Мокрий Станіслав Петрович

ПІСЛЯМОВА

Як створювалися "СПОГАДИ"

Після виходу на пенсію мати купила в Чигирині півбудинка з невеликим городом і садочком. В Чигирині тоді проживала сестра Ганюта з сином Юрою, який працював в лісгоспі. Згодом до Чигирина переїхали сестра Оля і брат Миша із сім'ями. В той час я зі своєю сім'єю проживав в Черкасах в сімейному гуртожитку і старався з дітьми приїздить до матері мало не щонеділі. Та вона почувала себе самотньою, і щоб чимсь її зацікавить, я порадив писати спогади про своє життя. Писати так, наче вона розповідає близькій людині. Вона писала, а я, коли приїздив, читав і давав поради. Мати списала два загальних зошити, вклеювала фотографії, вносила доповнення і зміни. Потім переписала все ще двічі. Це тягнулося три роки - з 1978 по 1980 рік. Родичі і знайомі, які читали, дякували їй за добру справу.

Спогади про війну мати написала пізніше, в 1986 році. У неї вже не хватало енергії шліфувать їх, переписувать по декілька раз. Недовго їй залишалося жити — померла вона 13 січня 1989 року в Черкасах.

За своє життя ніяких щоденників, записів мати не вела. У старих людей буває такий період, коли в уяві яскраво, в найменших деталях прокручується пережите, все що найбільше вразило і закарбувалося в пам'яті, починаючи з ранніх дитячих років. Такими виявилися для неї спогади з трирічного віку (1910 рік) по 1945 рік.

Перед моїм виходом на пенсію в наш відділ потрапив персональний комп'ютер ще першого покоління. Я взявся його освоювати. Декілька років всі вихідні і святкові дні ходив до себе на роботу працювати на комп’ютері, вивчати комп’ютерні програми. Головне було зрозуміти, що не святі горщики ліплять, що комп'ютерні програми спеціально розробляються так, щоб бути зручними і зрозумілими користувачам, не спеціалістам по програмуванню. Інтерфейс користувача називається

Коли в 1993 році син закінчив школу і поступав в Черкаський політехнічний інститут, я порадив обрати спеціальність програміста. Сказав, що комп'ютер — це засіб виробництва, який буде завжди з ним і забезпечить роботою.

Після мого виходу на пенсію син віддав мені свій старий комп'ютер, незабаром появився в мене і вихід в Інтернет. Одного разу, випадково, на пару днів дісталася мені книга по HTML — способу кодування текстів в Інтернеті. Виявилося, що це досить просто. Пошукав в Інтернеті довідкову інформацію, подивився як кодуються популярні сайти. Син встановив мені зручний для написання HTML-кодів текстовий редактор GrindinSoft Notepad, і я досить легко сам вручну наповнив цей сайт. Здійснилося моє давнішнє бажання розмістити "Спогади" матері в Інтернеті. Впевнений, що з мінімальною допомогою професіонала, зробити свій сайт може кожен, у кого є свій комп'ютер, бажання і час.

Десь в 1970 році ми з матір'ю приїхали в Глодоси до батьків моєї дружини. Ввечері тесть говорить: "Зустрів старого комуніста. Каже: знаєш, кого я сьогодні зустрів? Настуню, першу комсомолку в Глодосах. А я кажу: та це ж моя сваха!"

Мати вважала, що справжніми комсомольцями були перші комсомольці. А потім в комсомол почали вступать масово діти куркулів і непманів. Після комсомолу в партію мати не вступала, та завжди радянську владу вважала своєю. Пам'ятаю, як під час "перестройки" раділа: "Чула, говорили старі колгоспниці: як же ми не хотіли вступать в колгосп! А зараз, якби не приймали з колгосп, навколішках просились би".

Мій дід Іва коло свого хутора посадив колгоспний сад, який вирубали вже при "перестройці" - не було збуту. Про комуністів говорив так: "Ця власть начебто і для мене. Аби вони не такі дураки були!"

Батько вступив в партію в армії. Потім жалкував, що пішов на партійну роботу, і що не мав іншої професії. Коли почались арешти в 1937 році, говорив матері: "Сталін — дурак. Не можуть бути проти радянської влади ті, хто їй всім зобов'язаний". І ще говорив: “Якщо будеш своєю головою думать, обов’язково станеш опортуністом“.

Про смерть батька мати узнала вже після війни від Мартиненка Івана Григоровича, чоловіка батькової сестри Соні, про якого пишеться в спогадах. Все життя він працював в органах НКВС. Якось в період війни прийшлось йому охоронять архів НКВС України, який евакуювали в Казахстан. Одної ночі під час чергування він наважився і знайшов в картотеці запис про Мокрого П. П.: "9/V-1938 года расстрелян между Прилуками и Пирятином".

Часто мати згадувала різні цікаві історії із свого життя. На початку війни вона вирішила пояснити мені малому, хто такий Бог. Це такий дядя, який сидить на небі й слідкує, чи добре люди себе ведуть. "Хороший дядя Бог?" - запитала. "Нет, - відповів я. - Почему он вмешивается не в свои дела!"

На початку війни в домі сестри Сані в Чернігові зупинявся німецький офіцер, який говорив російською. Казав, що він сам з півдня України, і перед війною був німецьким шпигуном. Якось він попросив мене почитати вірші. Я прочитав виразно, як вчили в дитячому садку, вірш про красного комісара товариша Будьонного. "Да, - сказав німець, - читает он хорошо. Но читает то, чему его научили".

