була така: знайдений хліб реквізовувався. А раз так, то голод у Глодосах був забезпечений. Бабуся мені говорила: "Уже Омелько, наш сусід помер, закопали його у погребі, померли і Каштани, і Відерники."

У Глодосах було організовано 12 артілей (колгоспів). Усі прилеглі землі до села складали 22000 гектарів.

Забрані коні у глодосян загинули від недостатку кормів, сіяли в неорану землю, про механізацію і мова не йшла.

Тяжке горе супроводжувало нас не один рік. Батька призначили головою артілі імені Карла Маркса, але згодом, у 1933 році, арештували. Це було найбільшим дитячим горем для мене і брата Леоніда. Він "миттєво" опинився у далекому Владивостоці на 7-річний термін у "далеких таборах". Мотиви його "злочину" залишились для мене невідомими і до сьогодні. Ми раділи, коли він повернувся з тюрми. Мати казала, що було "пересудження" і його звільнили. Згодом батько знову очолив артіль.

Ось такі події були в Глодосах у період утворення колективних господарств. Вперше глодоські колгоспники наїлися вволю пшеничного хліба у 1937 році. Мій батько отримав на трудодень (така була міра оцінки колгоспної праці) 5 кг пшениці, а всього наша сім'я привезла додому 40 пудів зерна і відро цукру. Батька за добре організовану роботу в колгоспі преміювали жіночим велосипедом. Правда, його перед війною і забрали.

Ще в 30-ті роки минулого століття радянська влада прагнула ліквідувати серед населення неграмотність. Керівництво села, за командою зверху, турбувалось, аби і старші покоління глодосян не були безграмотними. У школах організували так звані лікнепи (ліквідація неписьменності). Дорослі люди в селі не вміли ні писати, ані читати. Благо на ті часи мої батьки були грамотними: у батька ветеринарна освіта, школа червоних командирів (він закінчив колишнє Єлисаветградське юнкерське училище), а у матері — 3 класи. Їх, як освічених, записали в учителі по ліквідації неграмотності. Уроки проводились у так званих хатах-читальнях. Не вистачало букварів, зошитів. Ці хати-читальні, як і школи, опалювалися колгоспною соломою, якої на всю зиму не вистачало. Всі мерзли, я це добре знаю по собі, учнем першого класу був зарахований у 1936 р. Мій перший учитель Антон Семенович Галенко зимою вимагав від першокласників: якщо змерз — то потри добре руки і потилицю, дозволяв вийти з класу і побігати, причому на оцінку з фізкультури. Звичайно, така "зарядка" нам була до душі. За урок можна одержати дві оцінки. Я все це згадую як щось надзвичайно приємне і дороге мені. Велика перерва, а ми всі гріємось біля ледь-ледь теплої грубки, а то бувало підійдеш до замерзлого вікна, похукаєш, і дивишся у розмерзле вічко, хто там із дошкільнят спускається на громаку з гори.

У ці часи у селі відчувалось наближення якогось страху. Нерідкими були випадки арештів серед голів колгоспів. Глодосянам було абсолютно незрозуміло, чому НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ) відправляє до тюрем колишніх активних революціонерів нашого села 1917 року, можна сказати, героїв громадянської війни, захисників радянської влади. Наприклад, глодосянина Божора Дмитра Дмитровича (племінника Федора Омеляновича). Він був більшовиком. А в громадянську війну поруч з Миколою Щорсом (командиром ескадрону), Юрієм Коцюбинським (сином відомого українського класика літератури Михайла Коцюбинського) захищав Радянську владу. У радянські часи цей колишній захисник тодішньої влади працював головою райвиконкому у селі Рівне Новоукраїнського району, а в 1937 році був арештований і розстріляний як ворог народу. І ніхто з родини не знає до цього часу, а є ще племінники, онуки Дмитра Дмитровича, за що йому НКВС укоротив життя.

А тепер скажемо слово про онука старшого Божора. Його теж назвали, як і діда, Федором Омеляновичем Божором. Так розпорядився сам дід. Це був учитель за покликанням. У 1936 році він, один з України, був делегатом Московського з'їзду вчителів, слухав доповідь Н.К. Крупської, сфотографувався з нею (фото знаходиться в Глодоському шкільному музеї). А в 1937 році його відправили на каторгу терміном 10 років. Знову задаємо питання: що скоїв онук старшого Божора? Залишився поза ґратами старший Ф.О.Божор. Щоб не настигла доля його внука і племінника Федір Омелянович у 1940 році покінчив з собою. Залишився в нього син — Михайло Федорович (його батько називав "Мишуком"), полковник Радянської Армії, проживає в Росії.

До цього часу не можна сказати: за що репресували у 1937-1938 рр. багато глодосян? Серед них й інспектора шкіл О.О.Недайкашу. Все "п'яте", тобто чоловіки, були репресовані як вороги влади, усі вони, на жаль, загинули.

Наближалась війна... її дихання було відчутно уже в 1940 році, і все ж вона нагрянула в Глодоси несподівано, зненацька, в ніч на 22 червня. Наш сусід Петро Купріянович Мунтян віддавав дочку Єфросинію заміж. Одружувався з нею учитель школи Іван Сергійович Бондаренко. Ранком по радіо голова Раднаркому В'ячеслав Молотов оголосив про напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Мунтянівське весілля не втратило свого піднесення: чоловіки пили, співали, танцювали. Напідпитку заявляли всім присутнім гостям, приміром, таке: Німеччину ми закидаємо шапками, а не кулями й снарядами. Радянський Союз — багатомільйонна держава, має небачену в світі військову техніку тощо. Тієї весільної неділі глодосяни вперше побачили незнайомі літаки з чорними хрестами, які йшли двома ланками на невеликій висоті над нашим селом. А в понеділок молодий Бондаренко одержав з військкомату документ про мобілізацію до армії. Того дня він залишив своє весілля, дружину і село назавжди... Більше він в рідний край не повернувся, десь поклавши свою голову.

Терміново потрібно було вирішувати багато невідкладних справ, причому одночасно за декілька днів: мобілізувати чоловіків до армії, перегнати за Дніпро тисячі голів худоби (бо вважалося, що німців за Дніпро не пустять), організувати евакуацію населення, ще й жнива провести, а хліб підстигав на славу.

А тим часом німецька аріація майже щоночі вже бомбардувала залізничні станції Адабаш, Новоукраїнку, Помічну, Злинку, Плетений Ташлик. На заході в бік Умані день і ніч гуло ехо війни. Де ті Умань, Підвисоке, а глодосяни відчували артилерійську канонаду. Пізніше з'ясувалося, що у Підвисокому, у Зеленій Брамі німецька армія оточила, полонила і частково знищила дві радянські армії (6-ту і 12-ту), полонивши 16 генералів...