Якось баба, в якої ми жили в селі Шестовиця, назбирала в городі відро груш. Підходить німець. Баба, щоб задобрить німця, протягує йому декілька груш і каже: "На, на!" Німець вирвав у баби відро, протяг їй декілька груш і каже глузуючи: "На!"

Одного разу під час війни взимку знайома стара вчителька йшла з Чернігова в Шестовицю через ліс. Її почав переслідувати вовк. Забіжить вперед і жде. Вона чула від людей, що відігнать вовка можна співом. Вона йшла й співала: "Широка страна моя родная!"

Чоловік сестри Сані дядько Гриша на початку війни попав в оточення за Черніговом. Німці полонених українців відпускали, і він прийшов додому. Згодом побачив, що на базарі великим попитом користуються чугунки для готування їжі. Довго експериментував, доки не розкрив секрети їх виготовлення. Дюраль збирали із збитих літаків. Так він зміг в період окупації свою сім'ю матеріально забезпечить. Коли ж повернулися наші, дядька Гришу забрали в концентраційний табір. Але й там він робив чугунки для керівництва табору. Посуду не хватало, багато було кишкових захворювань.

Коли прийшли наші, матір викликали до слідчого в Чернігів. Він її вислухав і запитав: "Чого ви самі прийшли? Ви що, не знаєте, що з вами може бути?" Відправив взяти свідчення про себе в Шестовицю, і все обійшлось.

Мати згадувала, що свекруха їй говорила: "Ми — роду Остроградських!" Можливо. Всі батькові брати і сестри високі, повні, гучноголосі, як і їх знаменитий земляк Михайло Васильович Остроградський (1801 - 1861) - математик і механік, академік Російської, Туринської, Римської, Американської Академії наук і Член-кореспондент Паризької Академії наук. Крім Харківського університету, він ще 7 років навчався у видатних математиків Франції і одночасно викладав математику в коледжі на посаді професора, і тому після повернення на батьківщину майже всі свої математичні праці писав французькою мовою. Сучасники називали його самородком, як Ломоносова.

В дитинстві мрією Михайла Остроградського було вступити на службу в армію, вчитись він не хотів. Можливо, це бажання успадковане. По легенді один із князів Острозьких, прихильник православної віри, втік з католицької Польщі на Запорізьку Січ і одержав нове ім'я - Остроградський. Дійсно, на Січі був відомий бунчужний товариш Іван Остроградський, а в 1691 році готвянським сотником було обрано Михайла Остроградського, і його численні нащадки ходили в чинах. А звання "князь" означало приналежність до роду Київських князів Рюриковичів.

Не менш славне прізвище матері — Гордієнко. На думку історика Яворницького, кошовий отаман Війська Запорізького Кость Гордієнко-Головко був родом із Полтавщини, освіту дістав у Київській академії. Прізвище Гордієнко одержав по імені свого батька — Гордія.

Кость Гордієнко відкрито відстоював права і вольності Війська Запорізького і всієї України перед Петром I, чим заслужив довіру і повагу запорожців, які 12 разів обирали його кошовим отаманом. При зустрічі з шведським королем Карлом XII Гордієнко виголосив промову латинською мовою. Коли гетьманом України було обрано Пилипа Орлика, Гордієнко і Орлик склали Конституцію для України — першу в історії людства. Не один раз Гордієнко залагоджував конфлікти запорожців з кримським ханом і султаном турецьким. Поховали запорожці старого кошового отамана урочисто і насипали таку саму високу могилу, як і над домовиною славетного Івана Сірка.

Про рід Мокрих я чув, що вони також потомственні козаки. В інтернеті є копія донесення миргородського полковника Федора Остроградського від 23 лютого 1754 року, в якому згадуються козаки Панас, Андрій, Іван і Антон Мокрі, а також Іван Карпенко (Карпенко — прізвище моєї дружини, вона також із Глодос).

Недавно впевнився, що Глодоси дійсно мають молдавське походження. По-молдавські "глод" означає "грязь", а "глодос" - "повний грязюки".

4.10.2006 - 23.03.2018
Мокрий Станіслав, м.Черкаси (Україна)

Життя матері після війни

Копанки

1945-1948 рік мати вчителювала в с. Копанки, Хмелівського району, Кіровоградської області. Переїхала мати з Чернігівщини, щоб жити недалеко від рідних, які проживали в с. Глодоси.

На час поки вона шукала роботу, вона відвезла мене на літо в с. Кохнівку, пригород Кременчука, до свекрухи на літо. Там одного вечора я бачив пуски ракет, почув постріли — це в Кременчук дійшла звістка про перемогу! Все літо у баби пас козу на старому аеродромі. Я був босий і на стерні боляче колов ноги. Весь час думав, як би на ноги зробить дерев’яні колодки замість взуття. На бувшому аеродромі залишалися старі глибокі окопи. В них місцеві хлопці кидали міни, які тут знаходили.

В Копанках рядом зі школою була гарна дерев’яна церква. В 50-х роках вона згоріла. Через село протікає річечка, обсаджена вербами. По обидві сторони до річки спускалися людські городи.

Одного разу влітку хлопці йшли купатись, мати й говорить: "Іди, покупаєшся з ними". Я пішов. Прийшли на ставок за селом. Ставок був невеликий, з протилежної сторони ставка зарослі осоки. Всі плавали. А я не вмів, то просто підскакував у воді. Поступово забрався на глибину. Підскочу, вдихну повітря і сховаюсь під водою. Вода була тепла, було приємно. Вигляну з води — сонечко світить, красиво кругом. Вже і сонце почало спускатися. Майже всі розійшлися. Коли я був уже коло рогози, мене хтось зачепив ногою. Я винирнув із води. "Що ти там робиш?" — питають. Я промовчав. Мене витягли. Говорять: "Топився, топився..." Я ж не топився, бо воду не ковтав. Того разу я, мабуть, купався перший раз. Матері я про свій такий казус не розказував.

Якось через село пронісся вихор. У нас з хати вийняло вікно з рамою і легенько положило на землю під вікном. Стекло не розбилося.

Залевки

1948-1956 рік мати вчителювала в с. Залевки, Смілянського району, Черкаської області. Сюди мати переїхала, щоб бути недалеко від сестри Ганюти, яка вчителювала в с Хацьки.

На літо, поки мати шукала роботу, вона відвезла мене в Кіровоград до батькової сестри Соні. Її чоловік Мартиненко Іван Григорович працював в управлінні НКВС. Він радив матері їхати працювати в Західну Україну. Мати не наважилася. Я там вперше побачив радіодинамік. Я, коли в кімнаті нікого не було, зняв його і розібрав, щоб подивитись, що там всередині. Мене застали за цим ділом, не лаяли, а тільки зібрали і повісили на місце. Радіодинамік запрацював. Коли я від’їздив, тьотя Соня акуратно мені віддала всі гроші, що мати зі мною оставила. Баба, яка тоді жила у тьоті Соні, хотіла віддать мені батькову армійську групову фотографію, а я відмовився, бо вона, мов, їй дорога. Баба скоро померла, а я жалкую, що не взяв фотографію, яку мені дарували.

Чоловік тьоті Ганюти в 1947 році помер від туберкульозу. Вона жила в Хацьках з сином Юрою. Він заочно закінчив середню школу в Черкасах із золотою медаллю і потім поступив в Київський інститут лісового господарства. В інституті брав активну участь в художній самодіяльності, випуску сатиричної газети "Колючка". У Юри був талант до мистецтва: писав вірші, грав на гармошці, гарно співав. Батько його грав на скрипці.

Коли почалася війна, таких як він допризовників, мобілізували і пішки гнали в тил. Німці їх обігнали і взяли в полон. Спочатку Юра працював у хазяїна десь в Прибалтиці. Було там не погано. Але потім забрали в концтабір в Німеччині. Наші звільнили. Потім він ще після війни служив в армії. В лісний інститут вирішив поступать, тому що був у полоні. А до таких людей була недовіра.

В Залевках була 7-річна школа. Мати викладала історію і німецьку мову (хоч її не вивчала).

В Залевках закінчив я 7 класів, а 8-й клас навчався в сусідньому селі Сунках. 9-й і 10-й клас вчився вже в школі №2 м. Сміла. Кожен день ходив пішки приблизно 10 км до школи. Мені багато ходить навіть подобалося. Важко було зимою в морозну вітряну погоду. Особливо коли йшов через луг між Залевками і Смілою. Пам’ятаю, як стукав відмороженими пальцями дома по замку́, коли дійшов до дому. Нічого, розморожувалось.

В 1953 році поступив в Одеський політехнічний інститут — через Смілу ходив прямий поїзд на Одесу. Голова сільради спочатку не погоджувався, щоб мені видали паспорт, але мати його вговорила.

Хутір-Шевченківський

1956-1966 рік мати вчителювала в с.Хутір-Шевченківський Смілянського району.

Село Хутір-Шевченківський невелике — одна вулиця вздовж окраїни соснового лісу. Знаходилося далі за Сунками через ліс, на підвищенні. Школа виходила одним боком на колгоспне подвір’я, другим — до лісу. Подвір’я школи було велике. Був сад, сарай.

Школа була чотирьохрічна. Школярів було мало. Мати була завідуючою, і ще була одна вчителька. Один вчитель одночасно займався 1 і 3-м класом, інший — 2 і 4-м.

Вчителі і учні Хутір-Шевченківської школи

Учні Хутір-Шевченківської школи
з представниками райосвіти

Коли переїздили в Хутір-Шевченківський, я на руках тримав нашу кішку. Потім її кошеня виросло в здоровенного кота. Від’ївся на колгоспних мишах! Був майже дикий, признавав тільки матір. В кімнаті у матері двері закривалися знизу на великий крючок. Кіт лапою крючок вибивав і виходив із дому сам.

Були в матері кури, кролі в сараї. Мати говорила, що на горищі школи жили куниці, і вона їх бачила. Чула гуркіт, як вони бігали. Але своїх курей вони не чіпали.

Кругом школи росли високі старі сосни. При нас блискавка вдарила в одну сосну, і з неї зійшла кора смугою по спіралі згори-вниз.

Коли я приїздив додому з Одеси на канікулах, поїзд прибував в Смілу опівночі. Я не чекав ранку і йшов пішки через Смілу, Сунки. Далі йшов не окружною дорогою, а навпростець стежкою через ліс. В лісі було темно і тихо. Страшно не було, бо я почував себе дома. На виході із лісу був стрімкий, майже вертикальний підйом. На вершині, наче з глибокого яру, виходиш на рівнину, і тут же починається село. В кінці села — школа. В 5 годин ранку я вже був дома.