1 серпня 1941 року о 15 годині дня у Глодоси вступили німці без бою, тріумфально з музикою. Як же було боляче дивитися на несподіване видовище — чужі солдати їздять на мотоциклах, автомобілях по селу; в спеку ця маса людей вскакує в колодязі, з яких ми п'ємо воду, і фиркаючи від насолоди, обливається, чепуриться. Старші чоловіки (вірніше, уже діди), колишні полонені російські солдати Першої світової, виходили до німців з хлібом-сіллю, вони не забули німецьку мову і "шпрехали" по-їхньому.

Нам страшно і моторошно було дивитися на колони військовополонених червоноармійців. Пам'ятаю, як їх семикілометрова колона рухалась через село: худі, небриті, з палаючими очима. Не йшли, а волочили ноги. Селяни кидали їм у натовп хліб, сало, все їстівне. Супроводжували їх німецькі солдати з вівчарками. Глодосяни плакали від побаченого. Потім 25-тисячну масу полонених солдат помістили в кам'яні сараї на станції Адабаш. Ніхто і не думав годувати чи напувати їх: всі загинули, заморені голодом і холодом. Це була правдива і дійсна картина геноциду за німецьким зразком. Пізніше, у 1944 році, глодосяни бачили і полонених німецьких солдат, але то були звичайні люди.... Радянське населення до них ставилось по-людськи. Багато з них вижили і повернулися додому до своєї Faterland.

Отже, вступила до нас німецька армія браво, з грою на акордеонах. Жителям села оголосила, що війна триватиме недовго — всього три тижні. "Сталін капут, Москва капут", — ось так мені у нашому дворі "толкував" солдат-студент Дрезденського університету...

У Глодосах була сформована так звана нова влада по-німецьки, яка називалася "Ordnung", тобто "порядок". Відкрилась сільська управа (на зразок сільської ради), поліція, комендатура тощо. Всі школи було зачинено на замок. Учні пішли по домівках на трирічні канікули.

Сумно і прикро говорити, що першою фігурою (катом і вбивцею глодосян) став учитель глодоської школи, завуч, досвідчений математик з природним даром Симон Петрович Васалатій. За походженням Симон був сином помічнянського священика отця Петра. Як можна назвати його сином своєї матері, коли він лишив її без сімейного притулку. У морозну ніч його ненька, йдучи до Помічної, замерзла. Тіло її знайшли весною в лісосмузі, коли розтанув сніг. Отже, про синівські почуття годі говорити.

Глодоський військовий комендант капітан Курт Бухбергер призначив Симона Васалатія на посаду начальника слідчого відділу поліції.

Здавна в нашому селі проживали євреї, їх було не один десяток родин. Всі вони в основному вели дрібну торгівлю, а більш заможні мали млини, олійні. У нас в селі була відкрита єврейська синагога з раввіном. Німецький комендант наказав усім їм носити на спині єврейський знак — шестикутну зірку. Цих людей зігнали до школи №1, організували там своєрідне гетто. Школа перетворилося у в'язницю, організовану "учителем" Симоном Васалатієм. 96 євреїв глодоська поліція, як череду худоби, погнала у село Хмельове, і всіх там живцем кинули у МТС-івську криницю, а зверху придавили залізною вагонеткою.

На черзі людських тортур були голови глодоських колгоспів, правлінці, комуністи, активісти села на чолі з головою сільської ради Павлом Бериндею. Їх кинули теж живцем у криницю поблизу Малої Виски, у Лютцевому лісі. Страту Павла Беринді здійснив його рідний брат Іван, оберполіцай Малої Виски.

У 2004 році Маловисківська райдержадміністрація і військкомат з почестю заклали капсулу із землею, де були страчені глодосяни. Пам'ятний знак знаходиться на видному місці на узбіччі дороги "Мала Виска-Кіровоград".

Напередодні визволення нашого села Радянською Армією, наприкінці 1943 року Васалатій організував чергову страту глодосян-активістів колгоспного руху та учителів, своїх колег у середній школі, де він був завучем. Серед загиблих була жінка з вирізаними грудьми Івга Масенко (її син Борис Масенко до цього часу проживає в селі), а вчителеві географії Миколі Яковичу Карпенку поламали руки, перев'язали мотузкою, і колишній "завуч" почепив її на шию своїй жертві... Клас на нижчому поверсі був залитий людською кров'ю, а розстріл Симон вчинив у Хмелівському лісі під новий 1944 рік, де жертви самі копали для себе могилу...

Радянська Армія звільнила 7 січня 1944 році місто Кіровоград, а 16 березня — Глодоси. Як було боляче, що не дожили ці глодоські великомученики до свого звільнення.

Жителі села пам'ятають також героїчну смерть безіменного партизана зі Знам'янки (перед своєю смертю він сказав: "Я партизан з Чорнолісся"), якого упіймав глодоський поліцай і доставив Симону Васалатію до управи. А ситуація, як стало відомо, склалась таким чином: за столом сидів оберполіцай, перед ним стояв партизан, а позаду поліцай з карабіном. Симон почав вимагати документи у затриманого, той зробив вигляд, що дістає їх з кишені на грудях, а сам вихопив пістолет і через плече вистрілив у позаду стоячого поліцая. Другим пострілом послав кулю у Васалатія. Але обидві вони пройшли мимо цілі. Поліцай вистрілив партизану в спину, куля пробила живіт навиліт. Помер герой-партизан у хаті колишньої колгоспниці Будник. Поховала цього молодого хлопця молодь села, не боячись поліції і грізного Симона. Оплакували його глодоські дівчата.

Колишні учні "завуча" поклялись знищити його як ката, який на той час до німецької каторги (у Великонімеччину, так говорив глодоський обер) відправив не одну сотню своїх учнів. Дев'ятикласники з "п'ятого" — Микола Галка та Сергій Осауленко вирішили знищити старшого поліцая села, вночі вони кинули гранату у вікно його хати. Але виявилося, що Симон Петрович ніколи не ночував у себе вдома, боявся помсти. Після невдалого замаху М. Галка М. і С.Осауленко перейшли на нелегальне становище, але батько Миколи Галки постраждав. Поліцаї понівечили старого чоловіка шомполами привселюдно. Слід відзначити, що уся глодоська поліція не ночувала по домівках (так вимагав від них Симон), змінювала свою дислокацію, відчуваючи, що гнів односельців наростає.

Ці кати укоротили життя активістам Івану Федорченку і Архипу Торішньому, застреливши їх через вікно у вечірню пору. Вони підстерігали своїх жертв таємним пострілом — це була витончена "наука" Васалатія.

Бували серед глодоських поліцаїв й іншої поведінки люди, наприклад, Михайло Артеменко. Коли готували набір молодих хлопців та дівчат до "Великонімеччини", а це були переважно учні старших класів Глодоської середньої школи, поліція, як правило, влаштовувала облаву. Поліцай Артеменко заходив до своїх однолітків і повідомляв про нашестя. Молодь не ночувала по домівках, а йшла у степи.

Був і другий замах на Васалатія. Це було глибокої осені 1943 року. Увечері, коли він повертався з Хмельового, його бричку обстріляли глодоські месники, але кулі і на цей раз обійшли ката.