Долинський цукрозавод

В 1966 році мати вийшла на пенсію. Тоді відправляли на пенсію строго по досягненню пенсійного віку. Мати тяжко переносила перехід "на заслужений відпочинок".

Після 3-х років роботи в Казахстані в військовій частині по направленню після інституту, я повернувся на Україну і хотів одержать досвід при будівництві, а потім і експлуатації заводу. Якраз саме тоді розпочиналося будівництво найбільшого цукрового заводу на Україні поставки ФРН в Долинському районі Кіровоградської області. Працював я на цукрозаводі з 1961 по 1967 рік — три роки на будівництві і три роки на експлуатації. При будівництві — на посаді інженера енергетика, а при експлуатації — головним спеціалістом КВПіА. У мене була 2-х кімнатна квартира, був нежонатий. Мати переїхала до мене.

Зразу ми зрозуміли, що розмовлять з німцями через перекладача без толку: перекладачі не розуміли технічних термінів. Прийшлось згадувать, чому вчили нас в школі і інституті, і обходиться без перекладачів. Німці теж намагалися говорити по-нашому.

Якось я запитав молодого німецького наладчика КВП і А: "Між нами війна буде?" Він відповів не задумуючись: "Ні! Нам війна не потрібна! Ми продаємо заводи по всьому світу, нам — досить". Я для себе зрозумів, що торгівля і війна — це щось рівнозначне. Іншим разом я запитав німецького інженера: "Чому в контракті записано, що ви поставляєте найсучасніше обладнання, а поставили допотопні прибори?" Він став заперечувать: "Ні! Поставили найсучасніше! Просто переговори велись 10 років, потім комплектація 10 років..."

Якось у мене на дні народження був молодий німець. Він сказав: "О, ваша мама дивиться на мене як на фашиста!" І ще: "У вас не так, як у нас. У нас, коли приходять гості, то мама все краще ховає. А у вас навпаки: все краще виставляють". Так і в торгівлі. Гірше — продають, краще — залишають собі.

Перший рік восени направили мене з моїм колективом ламать качани кукурузи на допомогу колгоспу. Коли зробили привал, сіли перекусить. Виявилося, що мої хлопці взяли з собою самогон. Я випив стакан самогону залпом як воду. Спочатку я нічого не відчув, але через декілька хвилин тут в кукурузі все вирвав. Мене заспокоювали: "Все добре, нормально".

Не тільки цим німці відрізнялися. Одного разу німці запросили мене до себе на вечірку. Вони розмовляли, співали і при цьому кожен пив горілку потроху, без тостів, хто коли і скільки хотів. За вечір і я випив з ними стакан горілки. Голова була ясна, і я нормально прийшов додому. Я зрозумів що це значить «культурно випивать».

Взагалі, німці пили не від доброго життя. Їм крім зарплати в марках платили кожен день по 10 карбованців. Спочатку німці складали карбованці, а потім виявили, що вони не конвертуються в іноземну валюту, і їх треба реалізовувати на місці.

Моє відношення до випивки змінив такий випадок. Цукрозавод організував відпочинок колективу на природі. Випили як годиться. Один товариш приїхав на мотоциклі, і я попросив спробувать проїхать на ньому. Спочатку в мене все виходило. Але потім, переїжджаючи нерівність, мотоцикл скинув мене, і я проїхався лицем по траві. Ніхто, похоже, не звернув уваги, але мені стало соромно. Випивши, я не можу контролювать себе і роблю дурниці. Чим менше вип’єш, тим краще. Це стало моїм переконанням в подальшому. Така і вся наша сім'я тепер.

Де були іноземці, там і КДБ. У нас був такий собі Микола Іванович, старичок, якого знали всі. Спочатку наші спеціалісти розміщувались в тому ж будинку, що і німці. Одного разу виходжу я з кабінету і бачу: з горища по драбині спускається людина. Я зупинився — і людина завмерла: половина її на горищі, видно тільки нижню її частину. Ну, думаю, Микола Іванович ставить підслуховуючі пристрої і не хоче, щоб його бачили.

Через рік після початку будівництва я чомусь пішов в гості до свого начальника дільниці, але помилився і постукав не до нього, а в двері навпроти. Чую голос: «Заходьте!» Я відкрив двері: в квартирі темно, світить червоний ліхтар, на вірьовці сушаться фотографії. «А, заходь, заходь!», - каже голос. – «Я тебе знаю, ти аполітичний. Я хотів з тобою поговорить. А ти знаєш, що німця», — я не зрозумів толком якого, - «засікли, коли він вдосвіта фотографував табір ув’язнених». Я не знав. «А ти знаєш, що твої знайомі дівчата вночі до німців в вікна лазять? Думаєш, за що німці їм подарунки привозять? Хочеш, ми тобі покажем?» Ні, кажу, не хочу. «А що ти скажеш про такого-то німця?» Кажу, в ФРГ ті, хто працює за кордоном, звільняються від служби в армії. «А, я цього не знав. Так ти, якщо німці будуть запрошувать з собою, не відмовляйся». Я говорю: "І гроші дасте?" Він замнявся. Я говорю уже серйозно: «Ні, я слідкувати не здатний, але якщо побачу, що німці шпіонять, то вам скажу». На що він мені сказав: «Ні, ти ніколи не запідозриш. Хто буде шпіонить, то буде видавать себе за найкращого твого друга, на якого ти ніколи не подумаєш». Так і Сталін себе поводив з товаришами по партії, як себе поводив би бувший агент царської охранки.

Є і інші цікаві спогади. Розповів мені свою історію головний механік, єврей. В 30-х роках минулого століття він був молодим спеціалістом на цукрозаводі. Сталася аварія, арештували головного інженера, змінних інженерів. Нарешті, арештували і його. Посадили в загальну камеру. Обступили його заарештовані, розпитують про рідних. А я, каже, мовчу. Ви тут всі вороги, а я ні в чому не винний. Йому пояснили, що тут всі такі, що треба признаватися, а то замордують. І він вирішив признаваться. Органи зраділи і вирішили над ним провести показовий суд. На суді він заявив, що боявся і все видумав. Всі люди, на яких він посилався, не існують. І суд його виправдав! В той же день він, нікому нічого не говорячи, виїхав до Сибіру. Там він і перебував весь час до викриття культу особи Сталіна.

Чигирин

З 1967 по 1988 рік мати проживала в м. Чигирині, Черкаської області.

Мати тоді купила собі півбудинка в Чигирині. Раніше в Чигиринський лісгосп перевівся Юра, одержав квартиру в лісгоспі. Тьотя Ганюта жила з ним.

А я в 1967 році звільнився з цукрозаводу і поїхав шукать нову роботу в місті, де родився, — в Чернігові. Там якраз будувалися нові підприємства і були родичі — сестра матері Саня з сім’єю.

В Чернігові я не прижився. Не сподобався вологий клімат і робота не дуже. В Черкасах в цей час також будувалися великі хімічні підприємства, і я влаштувався на роботу на Черкаський "Азот". Тут і працював до виходу на пенсію. З Черкас до Чигирина відстань 70 км, і я на вихідних постійно їздив до матері.

Більше всього в Чигирині знали Юру як активного учасника в роботі Палацу культури. Він писав тексти до пісень, придумував мелодії, співав, грав на гармошці, грав ролі в спектаклях. Юра говорив, що він засаджував деревами Богданову гору.

Поселився в Чигирині і брат матері Миша і його син Петя з сім’єю.

Згодом в селі рядом, в Галаганівці, купила будинок сестра матері Оля з дочками Зоєю і Вірою. Вони перед цим недовго жили на цілині в Казахстані, але повернулися на Україну. Зоя працювала зоотехніком, її чоловік Славік — трактористом, тьотя Ганюта і Оля — раніше вчителювали.

Я питав матір, як вона змогла зібрала гроші, щоб купити квартиру. Вона відповіла, що зовсім гроші не тратила. А вона ж мені, коли вчився, допомагала, хоч я і одержував стипендію.

З материного дому зручно було ходить на Богданову гору, не треба було високо підніматись сходами. В той час ще не пересохла криниця на горі, і всі на горі пили смачну джерельну воду. Тоді тільки-но почали будувати пам’ятник Богдану Хмельницькому.

В 1969 році я одружився, і в наступному році у нас в Чигирині родилася дочка Оля. Назвав її "Оля", в честь любимої маминої молодшої сестри. Перші роки Оля росла у наших батьків — то в Чигирині, то в Глодосах, куди ми постійно їздили.

Сім’я моєї дружини була нам добре знайома. Мати Валі Катерина Павлівна і дружина Миші, брата матері, Віра Павлівна — рідні сестри. Батько Валі, Григорій Дем’янович, був в 30-х роках комсомольцем. Він приходив розкуркулювать свою майбутню тещу, тому вона його незлюбила. Батько Катерини Павлівни дід Павло був молдаванином. Коли ми з Валею поженились, він спитав її, як мене звуть. Коли сказали, що Станіслав, сказав: "Ага, значить Савка".

Катерина Павлівна працювала медсестрою, а Григорій Дем’янович працював в колгоспі. Був він і головою колгоспу, і бухгалтером, і касиром, і шофером, а останній час очолював будівельну бригаду. Побудував собі нову хату рядом зі старою. Була в нього пасіка, сад. Ще мав чудовий голос. Як у Гмирі! Під час служби в армії співав в хорі Одеського ансамблю пісні і танцю. Добре виховав своїх дітей. Молодший син зараз полковник авіації в відставці, старший — викладач в сільськогосподарському інституті.

Моя дружина Валя закінчила школу з золотою медаллю. Зразу після закінчення школи, їй запропонували працювати вчителем в сусідньому селі. Заочно закінчила інститут. Вчительська праця припала їй до душі. І зараз в свої 74 роки викладає хімію, вона класний керівник 11 випускного класу в Черкаській школі.

Крім Богданової гори, ми часто ходили в гості до Юри в лісгосп і в Галаганівку, де жили тьотя Оля і її дочки Зоя і Віра із своїми сім’ями. Запам’ятався нам похід в Галаганівку весною, коли квітли дерева і рясно цвіла кульбаба.

Бувала мати і у нас в Черкасах.

Через 6 років у Олі появився братик Вітя. Він був дуже спокійним, врівноваженим. Коли йому був рік і він уже міг стояти в дитячому ліжечку, бабуся Катя повісила свій халат на боковій стінці дитячого ліжечка, а сама відійшла. Коли повернулася, бачить: стоїть спокійно Вітя в ліжечку, а в руках у нього горить сірник! Він дістав сірники з халата і запалив. Врятували його, він не обпікся. Але як він це зміг зробить? Оля і в 10 років панічно боялася запалювать сірники, коли я пробував її навчить.