А тим часом глодосяни вже чекали свого звільнення. У східних районах Кіровоградщини окупаційний режим гітлерівської влади перестав існувати. Здавалось, усього сотня кілометрів від Глодос до Кіровограда, але цей тернистий шлях діюча армія долала три місяці. Німці розраховували зайняти міцну оборону по лінії Новомиргород-Мала Виска-Злинка. У Глодосах був облаштований великий склад боєприпасів. На квадраті в 200 гектарів лежали тисячі тонн бойового вантажу. Влітку щоденно вдень і вночі сотні машин складали міни, снаряди, готуючись до оборони. Але... Але довелося швидко втікати за Буг в район Первомайська. Однак переправи через цю водну артерію не було — на мосту через річку провалилося два танки "тигр". Відступ через Буг був закритий. Піхота могла піти вплав, а техніка... От і довелося німецькому командуванню дати наказ про знищення власної автотехніки. По 25-кілометровій дорозі від Лисої Гори до Первомайська власноруч спалено було не одну тисячу машин.

16 березня 1944 року наші війська звільнили Глодоси. Звільняла 116-а піхотна дивізія імені Яна Фабрициуса. Нема в нашому українському словнику слів, аби висловити цю радість перемоги зі сльозами на очах. Ніякого бою не було, німецькі війська перетворились у натовп деморалізованих солдат. Де и поділась та бравада, коли вступали в серпні 1941 року! Купами заходили по хатах глодосян, брали все їстівне, що можна було взяти, тому що були голодними і страшенно втомленими.

Добре пам'ятаю, як до нас у хату забрели до десятка відступаючих німців, знайшли і забрали сало, яйця. Частина з них заховалась у клуні, на горищі сараю, бажаючи перетворитися у дезертирів. Відверто скажу, що на це було важко дивитися, як не є, а живі люди — підневільні солдати. От якби у подібну ситуацію потрапили були керівники вермахту — німецькі генерали, фельдмаршали.., то справа інша.

Отже, 16 березня 1944 року приблизно о 4 ранку я почув, що на березі річки говорять наші солдати. Виявилось, що це наша матінка-піхота проходить, ланцюгом 7-8 метрів солдат від солдата, звільняючи кожен клаптик глодоської землі, причому, не ведучи ніякого вогню, бо німці абсолютно не чинили опору.

Село було звільнене від німецько-фашистських окупантів приблизно за дві години. Ось так з північно-східного боку вступили радянські воїни і пройшли до південно-західного боку, прямуючи до Юрівки, Піщаного Броду, не зупиняючись ні на крок.

Ближче до ранку рушили резерви. Пішки, у болоті, не дотримуючись строю та доріг, а по так званому топографічному азимуту йшла армія-визволителька — 114-а дивізія.

О 12 годині в небі над селом з'явився німецький літак, якого переслідував наш винищувач. Пілот скинув дві бомби біля школи №3, де якраз рухались маси наших піхотинців. Там і загинув старший сержант Єгор Панов, родом з Москви. Обірвалось життя цього героя-визволителя у нашому селі, де його і поховали.

Отже, на ранок 16 березня село звільнили, а по обіді глодосяни самостійно, ні у кого не питаючись, поновили усі місцеві колгоспи. Я з старшим братом відвіз до організованої колгоспної комори 11 центнерів ячменю та два центнери вівса. Йшла весна, треба було готуватись до неї усім миром. Головою колгоспу обрали Дмитра Тимченка.

А 22 березня польовий військкомат призвав до діючої армії чоловіків 1898-1926 років народження. У поновленій Глодоській сільраді число призовників складало дві тисячі осіб, а пізніше було встановлено 2111 майбутніх солдат Червоної Армії. На той час це була добре укомплектована бригада, яка влилась до збройних сил нашої держави. Польовий військкомат організував так звані маршеві батальйони, що рухалися, не притримуючись доріг, по прямій лінії, за фронтом.

Перша повоєнна весна була і радісною, і тяжкою одночасно. Старі і жінки сіяли зерно вручну, а орали виключно домашніми коровами, добре що німці не встигли забрати їх до Німеччини. Домашні городи жінки і діти копали лопатами. Важко їм було, але й радісно — не було окупантів, а це найголовніше. Слід відзначити, що Глодоси, прямо скажемо, було щасливим селом, ні в 1941 році, ні при визволенні тут не велося бойових дій. Уціліли в нашому селі три школи, 11 магазинів, лікарня, могутній передовий млин, всі колгоспні будівлі.

Але не треба забувати, що з 2111 чоловік Глодоської сільради не повернулись додому майже одна тисяча.

Розпочалась повоєнна відбудова господарства, 12 новоутворених колгоспів зовсім не мали тягла, про яку-небудь сільськогосподарську техніку, її поповнення не йшлось взагалі. Правда, влітку 1944 року держава доправила до колгоспу худобу з Казахстану та Узбекистану — коней і невелику отару овець.

Колгоспом імені Будьонного став керувати Михайло Діордіца, корінний глодосянин. Йому довелося першим після звільнення організовувати збір урожаю. Хоча врожай видався середнім, та й того не було кому збирати, косарів бракувало, всі чоловіки пішли на фронт.

Уже влітку 1944 року почали надходити зловісні похоронки. Моторошно було чути гіркий надривний жіночий плач, який доходив то з "п'ятого", то з "четвертого", то з "першого", і страшні дитячі причитання про загибель на фронті чоловіка, сина, батька. Материнські коси біліли враз на очах, коли поштарі приносили страшне слово "извещение". Усі жінки читали листи від чоловіків з фронту гуртом, кожна носила їх в кишені, бо вважала як "останні вісті" (ні газет, ні радіоприймачів в селі не було). З фронту чоловіки писали бадьорі, прямо веселі листочки-трикутники змісту: "фрицев бьем, гоним, бегут как зайцы, не оглядываясь, скоро закончим войну и вернемся домой". Ось такі обнадійливі слова з фронту гріли жіноче серце і смуток відступав. Звичайно, написане з фронту було напівправдою, бо там лилась кров і гинули люди.

Добре пам'ятаю, як голова колгоспу М.М.Діордіца покликав на колгоспний двір 14-15-річних хлопців на "нараду" і звернувся до нас: "Хлопці, синочки, вас у мене 54 і я з вами буду жнивувати, збирати наш врожай, ви будете моїми косариками, а дівчатка вашого віку будуть в'язальницями" (прямо і відверто скажу, що це ж була далеко не дитяча робота — тягнути косу в 14-15 років, в'язати високі житні снопи 14-річній дівчинці — не під силу). Далі Михайло Мойсейович продовжив: "Коси вам будуть лаштувати діди, які ще на сьогодні є у колгоспі. В обідню пору пообідаєте вареного, куховарки вам приготують, що у нас є із продуктів у нашій коморі... Діти, ви згодні це робити?". Звичайно, ми згодились. Через тиждень розпочалось прибирання спільного ячменю. Перші два дні були тяжкими. Без звички викосили насилу по 30 соток, а далі втягнулись — і під кінець збиральної кампанії запросто скошували по 60-70. А меншенькі, 10-11 річні, носили нам воду. Після жнив, на обжинках, а вони були обов'язково, голова подарував косарикам і в'язальницям кому платтячко, кому сорочину... Де він знайшов цей необхідний для дітей товар, невідомо, але подарунки вручив усім учасникам жнив.