Моя дружина і зараз постійно згадує, яким Вітя був "розумним" змалку. Якось, коли він був дома сам, хтось подзвонив. Він підійшов до дверей і сказав, що нікого дома немає. Йому сказали: "Відкривай, телеграма". Він відповів, що не відкриє. Дружина і на головпоштамт ходила, шукала телеграму. Марно. А мені пам'ятається інший випадок. Коли Вітя закінчив школу і готувався поступати в інститут, я йому просто сказав, що тепер його судьба в його руках — ми нічим йому не допоможем. Він добре підготувався і набрав найбільше балів із вступників! Хоч в школі і не був круглим відмінником.

Сіамського котика нам подарували малим кошеням в Черкасах. Назвали Кеша. Коли підріс, відвезли бабусі в Чигирин. Не віразу вона звикла до Кеші. Сіамський кіт непокірний, не такий як звичайний. Коли щось не сподобалось, Кеша взяв палець матері зубами і став зжимать, поки вона не закричала і не шльопнула його.

Кіт проявляв неабияку кмітливість. Ночами взимку у хаті, натопленій звечора, швидко вистигало. Кеша спробував сховатись до матері під одіяло, мати не пустила. Лежанка була застелена ряднинкою. Кеша брав кінець ряднинки в зуби і закручувався в ряднинку.

Скоро навчився Кеша мишей ловить. Супроводжував матір, коли вона ходила в магазин. Сусіди і коти поважали Кешу.

Одного разу в кінці зими ввечері, було морозно, мати випустила Кешу, він пішов і не повернувся. "Як же ти могла його випустить ввечері, на мороз?!" — питали ми. Мати сказала, що аби його не випустила, то він би і вікна повибивав. Потім пройшов слух, наче в дитсадку появився сіамський кіт. Ми втішалися, можливо, Кеша найшов собі пару і живе своїм самостійним життям.

Стався зі мною в Чигирині такий випадок. Пішли ми з матір’ю в магазин, який був недалеко, але треба було переходить центральну вулицю Чигирина. Подивився наліво — на швидкості до зупинки під’їжджає міський автобус. Мати зупинилась, а я не зупиняючись пішов через дорогу. Мені щось здалося підозрілим, що я не чую скрипу гальм. Оглянувся: на мене мчить автобус. Я інстинктивно відскочив назад. Мати сказала тільки: "Тю! Чого лізеш під машину?!" Автобус не зупиняючись проїхав мимо. Він виявився міжміським.

Після цього випадку я зрозумів, що є ангел-охоронець. У підсвідомості. Дійсно, при серйозній небезпеці час розтягується, задіюються всі резерви мозку і організму для порятунку.

1988 - 1989 рік мати проживала у нас в Черкасах. 20 років прожила вона в Чигирині. Майже всі вихідні приїздив я до неї, часто — з дітьми. Вона багато читала, дивилась телевізор, писала спогади. Та й родичі були близько. Одного разу вона пожила у нас з півроку, але потім повернулась в Чигирин, в свій дім. Там було все своє, звичне. Померла вона 13 січня 1989 року в Черкасах.

Нащадки матері

Внучка Оля закінчила Київський університет. Живе в Києві, по спеціальності — хімік, як і мама Валя. Працює по спеціальності. Її чоловік — тренер міжнародного класу з пауерліфтингу, майстер спорту. Тренував відомих спортсменів.

У них двоє діток. Молодшу Віку, синьооку блондинку як і бабуся Валя, назвали в честь дяді Віті. В цьому році вона стала першокласницею. Коли в дитсадку у них був прощальний концерт і заспівали пісню про школу, то її запитали, чому в неї ллються сльози? Відповіла: "Я так в школу хочу". У всьому прагне стати кращою, в школі її хвалять. Захоплюється танцями. Вчиться малювати. Черговий анекдот від Віки. У Іри в щоденнику якесь п'ятно, як від жиру. Віка питає: "Що це?" Іра: "Якесь п'ятно". Віка: "Я знаю. Це сльози щоденника. Він ридає над твоїми оцінками!" (Віка перейшла у 2-й клас, 7 років).

Старша на 5 років Іра вчиться в тій же гімназії. Захоплюється малюванням і спортом.

Вітя і його дружина Лєна разом навчалися в Черкаському політехнічному інституті, і після закінчення — одружилися. Обоє — програмісти. Лєна ще заочно одержала спеціальність економіста. Стараються займатися спортом, поглиблено вивчають англійську мову, віддаються роботі.

Андрій закінчив фізико-математичний ліцей в Черкасах із срібною медаллю і поступив в Київський політехнічний інститут по спеціальності робототехніка і інтелектуальні системи. Підріс вище папи за останній рік навчання в ліцеї.

Любимо ми і зараз бувати на Богдановій горі. І, взагалі, на Чигиринщині.

Розповідаючи про нащадків матері, не можна не сказати теплі слова про мою дружину Валю, турботливу матір і бабусю, яка підтримує з усіма постійний зв'язок.

Не уявляє свого життя без роботи в школі. Вчитель хімії. На освітянській ниві вже 58 років! І продовжує працювать. Вважає, що кожен останній її випускний клас — самий кращий!! Були у неї сумніви відносно комп'ютерної грамотноті. Але там, де не можу допомогти я, приходить на допомогу наш син Віктор, програміст.