У 1944 році всі три глодоські школи прийняли учнів тільки 1-4 класів. Ми ж, 14-15-річні, працювали по колгоспах замість дорослих, адже всі вони були на фронті. До діючої армії призвали всіх хлопців 1927 року народження.

У 1945 році і старшокласників прийняла школа, наші батьки і брати повернулися додому з довгоочікуваною перемогою. На превеликий жаль, і наше горе, 913 жителів Глодоської сільської ради залишились навічно лежати у європейських країнах — Румунії, Польщі, Австрії, Угорщині, Чехословаччині та Німеччині.

Поступово колгоспи міцніли, країна заліковувала рани, нанесені війною. Трудовий подвиг народу рівнявся фронтовому подвигу солдат. А тут нове лихо — не вдалась хлібна нива на наших благодатних глодоських чорноземах у 1946-1947 роках, грянув недорід. З'явились голодні дорослі фронтовики! Колишні окопні люди, дивом уцілілі на полі битви, які не шкодували свого життя, і раптом не мають на столі хліба... У серці холола кров від цієї ситуації...

Голодні діти та ще й сироти, бо батьки полягли на війні. У школах не всі учні могли відвідувати уроки. У моїй школі №3 голова колгоспу М.М.Діордіца запровадив так звані гарячі сніданки для учнів. Він вважав недопустимим, щоб голодна дитина сідала за парту.

Михайло Мойсейович прожив довге життя — 84 роки. Особисто я уже учителював, запам'ятав його душевну розмову (ми жили з ним по сусідству). Пригадуючи повоєнний голод, він говорив: "Життя мене не балувало, пережив дві світові війни 1914 і 1941 рр., три голодовки у 1921 р., 1933 р., 1947 р. З болем у серці згадую, коли в школі №3, а вона знаходилась на території колгоспу, я щоденно йшов до школи о 5 годині ранку, аби побачити, чи готують куховарки гарячу їжу для діток. Мене давили солоні сльози, коли я дивився у голодні дитячі очі... Я думав, навіщо я народився на світ, чого мене дві війни обминули, не забрали в мене життя, краще померти, аніж бачити ненагодовану дитину."

Тяжко було слухати відвертість старої згорьованої людини, було страшенно важко усім глодосянам, які жили в голодні післявоєнні роки. Але, як кажуть у народі: "Солому їж, а фасон держи." М.Діордіца у 1947 р. розпочав будівництво великого клубу для колгоспників, який став окрасою села...

Колгоспна економіка уже в 50-60-х роках минулого століття пішла вгору. З'явились у глодоських колгоспах голови-ентузіасти: М.А.Андрєєв, І.Н.Кондратьєв, В.М.Горбачов, молодий М.В.Папатенко, І.П.Блаженко, усі вони піклувались і примножували колгоспне багатство. Щорічно будувались добротні комори під хліб, молочнотоварні комплекси, майстерні, польові стани, автогаражі.

У селі об'єднались усі колишні 12 колгоспів у два гіганти — імені Фрунзе та імені Кутузова. 22 тисячі гектарів глодоської землі оброблялись сотнями різних тракторів усіх відомих у СРСР марок. На технічний огляд шикувались по добрій сотні автомашин різного призначення.

У 60-70-х роках у Глодосах були прокладені дороги з твердим покриттям і асфальтом. Першими ентузіастами цієї доброї справи стали молоді голови колгоспів М.А. Артеменко і М.В. Папатенко. Можна тільки подивуватись: на план-карті села, яка була віддрукована (1825 роком), всі вулиці того часу покрились асфальтом з боковими тротуарами. Колишня "Голопузівка" (назва звучить незаможно і архаїчно) виглядає широкою магістраллю. Голова М.А.Артеменко повністю обновив шляховий центр села і 25-кілометрову трасу. 8-9 разів на день здійснювали рейси автобуси від райцентру. Словом, зв'язок з Новоукраїнкою був на найвищому рівні. Всяких паливо-мастильних матеріалів було достатньо: наприклад, літр бензину коштував 20 коп., а солярки — півкопійки (подібного номіналу на грошах навіть не було).

У все, що будувалося, прокладалося у нашому селі, держава свої фінанси не вкладала. Місцеві господарства працювали добре — на совість, а коли так, то і грошовий прибуток в колгоспних касах був чималий.

У польовому господарстві глодоських колгоспників теж все налагодилось. З'явились блискучі спеціалісти, дипломовані агрономи — Олександр Олексійович Дигас у колгоспі ім.Фрунзе, Василь Романович Калько у колгоспі ім. Кутузова. Обидва закінчили Глодоську середню школу, обох колгоспи запросили на роботу у своє село, це були інженери колгоспних полів. Колгоспники завжди були з хлібом, незважаючи на те, був врожай чи ні.

Аналогічні успіхи були і у тваринництві, причому в обох колгоспах. Дипломованими зоотехніками стали Василь Степаненко, Тамара Слободинюк, вченими ветеринарним лікарем — Василь Карманов (доречно сказати — цей лікар-хірург здійснював показові операції шлунку у тварин).

Блискучі у колгоспах були інженери — Іван Михайлович Врадій, Павло Гаврилович Жабський. В обох колгоспах були десятки працівників, нагороджених державними орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора і багатьма медалями за велику благородну працю.

Працювали вони на совість, по-ударному: доярки, свинарки, птахівниці, садівники, бджолярі і т. д. Колгоспники села одержували добру платню за свій трудовий внесок. Пам'ятаю, як трактористи-шофери говорили: "Пшеницю додому не везу, бо немає куди її зсипати, залишу на "хранение" в колгоспній коморі". Та й правду сказати: куди можна було зсипати 12-15 тонн зерна в домашніх умовах. А бригадир тракторної бригади з колгоспу ім. Фрунзе Михайло Якович Журавльов "бідкався", куди подіти 40 тонн заробленого зерна. Отакі проблеми були в минулому в глодоських колгоспників.