Поїздка в Хутір-Шевченківський в 2010 році

Давно задумав я відвідать місця, де працювала мати і проходили мої шкільні роки. Це ж рядом, якихось 50 км. Намітив по карті маршрут Черкаси — Плескачівка — Хутір-Шевченківський — Залевки — Сміла — Черкаси, і одного осіннього ранку ми з Вітею і внуком Андрієм виїхали.

Коли минули сосновий ліс, який тягнеться по правому березі Дніпра від Києва до Чигирина, нам відкрився степовий простір з високими горбами і глибокими долинами. Це було незвично для нас, ми були в захопленні. Такою дорога була до самої Плескачівки, яка відкрилася нам в глибокому проваллі. На виїзді з Плескачівки ми побачили великий ставок, в якому в таку осінню пору плавали лебеді.

Колись мати говорила, що в Плескачівці був маєток поміщиці, там гарно. Я на велосипеді їздив і бачив ставок. І гору над ним. Це згадалося.

Коли ж ми заїхали в Хутір-Шевченківський, я не зміг згадати нічого. Ми проїхали в кінець хутора і повернулися назад. Зупинилися на в’їзді в хутір. Побачили жінку, що переходила дорогу. Це була перша людина, яку ми побачили в хуторі. Я запитав, де тут була стара школа. Розговорилися. Вона сказала, що працювала вчителькою з моєю матір’ю в школі. Що скоро після того, як мати звільнилася, школу закрили, а дітей возять автобусом в Плескачівку. Про матір знає тільки, що вона поїхала до сина в Кіровоградську область. А школу розваляли, і на тому місці настроєні склади. Я сказав, що хочу подивитись ще школу в Залевках, де я вчився і вчителювала мати. Вона сказала, що і в Залевках школи немає. Дітей возять в Сунки.

Пройшло 50 років, і все змінилося до невпізнанності. Уже й Хутір-Шевченківський не так називається. Тепер — село Шевченко. Воно входить до сільської ради Плескачівки.

Ми ще раз з’їздили в Плескачівку, подивились на школу. Велика, гарна школа. Потім перепочили в гостинному Хутір-Шевченківському лісі.

Заїхали в Залевки. Під'їхали до Тясмина — річки, що протікає через Смілу і Залевки. Нічого я не зміг згадать, все було незнайоме. Проїхали Смілою, і повернулися додому.

А маршрут до Плескачівки і Хутір-Шевченківського лісу так сподобався сину, що він потім проїхав його ще раз із своїми товаришами.

28.03.2018
Мокрий Станіслав, м.Черкаси

В архіві Чернігівської області

23 травня 2018 року я з сином Віктором ознайомився в Державному архіві Чернігівської області з архівно-слідчими справами мого батька за 1937 - 1957 роки. Справи знаходилися в 3-х томах: в 1-й томі — справи за 37 - 38 роки, в 2 і 3 томах — документи за 1956 – 1957 роки по питанням реабілітації батька. В основному документи в папках не відносилися до тих людей, що вказані в списках на титульних сторінках папок. І зв'язку по справах між людьми в списках немає.

В кінці я приводжу фотокопії не всх документів. Наприклад, фактично, крім ордера на арешт, в архіві були: постанова на виписку ордера на арешт, постанова обласного прокурора санкціонувати арешт, постанова про запобіжний захід — утримання у в'язниці, довідка — підлягає арешту, протокол обшуку на квартирі при арешті, протокол обшуку в тюрмі — вилучено 20 крб. грошей... Деякі документи писані олівцем чи чорнилами (розписки, записки).

Мати в спогадах пише, що батька в середині вересня звільнили з роботи «за зв'язок з Дашевським і Чепуром». Дійсно це так. Є виписка з протоколу допиту Чепура 16 серпня 1937 року про те, що він в травні 1936 року за завданням Дашевського завербував Мокрого П.П. в «контрреволюційну троцькістську організацію». Ця організація «вибрала терористичні методи боротьби проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду, з чим Чепур був солідарним». Чепур був арештований 5 липня 1937 року і 11 вересня 1937 засуджений до ВМП.

Батька звільнили з роботи десь 17 вересня 1937 року і арештували 2 жовтня 1937 року. 2 лютого 1938 року він підписав протокол допиту, в якому підтверджує, що був учасником «право-троцькістської організації», в яку в травні 1936 року був залучений Чепуром. Цьому передували обставини:

В 1931 році мав сумніви в реальності плану хлібозаготівлі. Свою незгоду висловив відкрито на райпартактиві, за що був виключений із партії. В 1932 році в партії відновлений. Чепура знає з 1934 року по спільній роботі в Бахмачі, де у них установилися дружні відносини. З Чепуром згоджувався, що політика партії на селі направлена проти трудящих мас, в партії відсутня демократія і можливість відстоювати свої погляди, сільради на місцях підміняються партійними органами.

В травні 1936 року Чепур зайшов до нього на квартиру і повідомив, що на Чернігівщині існує антирадянська правотроцькістська організація, яка веде боротьбу з партією і радянською владою, ставить метою скинути Сталінське керівництво з використанням терору проти керівників партії і уряду, захоплення влади троцькістами і правими, створення буржуазно-демократичного ладу в країні. Чепур заявив, що він член цієї організації, і запропонував йому взяти участь, на що батько дав згоду.