Нині ж соціально-економічний стан у Глодосах докорінно змінився. На зміну колгоспам прийшли нові господарські об'єднання — ТОВ. Зупинюсь на конкретних персоналіях. ТОВ "Фрунзе", зокрема, директор цього господарського об'єднання Сергій Пантелійович Оношенко. У 90-х роках минулого століття у колишнє колективне господарство ім. Фрунзе прибув з Новоукраїнки головний районний ветеринарний лікар і очолив його. Економіка колишнього колгоспу уже давала ознаки занепаду: набагато менше почали засівати поля хлібом, у молочно-товарному виробництві зменшувалось поголів'я продуктивних корів. З Києва, області дорікали колгоспному керівництву про невміння господарювати по-новому, в незнанні, що таке рентабельність тощо. Головам глодоських колгоспів керівництво тлумачило, що в країнах Європи щорічний врожай зернових досягає 100 і більше центнерів з гектара, а в нас на чорноземах 25-30 центнерів. Машинно-тракторний парк падав, не поповнявся, а те, що було на тракторних бригадах, потихеньку продавалося, списувалося. У такий критичний час в глодоський "Фрунзе" прибув Сергій Пантелійович Оношенко. Колишня колективна земля була розпайована: з'явились земельні й майнові паї. Часом не знали колишні колгоспники, що робити з цими паями: чи продавати, чи здавати в оренду. У Глодосах виникло фермерство. Молоді люди взялись за землю рішуче, по-справжньому. Правда, господарювання одних, наприклад, у Віталія Сиси, Олександра Гордієнка, Анатолія Бондаренка давало вагомі результати, в інших фермерських господарствах ще не все гаразд. Але ТОВ "Фрунзе" — господарство, як мовиться, — іншого масштабу. Одна справа обробляти 70 гектарів землі й зовсім інша — 4000 га. У фермера: трактор є, автомашина є — результат буде, якби ще 2-3 дощі весною... А декілька тисяч орної землі двома-трьома тракторами не обробиш — їх замало, причому і технічний ресурс сільськогосподарської техніки Оношенку дістався давно-давно зношений. Перші роки для Сергія Пантелійовича на новій роботі були нелегкими. Довелося йому як відповідальній особі вирішувати проблему де брати гроші, щоб, як кажуть, "триматися на плаву". Дирекція ТОВ прийняла єдино вірне рішення: вирощене в господарстві здобуте великою працею потрібно якомога більше переробляти на місці, тобто налагоджувати переробку сільськогосподарської продукції. Побудували сучасну з високотехнологічним та технічним оснащенням хлібопекарню, яка працює впродовж року, її продукція має вищий ґатунок і реалізується не тільки в Глодосах, а й у Новоукраїнці й Кіровограді. Круглий рік працює олійня з високою якістю виробленого товару. Немалий прибуток дає комбікормовий цех і птахоферма. За одержані гроші закуповують вкрай необхідну сільськогосподарську техніку, зернові комбайни, різний сільськогосподарський інвентар. Щороку тракторні бригади поповнюються "Білорусами". У сучасному господарстві налічується не одна сотня пайовиків на землю, яких потрібно забезпечити згідно з укладеним договором добрим зерном і не менше як півтори тонни на один пай, а земельний фонд скоротився в господарстві до 4000 га (в минулому сягав 11000 га) незалежно від того, урожайний рік чи ні. У Василя Івановича Машковського (керівник агрофірми "ПАФ "Глодоси") в 2005 році пайовики отримали по 2 тонни пшениці на один пай.

Звичайно, і в глодоських господарствах не все так, як хотілося б. Ціна зерна мізерна, нестабільна. Але незважаючи на це, керівники стараються розвивати як саме господарство, так і розбудовувати інфраструктуру села. У 2005 році господарство побудувало сушарку для зерна (бо без неї не обійтися, можна втратити увесь вирощений за рік врожай). Школи, сільські клуби, лікарні — все це лягає на плечі колишніх колгоспів.

Отже, починаючи з 1997 року керівники господарств С.П.Оношенко та В.Л.Машковський були і є головними спонсорами школи, нещодавно перекрили покрівлю над харчоблоком та переходом до актової зали. У 2003 році виділили 1300 грн. для встановлення сигналізації в кабінеті інформатики. ПАФ"Глодоси" і ТОВ "Фрунзе" подарували музичну апаратуру в честь 35-річчя школи на суму 2500 грн. У 2004 р. ПАФ"Глодоси" виконала капітальний ремонт спортивної зали вартістю 16000 грн. і закупила спортивне обладнання на 15000 грн.

Та й сільська рада не стоїть осторонь від проблем школи, зі свого скромного бюджету також допомагає. У свою чергу, учні старших і середніх класів, особливо навесні, допомагають рідному селу, беруть участь в обробітку просапних культур.

Глодосяни — ділові і практичні люди. З давніх-давен славились глодоські каменотеси, продукція яких відправлялася до Санкт-Петербургу для оздоблення набережної берегів Неви. Добрицькі, Машковські — це родинні династії з обробітку каменю; Шершули, Пичі — з ковальської справи; Гущі, Шевченки — теслярської справи; Жабські, Пулі — майстри по ремонту молотарок, жниварок, віялок; бджолярі — Кальки й Нестеренки відомі були в області. Це той Олекса Калько, який за власні гроші побудував і подарував у 1944 році літак-винищувач глодоському льотчику Івану Максимовичу Артеменку.

До 1917 року в Глодосах вирощувались знаменитої чистокровної породи коні. Всі призи на виставках, які проводились в Єлисаветградському повіті, належали глодосянам. Організовувались також аукціони з продажу коней. Мій дід Тарас Продан продав кобилку в Швецію за великі гроші. За Ленжу (такою була кличка) мав нову машинну молотарку з кінським приводом. Після Великої Вітчизняної війни глодосяни (здебільшого кожен колгоспний двір) вирощували ту продукцію, яка давала прибуток для сім'ї: наприклад, у ціні цибуля, то всі глодоські сім'ї вирощують на своїх городах її. У 80-х роках глодосяни завантажили власною цибулею товарний потяг для далекої Куби.

Ще розповім про великих працівниць, так званих п'ятисотениць. Ними до війни звались буряководи. П'ятисотениця — жінка-колгоспниця, яка виростила на бурякониві 500 центнерів з 1 гектару. Трактористу належало тільки посіяти, а всю іншу роботу виконувала жінка — проривала, копала і чистила все вручну, до того ще й вантажила зібраний урожай. Адже техніки як такої майже не було. Жінки вантажили на величезні сани на дерев'яних полозках десь тонн по 25-30 буряків, а гусеничний трактор-велетень ЧТЗ (Челябінського тракторного заводу) тягнув сани по болоті, снігу до Злинки на залізничну станцію. Це була тяжка фізична праця, адже потрібно навантажити і розвантажити 30 тонн вручну. Я добре пам'ятаю відомих в колгоспі ім. Будьонного п'ятисотенець. Це моя мати Палазя Лавріненко, Ярина Мизин, Ганна Мизин, Марія Лила, Олександра Гресь та ін. Усі вони працювали не жаліючи себе.

Глодоські трударі отримали найвищі державні нагороди: орден Леніна — Олександр Дигас, Іван Кондратьєв, Іван Уманець, Анатолій Мохонько; орден Трудового Червоного Прапора — Федір Масенко, Микола Мизин. Багато трактористів, водіїв, бригадирів, доярок, свинарок, птахівниць одержали медалі за героїчну працю на славу держави. Водієві Миколі Володимировичу Тарану належить Почесна грамота УРСР від президії Верховної Ради України. Отже висновок можна зробити такий — великими трударями були наші батьки, діди та прадіди-глодосяни, і їх трудова звитяга перейшла до синів, онуків і правнуків. Як кажуть у народі, у нашого роду нема переводу.

Про глодоських майстрів-умільців можна писати без кінця, адже ці люди наділені особливим талантом. Композиція "Лелеки з Глодос" Миколи Михайловича Талди — шедевр, виготовлений із заліза — прикрашає автобусну зупинку "Мічурінська" і так званий Гросулів став. М.Талді ніхто не замовляв цю витончену роботу, він з власної ініціативи зробив її, бо від природи має талант і золоті руки. Разом з сином Іваном сконструював і виготовив діючі дивовижні аеросани.

Наш народний умілець Микола Паскарь виготовив статуетку-фігурку літака АН-2, мініатюрну селянську гарбу-віз з косою, граблями та вилами. Зроблене цією людиною вражає своєю неперевершеністю. Колись один майстер-герой "блоху підкував золотими підківками", то Микола Паскарь може стати поруч з ним. Усі творіння його рук демонструвалися на різних виставках у Новоукраїнці, Кіровограді та столиці.

На початку XIX століття в селі було побудовано 54 вітряки в "четвертому", "п'ятому" на Кирилівці, Кобилянці та Голопузівці (будували їх селянські двори вскладчину). На сьогодні нічого від них не залишилось, не всі й пам'ятають, де колись розмахували триметровими крилами ці велетні. Старші покоління глодосян кажуть, що пшеничне борошно з-під вітряка особливо підходить для випікання великодніх пасок, пиріжків та калачів.

Отож Микола Паскарь через пресу довідався, що десь на Київщині дивом залишився цей вітряний "патріарх", поїхав у те село, сфотографував його з усіх боків, і сидить ночами (бо вдень шоферує), виготовляючи окремі вузли мініатюрної моделі. А думка у Миколи одна: показати молодим глодосяном як жили 100-200 років тому наші предки.

Ще М.Паскарь володіє поетичним даром. Ось його вірші:

Моє рідне село

Я люблю це село, де родився колись,
Де зробив у житті перші кроки,
Де стежину топтав серед поля, в житах,—
Цю любов пронесу через роки.

Я люблю це село, неповторне село,
Де в музеї застигло минуле,
Де пори золотої дитячі роки
Як зоря, що летить, промайнули.

Навесні все навкруг покрива цвіт садів,
Як фата покрива наречену,
Аромат полонить і п 'янить солов'їв,
Які пісню ведуть нескінченну.

Віддзеркалює небо у зоряну ніч
Тихе плесо ставків серебристих,
Чистим росяним ранком розноситься спів
Невгамовних півнів голосистих.

Моє серце прискорює ритми в грудях,
Коли бачу тебе ще здалека.
Я на крилах любові до тебе лечу,
Як летить до гнізда свого вірний лелека.

Я вклоняюсь тобі і бажаю відтак
Чистоти твоїх вулиць широких,
Гарних білих осель, солов'їв у садах,
1 не старять нехай тебе роки.

Я люблю це село, що засноване там,
Де було лиш болото і оси.
Я люблю це село, моє рідне село,
Яке зветься незвично — Глодоси.

Вікно

Вікно дивилося у світ,
Все в ньому підмічало:
Чиєсь падіння чи політ,
Але про все завжди мовчало.
Якби і люди так могли
Язик тримати за зубами,
То не було б тоді й брехні,
Що завжди ходить поміж нами.

Слово куми

Ви ж, кума, про те, що скажу,
Не кажіть нікому,
Бо за це судить вас будуть
На Суді Страшному.
Що ви, кумо, мій характер
Міцніше від сталі,
Та про це вже згодом знали
В церкві й на базарі...

Микола Паскарь — ще й чемпіон з шахів Новоукраїнського району. Ця людина наділена різними талантами від Бога. А освіта в нього всього-на-всього — вечірня школа, йому не судилося стати студентом вузу.

Ще хочеться мені розповісти про нашого земляка військового льотчика, вищого офіцера колишньої Радянської Армії Олександра Михайловича Добрицького. Глодоська середня школа є його колискою, він її закінчив у 50-х роках з золотою медаллю. Доля О.Добрицького пов'язана з авіацією, він присвятив їй своє життя. Нині він живе в Харкові, працює викладачем в одному з університетів. У своїй душі, як і Микола Паскар, Олександр Михайлович — поет. У його віршах — небо, земля і безмежні простори Тихого океану, над яким він підіймався безліч разів. Ось як поет говорить про свій політ над океаном:

На серых сопках спали облака,
Рождалось утро над морской пучиной,
Я пересек черту материка,
В простер врезаясь бесконечно синий.

Рассеялась туманов пелена.
Ушли на север корабли и льдины,
И синие, прозрачные глубины
Затягивали медленно меня.

Ни пятнышка, ни облачка нигде,
Хоть на секунду зацепиться б глазу!..
Лишь только небо падало к воде,
Наполненное синью до отказа.

И океан такой же синевы
Вокруг меня вставал ему навстречу...
Лечу, не поднимая головы,
А только глубже втягиваю в плечи...

Не океан и небо — на меня,
Стихия шла единим синим фронтом,
Привычного лишая горизонта
И незаметно самолет креня.

И даже скорость (скорость выше звука)
Она сводила запросто на нет,
И я среди невидимих планет
Над бездной плыл, раскинув крылья-руки.

Вокруг меня — пространство голубое...
И оставалось лишь твердить себе:
"Твоя судьба решается в борьбе
Не со стихией, а с самим собою.

Вперед! Не поддаваться чувствам ложным!
Есть самолет и он в твоих руках.
Его приборам только верить можно,
Все остальное — отмети как прах..."

Так познают под ширью небосклона,
Над бездной в темени ночей,
Что кровью пишут лётные законы,
А потому и нет в них мелочей.

В глубь океана "ворога" отправив,
Над Елизово шел я — путь домой,
Авачинский вулкан курился справа,
Авачинская бухта подо мной.

Слід розповісти також про колишнього випускника нашої школи 50-х років, полковника військової медицини (нині покійного) Юрія Івановича Метлика. На долю цієї людини випало відправляти в космос перших космонавтів: Юрія Гагаріна, Германа Титова та інших. Його наукові дослідження про космічну невагомість лягли в основу підготовки всіх радянських та зарубіжних космонавтів. Доктор медицини Ю.І.Метлик, як і поет О.М.Добрицький, М.Паскарь — вихованці Глодоської середньої школи. Цей перелік можна продовжити, бо тут здобули основи наук і генерали Василь Михайлович Яковенко, Микола Іванович Сидоренко, доктори медицини Анатолій Дмитрович Тимченко, Анатолій Степанович Писаренко та ін. Всього школа виховала сім докторів наук, і це — наша гордість. Вони є достойними нашими земляками й водночас яскравим прикладом для молодого покоління.

Післямова

Можливо, цієї книги з історії нашого села не було б написано. Надихнула мене на таку нелегку працю наша землячка, яка народилася у Глодосах, Лариса Анатоліївна Гайда. У своєму листі до мене вона написала: "Якщо ви, Борисе Гордійовичу, не напишете історію нашого села і зокрема глодоських шкіл, то наші нащадки про це ніколи не довідаються". Відповідаючи, я написав, що, на жаль, звернулися до мене дуже запізно, бо я людина вже в літах, але обіцяю дещо написати про рідне село, де народилися Ви і я, адже воно варте цього.