Після цього Чепур доручив проводити шкідництво «шляхом зниження оперативності інформації, а саме:

1) Умисно затягував проробку протоколів РК КП(б)У і райпартзборів;

2) Свідомо затримував складання інформації по питанням партійної роботи».

21 квітня 1938 року було засідання Трійки і вже 27 квітня оформлений наказ: коменданту Чернігівського обласного управління НКВС сержанту держбезпеки Філенко: згідно виписки з протоколу №62 від 21 квітня 1938 року — Засідання Трійки при Чернігівському Облуправлінні НКВС — Мокрого П.П. Р О З С Т Р І Л Я Т Ь. Про виконання скласти акт в 3-х екземплярах.

Ні про дату розстрілу, ні про місце поховання в архіві згадки немає. Немає і протоколу засідання Трійки. Але з часом таємне стає явним — батька розстріляли 9 травня 1938 року.

В квітні 1938 року секретарем Чернігівського обкому партії став Федоров Олексій. Можливо, він входив в трійку. Він знав батька, бо вони в вересні 1936 року разом відпочивали на курорті і зфотографувалися. При арешті батька цю фотографію загубили, мати її знайшла і Федорова відрізала, щоб той не постраждав.

Мені було боязно ознайомлюватися із справою батька. Я знав, що засуджували на 10 років без права переписки (розстрілу) тих, хто підписував пред'явлені їм звинувачення. Мало що могли підписать під тортурами! Але він підтвердив тільки ті свідченнях Чепура і Дашевського, які вони дали проти нього.

А шкідництво, яке він мав проводити "шляхом зниження оперативності інформації", це просто сміх! Батько в обкомі партії був завідуючим інформаційним сектором. Мати писала, що "працювать йому доводилось дуже багато, робота забирала й вечори, інколи — цілі ночі". Середньої освіти він не мав, душа до канцелярської роботи не лежала.

При арешті батька його особисті речі занесли в одну кімнату і опечатали двері. 16.06.1938 року все особисте майно Мокрого конфіскували. Мати описувала в спогадах, як при ній речі оцінювали і виносили.

Коли в 1956 році розпочалась реабілітація жертв сталінських репресій 1937-1938 років, мати 9.04.1956 року написала заяву на ім'я Хрущова. 28.07.1956 року Чернігівським обласним судом постанова Трійки при Чернігівському облуправлінні НКВС була скасована і справа в відношенні Мокрого П.П. припинена за недоведеністю обвинувачення.

Прокурор переадресував це звернення Управлінню КДБ Чернігівської області. 19.10 1956 року мати пише лист в УКГБ, в якому просить не затримувати відповідь. Повідомити, яким було рішення Трійки, хто звів на нього наклеп, чи ведеться розслідування цієї справи? І головне — чи він живий? Не одержавши вичерпної відповіді, буде звертатися до вищих органів.

15.04.1957 року мати пише Прокурору Чернігівської області: із Управління КДБ їй повідомили, що вона має право на одержання допомоги з місця роботи батька, а також відшкодування вартості конфіскованого майна. Але в Чернігівському обкомі КПУ, де він працював, вимагають "Свідоцтво про смерть" і "Свідоцтво про шлюб". Про смерть батька їй повідомили усно через Смілянський відділ МВД, а "Свідоцтво про шлюб" вилучили при арешті. Прокурор перенаправив цей лист Управлінню КДБ Чернігівської області.

9.05.1957 року в Управлінні КДБ ст. лейтенант Дуброва оформляє внутрішній секретний документ: НАЙШЛА — згідно архівно-слідчої справи №3582 Мокрий П.П. засуджений 21.04.1938 року Трійкою до ВМП, але керуючись вказівкою КДБ №108 сс від 34.08.1955 року, ВВАЖАЛА БИ — оформити реєстрацію смерті в ув'язненні 26.03.1944 року від запалення легень. Що й було затверджено керівництвом Управління! Чернігівське бюро ЗАГС відчиталося, що зробило відповідний запис про смерть Мокрого П.П. Після цього Управління КДБ направило листа матері: за свідоцтвом про смерть батька зверніться в ЗАГС м. Чернігова.

В березні 1957 року в Управлінні КДБ була складена довідка про вилучене особисте майно батька:

1. Пальто осіннє б/у

2. Плащ прорезинений старий

3. Піджак рваний

4. Френч суконний

5. Кашкет суконний

6. Бритва

ВСЬОГО: 309-00 крб.

Мати з такою оцінкою майна не погодилась: пальто осіннє не ношене оцінене як старе зношене, новий бостоновий костюм в опис не занесений. Це можуть підтвердити свідки.

В Управлінні КДБ допитали свідків Ночовкіну О.Ю. і Кононенко Г.Є., які підтвердили, що такі речі були. Вартість демісезонного пальто оцінили в 640 крб. (із 20% зносом) замість попередньої ціни 200 крб. Костюм в акті не значиться, то і оцінці не підлягає.

Просила мати повернути листи і фотографії, якщо збереглись. В протоколі обшуку при арешті записано: фотокарточок — 40, особиста переписка — 25 листів. Відповідь прийшла, що листів і фотографій в справі немає.

22.04.1957 року УКДБ м. Чернігова направило в Чернігівський обком партії довідку для виплати дружині реабілітованого Мокрого П.П. 2-х місячної допомоги.

Фотокопії документів з архіву

В 2018 році 80-річчя з дня смерті батька. Світла йому пам'ять!

Мокрий Станіслав Петрович
5.08.2018