Ось так народились мої "Сторінки з історії села Глодоси". Ларисі Анатоліївні від душі завдячую, бо саме вона допомогла мені у перекладі тексту з російської мови на українську, редагуванні та підготовці до видання. Думаю, що ми разом виконали важливу справу для глодосян, які нині живуть і ще народяться в цьому чудовому і дорогому для нас краї.

Декілька слів про себе і наш рід. За розповідями мого батька, а йому повідали його батьки і діди, наш рід походить з Полтавщини. Мій прапрадідусь народився у колишній Полтавській губернії приблизно в 1788-89 роках, за походженням був із селян. Був призваний у російську армію до уланського полку. У 1812 році йому було 23-24 роки, відповідно довелось брати участь у Вітчизняній війні. У 1813 році війська російської армії вступили до Парижу, побував там і мій прапрадідусь Степан. А до цього він брав участь у Бородінському бою. У 1981 році, цікавлячись своїм родоводом, я відвідав музей Бородінської битви. В архівах значиться, що в бою брали участь чотири полки з Полтавської губернії, два з них входили до 27-ї піхотної дивізії генерала Дмитра Неверовського, українця родом із Золотоноші. Виходить, що улан Степан Лавріненко брав участь в обороні сіл Шевардіно та Семенівське. За відомостями працівників архіву, у цих двох боях майже вся дивізія загинула, в живих залишилося близько 400 солдат. Степану Лавріненку пощастило — він вийшов з Бородінської баталії живим і неушкодженим... У 1837 році 48-річний уланський вахмістр повернувся на батьківщину — в Полтавську губернію, прослуживши у російській армії 28 років. Виникає питання: строкова служба у ті часи була не 28, а 25 років?! Працівниця музею Ольга Федорівна Фролова мені розповіла ось що: в 1825 році раптово помер всеросійський імператор Олександр І. До присяги на Двірцеву площу в Санкт-Петербурзі новому самодержцю Росії Миколі І вишикували полки російської армії. Але з історії відомо, що 4-й уланський полтавський полк не присягнув новому імператору, за що був гнівно розформований. Усіх улан розігнали по інших полках. Тож і служба в Степана Лавріненка вийшла 28-річною. Разом із Степаном повернувся і його земляк, теж полтавчанин Ілля Дегнера. Ось ці двоє добре підтоптаних "парубків", не заставши вдома нікого з батьків, вирішили шукати долі у нашому степовому Єлисаветграді. Що вони тут робили, де працювали, нікому не відомо...

Глодоський кравець на прізвище Пронін (родом із Злинки), будучи у повітовому місті, познайомився зі Степаном і його солдатським побратимом Ільком й забрав їх у Глодоси. Згодом поодружував їх, як рідних синів (він не мав своїх дітей). Побудував їм хати на маленькій вуличці, яку і зараз глодосяни називають Задніпрянка. Пронін одружив свого прийомного сина Степана на 20-річній глодосянці на прізвище Сердюк. Правда, нареченому було вже 48 років... Весілля було розкішним, молоді вінчалися у Покровській церкві. А ми, Лавріненки, і до сьогодні підтримуємо дружні зв'язки з родиною Сердюків, бо це наші близькі люди по крові.

Прапрадід Степан був дуже віруючою людиною, вважав себе щасливим у житті. Після Бородінської битви залишитись живим не кожному судилось. Після одруження здійснив паломництво до Єрусалима, щоб подякувати Богу, що зберіг йому життя у наполеонівську війну. Родичі розповідали, що навіть бажав постригтися в монахи до Одеського монастиря. Паломництво прапрадідуся проходило впродовж восьми місяців. Невідомо, яким шляхом це здійснювалося, але розповідають, що він побував у Туреччині, зустрічався там з українцями.

У Степана народилося двоє синів — Степан та Ілля. Ілля служив на Чорному морі військовим матросом. Від другого сина Степана Степановича народився у 1864 році мій дідусь Сергій, а в нього мій батько — Гордій.

У 1912 році в 100-річний ювілей Бородінської битви, дід Сергій, як прямий нащадок Степана Лавріненка, учасника Бородінської битви, був нагороджений ювілейною медаллю "За верную службу Отечеству". В імператорському указі було вказано: "Сим отличием наградить до третьего поколения лиц мужского пола, предок которых участвовал в Бородинском бою 1812 года". Отже, ця нагорода стосувалася мого батька Гордія і мене як сина, бо ми входили в поняття "лица мужского пола третьего поколения". У мого діда Сергія було 18 дітей, одних синів налічувалося 11, виходить, що всі вони у свій час повинні були носити ювілейну медаль "За верную службу Отечеству". Але цьому не судилося...

На жаль, дід Сергій помер у тому ж 1912 році трагічно. Всі Лавріненки були у свій час воїнами — Першої світової війни і Великої Вітчизняної. У 1915 році загинув в Карпатах дядько Гаврило, а у Велику Вітчизняну — мій брат Леонід. У післявоєнний час всі двоюрідні брати служили в Радянській Армії: Григорій Лавріненко — офіцер морської авіації; Валентин Лавріненко — підводник на Балтійському морі; Юрій Лавріненко — полковник ракетних військ.

По лінії матері розповідь буде коротка: мій дід Афанасій Продан народився у 1859 році у Глодосах, виходець із селян, проходив військову службу в імператорському лейб-гвардії Варшавському полку. Ні він, ні його сини Яків та Юхим не служили у війську. Єдине відзначу за родовід матері — це була сім'я довгожителів. І хлопці, і дівчата Тараса Продана мали довгий вік. Доньки Килина — 101 рік, Лукія — 90 років, Таня — 93 роки, моя мати — 93 роки, дядько Яків — 83 роки, дядько Юхим — 78 років. За професією серед них були учителі, медики, різноробочі. Дід Тарас помер у 1942 році. Я народився в 1930 році у Глодосах, у 1950-му закінчив середню школу, був призваний в армію, служив у НДР, там же закінчив окружні курси офіцерського складу при польовій пошті № 20640, а пізніше — Кіровоградський педагогічний інститут імені О. Пушкіна. На посаді військового керівника Глодоської середньої школи пропрацював 27 років, майор у відставці. Недоречно мені говорити чи писати про свою вчительську роботу, хай про це скажуть мої учні, яких я навчав, і колеги-вчителі.

Отже, слово надаю моїй колезі Галині Володимирівні Адаменко.

"Глодоська земля завжди була багата на розумних, талановитих, відданих своїй справі людей, які особистою працею, вчинками зробили дуже багато для своїх односельців. Кожна професія почесна, але вона приносить користь і задоволення, коли людина віддає себе цій роботі. Не було б великих досягнень у різних галузях науки, культури, якби не було професії "ВЧИТЕЛЬ". Це він сіє розумне, добре, вічне... Скільки гарних освічених молодих людей виховав впродовж своєї майже піввікової педагогічної діяльності вчитель російської літератури Глодоської середньої школи Борис Гордійович Лавріненко. Він і його дружина, досвідчений учитель фізики Ганна Мефодіївна Лавріненко, віддали справі виховання без одного року не століття.

У дитинстві юнак мріяв зовсім про інше, його покликанням була професія агронома-хлібороба. Але так склалося життя, що йому довелося стати вчителем. З перших днів своєї роботи вибрав гідне кредо: "Якщо я знаю, що я знаю мало, я доб'юся того, щоб знати більше". Борис Гордійович — знаюча, всебічно освічена людина. Про те, як він готувався до своїх уроків, ходили легенди... Крім самого твору, який знав досконало з найменшими подробицями, прочитував масу додаткової літератури, яка стосувалася автора чи самого твору. Ніколи Борис Гордійович не нав'язував своєї думки учням, любив вислухати їхню позицію, цінував неординарні судження дітей. Цей учитель був закоханий у російську класичну літературу. Не мислив, не розумів тих, хто не знав творів великих Олександра Пушкіна та Михайла Лермонтова. Його колеги-літератори просили, щоб він написав підручник для учнів старших класів. Про Льва Толстого і його епопею "Війна і мир" міг говорити дуже довго, розповідаючи все нові і нові епізоди, факти з життя героїв. Знати все про авторів, про велику і могутню російську мову стало справою честі всього педагогічного життя вчителя Б.Г.Лавріненка.

Найгірше для вчителя це небажання знати більше, не вдосконалювати себе, свій професійний рівень, так думає Борис Гордійович. Він завжди доводить це у своїх зустрічах з колегами, даючи поради, настанови тим, хто хоче бути вчителем. Свої цікаві уроки любив конкретизувати матеріалами краєзнавчого характеру. Мабуть, не знайдете людини, яка б не мріяла побувати на Бородінському полі. Адже у Вітчизняній війні 1812 року брали участь єлисаветградські, олександрійські і новомиргородські гусари. Б.Г.Лавріненко двічі возив глодоських учнів на Поле Слави. Ці екскурсії назавжди залишаться в пам'яті дітей. Що може бути більш хвилюючим, ніж "доторкнутися" до вітчизняної історії? Ще й на згадку про відвідини цього знаменитого поля біля пам'ятника землякам-єлисаветградцям посадити рідні для кожного українця чотири дуби і два кущі глодоської червоної калини. За шефську роботу біля пам'ятника своїм землякам учні Глодоської школи і її керівник з військової підготовки Б.Г.Лавріненко були нагороджені Почесною грамотою. Священну землю з Бородінського поля привезли до музею школи як дорогу реліквію, на якій загинули і наші земляки. А ігуменя Спасо-Бородінського монастиря Серафима сердечно дякувала нашим учням, які посадили дуби слави у дворі жіночої обителі. Священну землю з Бородінського поля і 20 ялинкових саджанців з поля учні привезли додому як реліквію і посадили їх біля своїх домівок на згадку.

Б.Г.Лавріненко — фанатично відданий своєму покликанню, весь вільний час віддавав пошуковій роботі, завдяки його зусиллям було знайдено багато цікавого матеріалу про наших земляків-глодосян. У музеї школи зберігається земля з Мамаєвого кургану, севастопольська з Сапун-гори, адже солдати-земляки захищали свою велику Батьківщину.

Окреме слово за Бориса Гордійовича як керівника початкової військової підготовки. Не може стати вчитель прикладом для учнів, якщо він не є зразком порядності, чесності, зібраності. А саме ці якості властиві майору у відставці Лавріненку. Учні-старшокласники з задоволенням брали участь у всіх заходах та видовищних змаганнях під назвою "На земле, в небесах и на море". Готувались до них протягом усього навчального року. Бажаними гостями на них були колишні учні школи, які відбували строкову службу у лавах Збройних Силах. Майор Лавріненко звертався до командирів військових частин, де служили глодоські воїни, щоб їх відпустили на свято до рідної школи. Колишні воїни-афганці були почесними гостями свята.

За своїми шкільними справами ніколи не забував Борис Гордійович свою сім'ю. Разом з дружиною Ганною Мефодіївною, яка є теж вчителем, багато років була директором Глодоської школи, виховали гарну зміну. Обидві доньки Наталія і Лариса присвятили себе вихованню підростаючого покоління. Тож династія Лавріненків є, жива і буде працювати на благо рідної країни".

Усе мною досліджене і написане з історії нашого села присвячую своїм землякам-глодосянам, колегам-вчителям, з якими я пропрацював 47 років. Працюючи над цією книгою, я постійно згадував батька Гордія Сергійовича, який мені у свій час заповідав: "Розкажи своїм дітям і внукам про наш лавріненківський рід, бо він цього заслуговує". Дуже шкодую, що він не дожив і не прочитав, що я написав, а він був би і рецензентом і критиком моєї праці. Пригадую, як батько наказував: "Почни із прапрадіда улана Степана Лавріненка — це корінь нашого родинного дерева".

Пізніше до нашого роду додалась глодоська Сердюківська династія. А було це так: я разом зі своїм товаришем порались біля нашої пасіки, тато вже були старенькі і слабі, але ще при добрій пам'яті. Вони сказали, що ми є братов'ями з Олександром Сердюком. "Як же це зрозуміти? — запитав я." "А ось як. У кожному роді є брати рідні, двоюрідні, троюрідні... А в п'ятих називаються братов'ями. Якщо хочете дізнатись про свій родовід, то розпитайте у сестер Сердюків — Василини і Марфи, вони за мене набагато старші і більше знають."

Ця розмова відбулася у 60-х роках минулого століття. Невдовзі від баби Васьки я дізнався дуже цікаві подробиці. Вона була прямою внучкою Харитона Лавріненка, тобто дружини улана Степана Лавріненка, мого прапрадіда. Василині було 20 років, коли вона стала не Сердючкою, а Лавріненчихою. Правда, різниця в роках була великою: жениху було 48 років, а молодій 20. Баба Васька добре пам`ятала бабу Харитину — була вона високою на зріст і гарною. Завжди пригощала пиріжками і узваром на різдвяну вечерю. Померла баба Харитина, коли мені було 12 років. Оці такі непоодинокі розмови та зібрані факти допомогли мені дослідити наш родовід. При підготовці рукопису я використав такі видання — Г.Гусейнов "Господні зерна", М.Калько "Воспоминания бывшего командира Глодосских партизан", Ф. Мелешко "Три покоління", А.Сміленко "Глодоські скарби"; матеріали періодичних видань та історичного музею Глодоської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, а також спогади багатьох моїх земляків-глодосян.

Коли книга готувалась до друку, Борис Гордійович Лавріненко 28 червня 2007 року раптово пішов із життя...
Всім, хто допоміг закінчити роботу, висловлюю щиру подяку.

Лариса Гайда

Не стало вчителя, нема.
Гукай — не відгукнеться.
І лише болем у грудях
цей поклик відізветься.

Микола Паскарь